Почитаєш деякі провладні українські телеграм-канали — і таке враження, що ще трохи, й Путіна завалять свої ж.
«Якщо Європа не завагається з відмовою від оплати газу в рублях, Путіна не стане вже цього року, його прискорено вб'ють». «Наше джерело каже, що провал росіян на Донбасі прискорить процес убивства Владіміра Путіна. Нині вже зрозуміло, що Путіна ліквідують цього року, але він ще може накоїти зла». «Інформація про близьку кончину Путіна посилює гризню серед кремлівської верхівки». «Путіна вб’ють 2022 року, після чого розпочнеться процес дроблення Росії».
Такі прогнози бальзамом ллються на душі українців, які вже півтора місяця захищаються від російського вторгнення, озлоблені втратами близьких, шоковані звірствами російських солдатів і, нарешті, просто втомлені від війни.
На жаль, кремлівська реальність інша.
Чому? Адже, здавалося б, ґрунт під грядущу в Кремлі операцію «табакерка» готують економічні й персональні санкції міжнародної спільноти стосовно Росії та її істеблішменту, фінансові втрати російських олігархів і персональна плата росіян за війну в Україні, вихід світових брендів, крах бліцкригу та зростання військових втрат. Надію дає й те, що на Заході теж багато хто хотів би позбутися Путіна. Слова, чітко вимовлені Байденом у Варшаві («Заради Бога, ця людина не може залишатися при владі!»), гранично ясно передають настрої очільника Білого дому.
І все-таки Путін має непогані шанси ще довго правити Росією.
«Загони Путіна»
Хоча інформація про події в Кремлі та путінське оточення доволі скупа й суперечлива, а кремленологи — нині велика рідкість, проте наші співрозмовники з українських спецслужб і експертного середовища вважають: украй низька ймовірність того, що найближчим часом оточення Путіна вчинить «палацовий переворот», а сам він повторить долю Муаммара Каддафі. Швидше, йому вготована роль Кім Ір Сена, а Росію чекає доля ерзац-Північної Кореї.
За даними опитувань ВЦВГД, оприлюдненими в березні та квітні, понад 70% росіян підтримали проведення «спеціальної воєнної операції». Результати соцопитування Левада-Центру показують: воєнні дії Росії в Україні у 51% росіян викликають гордість за свою країну, у 12 — шок і тільки у 5% — сором. І хоча чимало респондентів можуть приховувати своє справжнє ставлення до війни, незалежні соціологи кажуть, що в російському суспільстві домінують лояльні настрої стосовно «спецоперації».
Та й хіба може бути інакше, якщо кремлівські пропагандисти роками мовлять про злочини українських «нациків» проти дітей Донбасу і російськомовних, а відносно незалежні російські ЗМІ впродовж місяця практично щезли? Якщо за розісланими методичками у школах розповідають про подвиги «славних російських богатирів» і запевняють, що «спеціальна воєнна операція» — превентивний захід, аби не допустити повномасштабної агресії, яку готувала Україна проти Росії; що Київ мав намір застосувати ракетну, ядерну та біологічну зброю? Якщо позасистемну опозицію в РФ розгромлено, а один із її лідерів відбуває термін у колонії?
Описуючи вплив пропаганди на своїх співвітчизників і їхнє ставлення до дій своєї країни, російський письменник Дмітрій Глуховський каже, що в росіян з'являється відчуття смислу життя і гордості за Росію: «Путінська пропаганда заманила нас у моторошну пастку. Впіймавши нас на гачок ресентименту й імперської ностальгії, давши нам відчуття причетності до великої історичної місії, вона насправді робить мій народ причетним до військових злочинів. І чим більше проллється крові, тим складніше буде людям повірити у правду, повністю не втративши себе».
Звісно, десятки тисяч росіян, незгодних з політикою керівництва своєї країни, після 24 лютого просто виїхали з Росії. Тисячі підписалися під відкритими листами з осудом «спеціальної воєнної операції» і висловилися у Facebook проти війни. Але на антивоєнні протести у дванадцятимільйонній Москві та п'ятимільйонному Санкт-Петербурзі виходили не мільйони й навіть не сотні тисяч, а всього лише кілька тисяч людей.
Тому в країні, де підтримка дій Путіна після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну зросла до 78–83%, не варто очікувати народної революції. Якщо вона й станеться, то під впливом економічних чинників і у віддаленій перспективі. Адже після 1914 року настали 1917-й і 1918-й, коли вірнопідданські почуття до царя-батюшки змінилися шаленою ненавистю до «хазяїна землі Російської», за якою прийшли і лютнева революція, і розстріл царської сім'ї.
Поки що ж, незважаючи на поступове зниження рівня життя, на хвилі неоімперського чаду російське суспільство повертається до звичного для себе вбогого існування в «обложеній фортеці» з вірою у власну богообрану місію. Адже головне, що «все йде за планом», а «санкції однак би впровадили», але «наше діло праве», і «ми, росіяни, змінюємо світ».
«Павутиння», сплетене Путіним
Не буде найближчим часом і палацового перевороту.
У Путіна, який пройшов школу КДБ, чекістська підозріливість і соціофобія поєднуються зі старечою помисливістю й егоцентризмом, цинізмом у політиці та мріями про відродження Російської імперії. І хоча правитель ґрунтовно почистив своє оточення, він підозрює, що хтось може запросто і ніж у спину загнати. Страх перед змовою поєднується в Путіна зі страхом смерті та бажанням правити довго. Тому він місяцями сидить у бункері, зустрічі зі своїм оточенням проводить на великій відстані і примушує своїх закордонних гостей багатократно здавати ПЛР-тести.
Але, на думку наших співрозмовників, помилково думати, що широкомасштабне вторгнення РФ в Україну, шалений опір нашої країни та жорсткі санкції Заходу «викликали процеси стрімкого розладу всередині правлячого класу Росії» і створили пряму загрозу життю російського правителя. Звісно, є невдоволення в істеблішменті загалом і в оточенні Путіна зокрема. Але воно не таке критичне, щоб незадоволені здійснили палацовий переворот: на політичному олімпі зберігається лояльність до хазяїна Кремля.
У розмові з ZN.UA депутат держдуми Росії (2007–2016), засновник телеканалу «Утро февраля» Ілля Пономарьов, пояснюючи модель російської влади, побудовану Путіним, порівняв її з павутиною, саме існування якої залежить від павука. За його словами, «як і раніше, зберігається ситуація, коли усунення павука обіцяє більше ризиків для учасників усієї цієї системи, ніж можливих вигод, тобто ризики поки що переважають. Усі незадоволені, але це не означає, що вони прямо зараз розпочнуть процес його повалення».
Для того, щоб Путіна «з'їли» свої, їм потрібні серйозніші передумови, ніж тільки фінансові збитки та особисті незручності: в системі, створеній нинішнім хазяїном Кремля, багато вивищених президентом людей пов'язані з ним нерозривно — і кров'ю, і корупцією. Одні, як глава «Роснефти» Ігорь Сєчин, нікуди не можуть без нього подітися: немає Путіна — і вони загинули. Інші кремлівські важковаговики сподіваються, що виживуть і без «павука». Поки що вони лояльні, бо бояться Путіна. Однак якщо кількість персональних ризиків та загроз для найближчого оточення зростатиме, тоді в його середовищі й можуть розпочатися процеси, аналогічні операції «табакерка». І це перша передумова, необхідна для проведення палацового перевороту.
Друга передумова: на рішення позбутися Путіна впливатимуть стан його здоров'я та здатність контролювати процеси у своєму оточенні. Якщо «пацани» відчують, що, з одного боку, керівник слабшає, а з іншого — зростає кількість персональних загроз, ось тоді й вони вживуть якихось заходів. Третя: в суспільстві має з'явитися запит на усунення лідера, яким потенційні змовники і виправдовуватимуть свої дії.
Поки що не спостерігається жодної з цих трьох передумов: нині російське суспільство підтримує свого президента, Путін продовжує контролювати процеси в країні та своєму оточенні, а влада цементується. Як зазначає російська журналістка Фаріда Рустамова, за півтора місяця, що минули з початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, «масового виходу чиновників і державних менеджерів не сталося. Великий бізнес або мовчить, або обмежується нейтральними фразами, що він за мир».
Хоч як це сумно, але в короткостроковій перспективі режим Путіна стабільний.
Внутрішньовидова боротьба за виживання
«На тлі західних санкцій еліти всередині країни і справді мусили згуртуватися навколо президента, однак це не означає, що їх об'єднує якийсь загальний задум, крім виживання», — зазначає в телеграм-каналі російський політолог Ілья Гращенков. Своєю чергою, аналізуючи демонстровану елітою єдність у ситуації, коли режим загнаний у кут, професор Московської вищої школи соціальних і економічних наук Грігорій Юдін каже: «Усе їхнє існування, все їхнє благо, на жаль, разом із нашою країною поставлені на одну карту… Ці люди розуміють: найменша тріщина небезпечна».
Ця єдність проявляється по-різному. Одні — як колишній президент і заступник секретаря РБ РФ Дмітрій Медведєв та спікер Держдуми Вячеслав Володін — демонстративно стали на позицію «яструбів». Інші, як голова Рахункової палати Алєксєй Кудрін, відмовчуються.
Тільки дуже небагато топ-чиновників пішли у відставку: радник Путіна Анатолій Чубайс — тихенько, а голова Фонду «Сколково» Аркадій Дворкович — після скандалу, викликаного його інтерв'ю американському журналу Mother Jones, у якому він виступив проти війни Росії з Україною.
Олігархи ж — то, як Олег Дерипаска, несміливо заявляють про необхідність миру, то, як Міхаіл Фрідман, говорять про свою малу вагу в кремлівській політиці. Втім, нині мало хто з них насправді має прямий доступ до Путіна. До «тіла» відомі великі російські бізнесмени можуть потрапити лише опосередковано, через кількох людей у найближчому путінському оточенні — «смотрящих». Зокрема через Юрія Ковальчука (одного з ідеологів широкомасштабного вторгнення в Україну), Аркадія та Бориса Ротенбергів.
«Наскільки я розумію, з цими «смотрящими» в олігархів іде активний діалог про те, щоб якось вплинути на Путіна. Але поки що цього немає. Думаю, що олігархи будуть діяти інакше, наприклад підкупити когось із силовиків для сценарію a la «табакерка». Але це буде не зараз. Для цього треба дожити. На це можуть вплинути втома, безвихідь від того, що відбувається», — прогнозує Ілля Пономарьов.
А ось у середовищі силовиків, які в оточенні Путіна активно виступали за війну з Україною, нині йде внутрішньовидова боротьба за виживання. На тлі провалу початкового плану операції із вторгнення в нашу країну в Кремлі шукають винного в краху бліцкригу. Міністр оборони Сєргєй Шойгу киває на директора ФСБ Александра Бортнікова, а той — на голову оборонного відомства. Одночасно і той, і інший, намагаючись відвести від себе удар, спихають вину за невдачі на своїх підлеглих.
Так, на початку березня журналіст-розслідувач Христо Грозєв повідомив про затримання ФСБ заступника директора Росгвардії Романа Гаврилова. Причиною стали чи то «витікання військової інформації, яке призвело до загибелі людей», чи то «марнотратне використання пального». Приблизно тоді ж під домашній арешт посадили главу п'ятої служби ФСБ (яка займалася розвідкою на пострадянському просторі) Сєргєя Бєсєду та його заступника Болуха. А днями стало відомо, що Бєсєду перевели в СІЗО Лефортово. Можливо, невдовзі компанію йому складуть йому складуть не тільки генерали з МО, ФСБ і СЗР. За інформацією Іллі Пономарьова, екскуратора «ДНР» та «ЛНР», колишнього помічника Путіна Владіслава Суркова відправили під домашній арешт: ведеться слідство у справі про розкрадання на Донбасі з 2014 року.
Слідство щодо Бєсєди — це одночасно і сигнал «холопам», що не слід обманювати «царя». Нагадаємо, в березні американці і британці публічно заявили, що радники Путіна бояться говорити йому правду про ситуацію на фронтах війни з Україною і тому російський президент погано інформований про реальний стан справ. У відповідь на це путінський прес-секретар Дмітрій Пєсков повідомив, що Захід не розуміє «стилю прийняття рішень» у Кремлі.
Останній місяць точаться розмови про те, що Шойгу, який входить у найближче коло Путіна, викликав у нього невдоволення. Але чи призведе це до відставки міністра оборони? Найімовірніше, вона відбудеться, адже блискавична військова кампанія провалилася. Але не найближчим часом: Путін ніколи не приймає кадрових рішень занадто швидко, оскільки так він бере на себе відповідальність і за призначення, і за провал своїх призначенців. Послати у відставку Шойгу зараз — означає продемонструвати суспільству, що операція пішла не туди, не справляємося.
У зграї «яструбів», що ініціювали війну, точиться конфлікт і з питання про нинішні цілі операції в Україні. Якщо секретар Ради безпеки Ніколай Патрушев, керівник ФСБ Александр Бортніков і глава Чечні Рамзан Кадиров, який примкнув до них, виступають за те, що «брати треба все», то Шойгу й армійські генерали хочуть обмежитися Південним Сходом України. Так, Шойгу каже, що «основні завдання першого етапу спеціальної воєнної операції» виконано, і це дозволяє зосередити основні зусилля на досягненні головної мети — визволенні Донбасу». У відповідь на це Кадиров заявляє про необхідність «забрати Київ».
Одночасно в російському істеблішменті йде боротьба між умовними «партією війни» і «партією миру», «націонал-патріотами» і «зрадниками народу». Примітно, що до останніх зараховують главу російської переговорної групи Владіміра Медінського і Дмітрія Пєскова, які тестують російське суспільство на певні компроміси стосовно умов миру з Україною. Але впливовість кожної з цих «партій» буде визначатися успіхами і поразками Росії у війні.
Пошук внутрішніх ворогів — своєрідний прояв конкуренції всередині еліти, спроба однієї групи зміцнити своє становище в нинішній системі влади. Як пише з посиланням на свої джерела «Медуза», зараз на Путіна «впливають різні групи й люди», а сам він «хотів би подивитися на подобу суспільної дискусії» про війну в Україні. Під цією «суспільною дискусією» слід розуміти, що президент готовий вислухати і тих, хто наполягає на мирі з Україною, і тих, хто виступає за продовження повномасштабної війни.
До чого це призведе в ситуації, коли режим, який перебуває, фактично, в міжнародній ізоляції, загнаний у глухий кут? Невідомо. Але в Росії готуються до посилення режиму, а отже — до нових репресій.
Коли-небудь «путінський» огидний нарив лопне. З природних причин чи після хірургічного втручання. Звісно ж, немає гарантій, що правитель Росії, котрий прийде на зміну Путіну, буде кращий за нього. Але все ж таки є ймовірність, що наступний хазяїн Кремля буде антипутіним і не стане проводити таку божевільну політику, нападаючи на сусідні країни та балансуючи на межі ядерної війни.
Більше статей Володимира Кравчека читайте за посиланням.