18 червня громадяни Ірану обирали нового президента держави. Чергові вибори завершилися перемогою Ібрагіма Раїсі — консервативного політика, який на цей момент очолює іранську судову владу. Отримавши майже 62% голосів, він на найближчі чотири роки стає другою — після Верховного лідера аятоли Алі Хаменеї — особою в державі.
Результати виборів мають особливе значення саме з позиції розподілу впливу між представниками іранського політикуму. Протягом останніх тридцяти років у державі мали місце певні розбіжності в поглядах і суперництво між головою держави та керівником виконавчої влади. Хоча останні чотири президенти Ірану, безперечно, визнавали повноваження аятоли, але не були цілком підпорядковані йому.
Цього року Хаменеї та його оточення доклали зусиль для виправлення ситуації. Все було зроблено для того, щоб на нинішніх виборах переміг кандидат, який відповідає вимогам аятоли та користується його довірою. У повному обсязі було використано потенціал Ради вартових конституції, яка уповноважена узгоджувати список допущених до виборів кандидатів. Вона не зареєструвала більшості з майже 600 осіб, які подали документи для участі в перегонах. Відмовили таким потужним претендентам, як багаторічний спікер іранського парламенту Алі Ларіджані, колишній президент Ірану Махмуд Ахмадінежад і чинний перший віцепрезидент держави Есхак Джахангірі.
Лише сім кандидатів було зареєстровано. При цьому п’ять із них представляли лояльне до Хаменеї консервативне крило іранського політикуму. Врешті-решт три політики знялися з перегонів, і 18 червня іранський народ обирав між чотирма претендентами на президентське крісло. З них лише чинний голова Центрального банку Ірану Абдулнасер Хемматі представляв реформаторів. Утім, на тлі негативної економічної ситуації в державі його поразка була очевидною. Сам політик чудово це розумів і привітав переможця виборів задовго до того, як було оприлюднено перші офіційні результати.
Зрозуміло, що за таких умов перше місце із великим відривом посів Ібрагім Раїсі, якого вважають висуванцем аятоли (а дехто навіть припускає, що згодом він стане наступником Хаменеї на посаді Верховного лідера). Для нього перемога стала довгоочікуваним реваншем. Чотири роки тому він уже намагався завадити діючому президенту, реформатору Хассану Рухані переобратися на другий термін, але програв вибори. Зараз, за умов цілковитого сприяння та розчищення політичного простору від конкурентів, ніщо не завадило йому досягти успіху, який передбачали соціологи та аналітики.
Утім, смак перемоги Раїсі псує низька явка виборців. В умовах, коли система державного управління Ірану отримує багато критики, це питання є достатньо важливим. Іранське керівництво традиційно розглядало високі показники участі населення в голосуванні як аргумент, покликаний проілюструвати реальне народовладдя в державі. Але цього разу на дільниці прийшли лише 48,8% електорату. Це — рекордно низька явка на президентських виборах. Для порівняння: в двох попередніх випадках — 2013-го та 2017 року — вона перевищувала 70%.
Цей показник яскраво засвідчив кризу довіри з боку іранців до політичної системи. Чому вочевидь сприяли недопущення до виборів перспективних кандидатів і посилення репресій у відповідь на масові протести, які вирували в державі в 2019–2020 роках. Не слід забувати й про важку економічну ситуацію в Ірані. Вона викликала розчарування діями реформаторів, які своєю дипломатичною політикою у відносинах із Заходом не змогли вберегти країну від поновлення американських санкцій. З іншого боку, консервативні політики також не пропонують реальних кроків до вирішення кризи та покращення умов життя для простих людей. Вони апелюють до лозунгів на кшталт обіцянок Раїсі боротися з корупцією. Але все це залишається гучними словами.
Хай там як, Іран отримав нового президента, що дотримується вкрай консервативних поглядів і працюватиме в стійкому тандемі з аятолою. В питаннях внутрішньої політики це призведе лише до посилення тиску режиму на права громадян. Слід очікувати, що ситуація зі свободою слова та зібрань стане ще гіршою, а можливі виступи проти політики влади, які нескладно передбачити в умовах загострення економічної кризи, отримають жорстку відсіч з боку силових структур. Натомість сумнівно, що Раїсі зможе розв’язати проблеми, які хвилюють громадян. Він обіцяє сформувати «працьовитий, революційний та антикорупційний уряд», але так і не представив реального плану, як саме збирається подолати наявні негативні тенденції розвитку держави.
У зовнішній політиці поява президента-консерватора вочевидь призведе до консолідації виконавчої влади та духовенства на радикальних антизахідних позиціях. Це може інтенсифікувати співробітництво Ірану з Росією та Китаєм — основними геополітичними опонентами Західного світу. Водночас результати виборів можуть призвести до подальшої ескалації регіональної напруги на Близькому Сході. Новопризначений прем’єр-міністр Ізраїлю Нафталі Бенет уже заявив про небезпеку, яку несе такий розвиток подій. Відтак, ірано-ізраїльське протистояння найближчим часом лише загостриться.
Обрання Раїсі матиме вплив і на американо-іранські відносини. Новообраний президент Ірану перебуває під американськими санкціями, запровадженими через його участь у політичних репресіях, у тому числі у масових стратах політичних в’язнів, здійснених 1988 року. Цей факт не слід залишати поза увагою, розглядаючи перспективи вирішення ключового питання у відносинах між Вашингтоном і Тегераном — відновлення дії ядерної угоди.
Цікаво, що хоч би якими антиамериканськими були погляди іранських консерваторів, але на нинішньому етапі вони погоджуються з необхідністю продовжувати переговори, аби досягти для своєї держави оптимальних умов. Таким чином Білому дому подано чіткий сигнал, що обрання Раїсі не є фактором, який впливає на це питання. Тегеран заспокоює світову спільноту, наголошуючи на безпідставності побоювань щодо радикального перегляду власної позиції в питаннях ядерної програми через зміну керівника виконавчої влади.
Щоправда, Сполучені Штати мають свій погляд на цю проблему. Вашингтон прагне досягнути домовленостей із Тегераном до інавгурації нового іранського президента. Публічно така позиція не пов’язується зі зміною влади в Ірані. Але американці наголошують на безперспективності затягування процесу. На їхню думку, якщо Тегеран дійсно прагне відновити угоду, він повинен продемонструвати готовність до компромісів уже зараз, упродовж наступних шести тижнів. Безкінечні розмови, які можуть затягнутися на місяці без реального результату, Вашингтону нецікаві.
Сам факт готовності Раїсі продовжувати переговори у Відні яскраво ілюструє незмінність загального зовнішньополітичного курсу Тегерана. Внутрішні розбіжності між реформаторами та консерваторами не мають вводити в оману. В будь-якому разі основним гравцем в Ірані залишається аятола, без санкції якого не відбуваються ані дипломатичні переговори із Заходом, ані активізація регіональної експансії.
Зрештою саме на останні вісім років — часи президентства формально поміркованого Рухані — припадають активне втручання Ірану в регіональні конфлікти, посилення його позиції в Сирії, Іраку та Ємені, загострення протистояння із Саудівською Аравією. Навіть Україна зазнала втрат від подібного курсу, — позиція іранської влади стосовно розслідування обставин збиття літака авіакомпанії МАУ наочно доводить відсутність конструктиву з боку офіційного Тегерана.
Відтак, було би помилкою очікувати миттєвої радикалізації політики держави в результаті обрання нового консервативного президента. Втім, причиною такої «спадковості» є зовсім не пом’якшення його особистої позиції після отримання влади. Просто слід визнати, що й іранські реформатори насправді реалізовували достатньо жорстку експансіоністську зовнішню політику, частково приховану під дипломатичним фасадом.
Дійсно, порозуміння між Хаменеї та Раїсі може надати їй нового поштовху. Але він не стане ознакою радикальної трансформації поглядів держави на регіональне середовище та своє місце в ньому. Свій історичний вибір Іран зробив ще 1979 року, під час Ісламської революції. І не відмовляється від нього. Цей факт треба завжди брати до уваги, аналізуючи іранську політику та плануючи відносини з Тегераном.
Більше статей Миколи Замікули читайте за посиланням.