Російсько-турецькі відносини переживають чергову кризу.
Ескалація конфлікту в Сирії, спричинена атаками сирійської арабської армії на останній анклав повстанців в Ідлібі, вже призвела до загибелі півтора десятка турецьких військовослужбовців. Природно, що Анкара звинувачує в цьому не лише Дамаск, а й Москву, - адже саме вона врятувала режим Б.Асада від поразки у війні й продовжує підтримувати його.
Президент Туреччини Р.Т.Ердоган не скупиться на гучні заяви, висловлюючи претензії російським партнерам. Підтримку росіянами наступу сил Асада він розглядає як пряме порушення досягнутих раніше угод, згідно з якими в Ідлібі створювалася зона деескалації під турецьким контролем. Перепало росіянам і за їхню діяльність у Лівії, де РФ і Туреччина теж підтримують різні сторони в місцевому громадянському конфлікті. Турецький лідер звинуватив вище російське військове керівництво у де-факто керуванні діями генерала Х.Хафтара, який виступає проти визнаного ООН уряду національної єдності.
Характер російсько-турецької взаємодії на міжнародній арені залишається неоднозначним. Упродовж останніх років складалося враження, що Туреччина й Росія, незважаючи на наявні суперечності, дійшли порозуміння в питаннях стратегічного значення (будівництво газопроводу "Турецький потік"; закупівля Анкарою російських комплексів ППО С-400; участь Туреччини в ініційованому Росією форматі переговорів щодо долі Сирії). Але нині ситуація загострюється, загрожуючи перетворитися на повномасштабну дипломатичну конфронтацію - як це було в 2015 році після інциденту зі знищенням російського літака турецькими ВПС.
У таких умовах постають логічні запитання: чи справді своєрідній російсько-турецькій дружбі настав край? Чи слід росіянам очікувати від Ердогана "нового ножа в спину"? Чи став Ердоган черговою жертвою порожніх обіцянок В.Путіна, укладаючи з ним позаторік угоду щодо Сирії? Втім, відповісти на них можна, лише розуміючи реальний стан і характерні риси нинішніх двосторонніх відносин між Москвою та Анкарою.
Їх аналіз спростовує будь-які твердження про втрату довіри між сторонами, - адже неможливо втратити те, чого реально не було. Взаємодія Туреччини і Росії на міжнародній арені характеризується надзвичайною двозначністю. З одного боку, їй властива активація співпраці в реалізації певних проєктів. Паралельно, сторони перебувають у стані прихованого конфлікту. Сама природа сучасного міжнародного простору та сутність стратегій Москви й Анкари створюють ситуацію, коли ці держави є конкурентами й водночас потребують одна одної задля забезпечення власних амбіцій.
Така двозначність виявляється на всіх рівнях. У глобальному геополітичному сенсі, Туреччина і Російська Федерація видаються природними опонентами. Обидві держави прагнуть посилити свою роль на міжнародній арені та закріпитися як визнані центри сили. Анкара в рамках концепції неоосманізму намагається повернути контроль над постосманським простором і перетворитися на лідера ісламського світу. Москва реалізовує власні неоімперські амбіції, які в даному випадку сягають далеко за межі пострадянського простору. Експансіонізм і агресивність стають характерними рисами їхньої зовнішньої політики. Тому не дивно, що інтереси РФ і Туреччини врешті-решт заходять у суперечність. Зорієнтованість на історичну спадщину та релігійний чинник як важливу складову державної ідеології, що має виправдовувати їхні амбітні плани, лише додають гостроти потенційній конфронтації.
Але, з погляду концептуального підходу до сучасних міжнародних відносин, позиції Анкари і Москви на диво схожі. Обидві держави є своєрідними "порушниками спокою". Вони виступають за ревізію нинішнього розподілу сил - як на регіональному рівні, так і в глобальному просторі. В цьому сенсі, для них логічно коли й не об'єднати зусилля, то хоча б координувати дії в протистоянні з системними гравцями - насамперед державами Заходу, яких наявний баланс сил цілком влаштовує. Звісно не йдеться про відносини довіри та реального партнерства. Втім, спільна стратегічна мета - перегляд системи міжнародних відносин - закладає основу для співпраці.
При вирішенні конкретних регіональних проблем складається та сама ситуація. З одного боку, небагато держав у світі мають стільки пунктів зіткнення інтересів, як РФ і Туреччина. Практично у всіх конфліктах регіонального простору вони підтримують протилежні сторони. В Сирії Анкара була найжорсткішим критиком режиму Асада, а Росія вберегла його від падіння. В Лівії турки роблять ставку на ісламістські групи, натомість росіяни хочуть привести до влади Хафтара - своєрідного "ерзац-Каддафі". Врешті-решт уже кілька десятиліть тліє конфлікт у Карабасі, де РФ виступає союзником Вірменії, а Туреччина залишається ключовим стратегічним партнером Азербайджану.
Тим часом як в Анкарі, так і в Москві розуміють, що пряме військове зіткнення між державами не принесе користі жодній із них. Відтак протистояння триває у прихованому режимі із застосуванням проксі-угруповань. Паралельно, сторони мають враховувати значення і вплив, які вони мають у кожному з окреслених випадків, - не забуваючи про власні зобов'язання та інтереси. Складається ситуація, коли неможливість здобути остаточну перемогу над опонентом і необхідність вирішувати нагальні завдання вимагають налагодження діалогу. Наприклад після втручання Росії в сирійські справи Туреччина об'єктивно не може нехтувати її позицією захищаючи права туркоманів або виступаючи проти курдської загрози. Натомість РФ зацікавлена в залученні Анкари до ініційованого нею мирного процесу, - адже це має легітимізувати її зусилля в Сирії. Таким чином, попри радикальні відмінності в позиціях, формат переговорів в Астані та Сочі, фактично, відповідав інтересам обох сторін у короткостроковій перспективі.
Важливим питанням турецько-російських відносин залишається взаємодія у сфері енергетики. В цьому контексті Туреччину часто згадують як державу, котра може запропонувати альтернативний маршрут транспортування енергоресурсів на європейські ринки. Справді, вона є ключовою ланкою у реалізації низки проєктів із побудови транспортного коридору від Каспію до Європи. Запуск Трансанатолійського газогону сприяє диверсифікації джерел постачання газу в держави ЄС. На перший погляд він засвідчує внесок Туреччини у протидію російській політиці, що використовує енергетичний фактор як елемент гібридного тиску.
Втім, боротьба проти російської монополії на постачання газу не є для Анкари ключовим інтересом. Мета турецької політики - перетворення держави на транзитний хаб, тобто концентрація на власній територій ключових транспортних маршрутів. Саме з огляду на це турецька влада оцінює ті чи інші інфраструктурні проєкти. Не так важливо, звідки йде трубопровід, як те, що він має проходити через Туреччину. Саме тому зараз вона активно протидіє кооперації Ізраїлю, Кіпру та Греції задля створення Східносередземноморського газогону. Натомість російський "Турецький потік" цілком задовольняє Анкару - адже додає їй впливу як потужному транзитеру.
Аналіз особистісного виміру міждержавних відносин також сіє сумніви в можливості їх розвитку. В Туреччині й Росії сформувалися лідерські режими, в яких Ердоган і Путін перетворюються на носіїв так званої "народної волі" і, фактично, одноосібно виступають від імені держави. Здається, це лише питання часу, коли два політики, які не мають конкурентів на внутрішньополітичній арені й не звикли поступатися власними позиціями, зійдуться у двобої.
З іншого боку, схожість підходів до державного управління та міжнародних відносин спрощує президентам Туреччини і РФ налагодження персональних контактів. Ердоган і Путін зорієнтовані на схожі цінності, побудовані на політичному реалізмі та повазі до сили. Що відрізняє цих двох від більшості політиків західного світу, які звинувачують їх в авторитаризмі. Критика Європою внутрішньополітичних трансформацій у Туреччині вже завдала шкоди західному вектору зовнішньої політики Анкари, - і це природно актуалізує альтернативні напрями для турецької дипломатії. До того ж Ердоган вірить у сам принцип лідерського режиму - тобто уособлення "народної волі" в єдиному державному лідері. Цілком логічно, що йому зручніше сідати за стіл переговорів із людьми, котрі поділяють ці погляди, ніж із представниками ліберально-демократичного табору.
Всі ці аргументи обумовлюють високий рівень відносин Росії і Туреччини, продемонстрований останніми роками. Але йдеться не про розбудову реального партнерства, а лише про складну дипломатичну гру, в якій Ердоган зійшовся з Путіним. Чи зможе Анкара вийти з неї переможцем - покаже час, адже партія ще далека від завершення.
Україна теж може зіграти в ній свою роль. Невипадково "Слава Україні!" пролунало з вуст Ердогана під час його останнього візиту до Києва. Невипадково міністри оборони двох держав провели плідну зустріч 12 лютого - практично, одночасно з різкими заявами турецького керівництва щодо ситуації в Сирії. Солідарність із Україною - для Туреччини фрагмент тиску на Росію: демонстрація власної незалежної позиції, заклик рахуватися з нею і певна прихована погроза активізуватися в українському питанні, якщо Москва не піде на компроміси в інших. Відтак перед українською дипломатією відкриваються нові перспективи, як вдало використати це на власну користь.
Всі статті автора читайте тут.