Навряд чи рік тому президент Франції міг уявити, що через хворобу він муситиме залишити Єлисейський палац і в захисній масці проводити дистанційні наради. Втім, це стало сумною реальністю. Як і те, що понад 2,5 млн французів захворіли на COVID-19 (за цим показником Франція посідає 5-те місце у світі), а кількість смертей від нього перевищила 62 тисячі.
Керівництво країни з самого початку пандемії вдалося до шокової терапії («Ми перебуваємо у стані війни», — заявив Емманюель Макрон 17 березня), з огляду на неспроможність системи охорони здоров’я, яка вважалась однією з найкращих у світі, впоратися з напливом критично хворих. У країні було запроваджено два періоди жорсткого карантину, наразі обговорюється можливість його введення втретє — після святкування Різдва та Нового Року. Голова наукового комітету COVID-19 заявив, що ситуація залишатиметься вкрай серйозною упродовж найближчих 3–6 місяців.
Як і в інших країнах, вплив вірусної кризи не обмежується суто медичними проблемами. У своєму недавньому інтерв’ю Lepoint.fr Макрон назвав економічну ситуацію в країні «найбільшим спадом після Другої світової війни». Пандемія перетасувала черговість суспільних пріоритетів, але істотно не знизила суспільної напруги.
Ще до початку епідемії COVID-19 було помітно, що період «турборежиму» перших років президентства Емманюеля Макрона, коли ініційовані ним реформи ухвалювалися досить швидко і з мінімальними політичними втратами, добігає кінця.
Ключову роль у цьому зіграв рух «жовтих жилетів», який засвідчив наявність глибоких ліній поділу між Францією периферії та великих міст, між більшістю населення та політико-економічною елітою, яка дедалі більше функціонує за принципом «замкненого циклу», відключивши соціальні ліфти для решти французів. Небачені з 1968 року масштаби демонстрацій та їх радикалізм примусили президента й уряд піти на серйозні поступки протестувальникам, які коштували національному бюджету 15 млрд євро.
Новий виток масового протистояння стався у зв’язку з реформою пенсійної системи. Тільки завдяки певним поступкам і процедурній грі урядовій команді вдалося на початку березня ухвалити проєкт закону в Національних Зборах. Після впровадження жорсткого антивірусного карантину Макрон оголосив про призупинення всіх «великих реформ».
Розуміння небезпеки подальшого поширення радикальних настроїв, на мою думку, було одним із ключових чинників, які мотивували французький уряд розгорнути безпрецедентно широкий спектр заходів з компенсації негативних наслідків кризи та карантину, включно з виплатами за часткову втрату роботи, податковими пільгами, кредитною підтримкою та ресурсами фондів солідарності. Їхня загальна вартість уже тепер сягає близько 100 млрд євро. За висновком Організації з економічного співробітництва та розвитку, Франція зробила найбільше для збереження рівня доходів населення: попри найглибше серед країн-членів організації скорочення ВВП (6%, а за останніми даними — 8,7–9%), доходи французьких родин знизилися всього на 0,3% (про це передавали La-croix). Втім, така щедрість спричинила швидке зростання дефіциту державного бюджету.
Подальший розвиток економічного становища країни залежатиме насамперед від еволюції санітарної ситуації. Якщо вона розвиватиметься позитивно, на початку наступного року можна очікувати зростання ВВП на 7%, у разі ж найгіршого сценарію можливе його подальше скорочення (на 1%). Банк Франції прогнозує, що економіка не сягне свого доепідемічного рівня раніше середини 2022 року. За висновком дослідницької фірми Oxford Economics, Франція належить до групи розвинених країн, які матимуть найбільші проблеми з посткризовим відновленням економіки, переважно через слабкі темпи економічного зростання та низький рівень упевненості споживачів (за даними The Economist на депозитних рахунках французів у банках лежать 130 млрд євро).
Хоча уряду вдається утримувати ситуацію, слід мати на увазі, що середньоарифметичне благополуччя показників доходів не може приховати наявності секторів економіки, які опинилися на межі виживання (наприклад, готелі, ресторани, вся сфера обслуговування, транспорт). У них працюють переважно французи з низьким рівнем доходів, причому зазвичай на посадах, які не дозволяють працювати на відстані (цей тип роботи характерний для робітників із високою зарплатнею) і дуже часто на основі короткотермінових контрактів. Таким чином, стверджують експерти, криза посилює нерівність у французькому суспільстві (про це повідомляли Lemonde). У цьому контексті істотним є питання, як довго уряд зможе утримувати соціальні видатки на аномально високому рівні.
Загалом, пандемія стала потужним каталізатором реінкарнації методів і концепцій, що суперечать гаслам, із якими Емманюель Макрон прийшов до влади. Візія Франції як динамічної нації-стартапа дедалі більше відступає на задній план під тиском традиційного для Франції етатизму, контролю держави над різними сферами суспільного та індивідуального життя. На початку першого карантину міністр економіки Бруно Ле Мер навіть припустив можливість націоналізації великих французьких компаній. У серпні було створено Генеральний комісаріат з питань планування, оскільки, за словами президента, «держава зобов’язана забезпечити виробництво життєво необхідних речей».
Посилена увага до використання спроможностей держави у процесі подолання санітарної кризи характерна не тільки для Франції і продиктована драматичністю ситуації. У французькому контексті вона пояснюється також логікою боротьби за президентське крісло у 2022 році. За словами колишнього прем’єра Жана-П’єра Рафарена, «доля виборів президента буде розіграна на полі боротьби з COVID» (про це пише Lemonde).
Чинний президент заявив про свою готовність «трансформуватися». Місцеві аналітики вважають, що він намагатиметься культивувати імідж «президента —захисника нації» і таким чином знівелювати сприйняття себе як «президента багатих». Емманюель Макрон добре зрозумів, що нині патерналістські настрої набули нової популярності: згідно з листопадовим соціологічним опитуванням, 50% французів вважають, що держава має відігравати більшу роль у житті суспільства. Звідси — зміна президентської риторики, коли ключовими словами стали «захист» «турбота», «солідарність».
Лідер у строях «батька нації» в поєднанні з мундиром «головнокомандувача в битві з пандемією» має більші можливості для боротьби з політичними противниками, протиставляючи їхній недосвідченості свої здобутки в подоланні криз. Це має дати Макрону додаткові переваги у протистоянні Марін Ле Пен, яка знову видається його ймовірним супротивником у другому турі президентських перегонів 2022 року.
Сильні конкуренти для нього на правому чи лівому флангах традиційної політики так і не матеріалізувалися. Серед правих («Республіканців») відносно молоді й досить відомі регіональні лідери не здатні забезпечити собі статус визнаних національних «вождів» навіть у рамках своєї політичної сили. Після муніципальних виборів нинішнього року, результати яких були найбільш обнадійливими для екологістів, лунала думка про можливість утворення нового потужного політичного полюса лівого спрямування за рахунок їх об’єднання з соціалістами: однак поки що на цьому фронті — без змін, за винятком оголошення про президентські амбіції соціалістки з потужним екологічним ухилом — мера Парижа Анн Ідальго. Тим часом в президентському оточенні найбільше побоюються появи «свіжого» харизматичного популіста, не обтяженого складним політичним минулим (іноді при цьому згадують Україну).
Емманюєль Макрон має підстави для занепокоєння. Насамперед — це іспит пандемією. Він далекий від завершення, і окремі моменти кризового управління залишили в широкого загалу вочевидь неприємний осад (наприклад, епізод із масками, коли буквально всі французькі очільники запевняли населення в безглуздості їх використання, бо, як з’ясувалося згодом, їх просто не було вдосталь). Зберігається і може навіть посилитися під впливом пандемії протестний потенціал. Досить звернути увагу на заворушення, які розгорнулися в Парижі 5 грудня під час демонстрації проти закону про безпеку. Триває процес послаблення президентської партії: лави її фракції в Національних Зборах залишили 44 депутати, і вона втратила абсолютну більшість. Президентові так і не вдалося розширити свою підтримку в суспільстві: опитування громадської думки на початку грудня засвідчило, що чинному президентові довіряють 32% французів (заданими Lesecho, цей показник не піднімався вище 39% упродовж року).
В таких умовах, схоже, президент вирішив зміцнити свій електоральний «цоколь» за рахунок подальшого перетягування на свій бік виборців, які традиційно голосували за «республіканців». Здебільшого цим пояснюється поява ініціатив президента із внутрішньобезпекової проблематики. Президент і його оточення намагаються поставити її в рамки наративу піклування президента про народ, розрахованого на ширшу аудиторію. Тим часом місцеві оглядачі звертають увагу на наявність у діях президента певної внутрішньої суперечності між бажанням заспокоїти французів і, паралельно, поривом повернутися до програми реформ, реалізувати безпекові ініціативи, що здатні підвищити градус суспільної напруги. Слід зазначити: хоча поява цих ініціатив обумовлена політичною доцільністю, всі вони спрямовані на вирішення проблем, справді важливих для французького суспільства. Зокрема, випробування, через які пройшла Франція у 2020 році, не обмежувалися пандемію: досить згадати, що ісламісти скоїли тут вісім терористичних актів.
Пандемія визначила головний напрям зовнішньополітичних зусиль французького керівництва. На європейській ділянці франко-німецький тандем відіграв вирішальну роль в ухваленні ЄС пакета фінансових заходів з компенсації наслідків пандемії для економік країн-членів та мобілізації спільних зусиль у боротьбі з нею. Взагалі, деякі оглядачі відзначають «ренесанс» тандему у сфері зовнішньої політики: зараз Париж і Берлін намагаються виробити спільну позицію з усіх ключових сюжетів. Водночас Емманюель Макрон був вимушений полишити, бодай тимчасово, свої претензії на роль неформального лідера ЄС, з огляду на зміцнення позицій Ангели Меркель завдяки ефективній діяльності в період пандемії. Натомість він очолив міжнародні зусилля з надання допомоги Лівану після вибуху в Бейруті та найгостріше відреагував на посилення активності Туреччини в Середземномор’ї, яка викликає занепокоєння багатьох членів ЄС і НАТО: Франція посилила свою військову присутність у Середземному морі. В Єлисейському палаці вважають, що так Франція від імені всіх європейців показала, що вони не є «слабаками».
У 2020 році з’явився документ, названий ЗМІ «доктриною Макрона»: йдеться про його розлоге — відповідно до стилю президента Франці — інтерв’ю виданню «Великий формат» на теми зовнішньої політики. В центрі пропозиції — створення «Паризького консенсусу», який має замінити сучасний ліберальний «Вашингтонський консенсус», з урахуванням тих змін, які відбулися у світі останніми роками, і насамперед кліматичних, а також зусилля, спрямовані на подолання нерівності. Ключовими завданнями в міжнародному житті «доктрина Макрона» бачить пошук шляхів відновлення ефективної співпраці та зміцнення і структурування політичної Європи, вагу якої визначать її голос, сила та її принципи в реконструйованій системі міжнародного співробітництва. Макрон пропонує великі проєкти, реалізація яких необхідна для стратегічної автономії Європи: перегляд технологічної, фінансової та грошово-кредитної політики, трансформація Європи в лідера в галузі освіти, охорони здоров’я, цифрової та зеленої політики; боротьба за європейські цінності; відновлення афро-європейської осі.
Згадується в інтерв’ю й Україна: у зв’язку з політикою доконаних фактів, яка стала для Росії новою доктриною. «Це означає, що вони (Росія і Туреччина. — О.Ш.) більше не бояться міжнародних правил. Тож ми мусимо знайти механізми, щоб це змінити». Абсолютно правильно як констатація, але, як на мене, досить абстрактно як план дій, особливо з урахуванням шестилітнього досвіду функціонування «нормандського формату». Наскільки пам’ятаю, після приходу до влади Макрон досить прохолодно поставився до мінського процесу, що дістався йому у спадок від попередника, від якого він волів максимально дистанціюватися. Політичні інвестиції в цей проєкт було продовжено з розрахунком на досягнення швидких і конкретних результатів, які можна було б зарахувати в актив нової команди. Коли ці розрахунки наразилися на реалії нахабної і обструкціоністської позиції Росії з одного боку та жорсткий захист наших інтересів українською делегацією — з іншого, переговірний процес тривав, на мою думку, переважно за інерцією, трансформувавшись згодом у практику малих кроків, які, серед іншого, мали виправдати збереження цієї переговірної, а точніше — контактної платформи. Наразі, за моїми спостереженнями, «очікування» наших західних партнерів щодо можливих якісних зсувів у ситуації в Донбасі у рамках мінського процесу можна помітити тільки в офіційних заявах.
У цьому контексті важливе значення матиме подальша еволюція «нової російської політики» Емманюеля Макрона. Як і очікувалось, ані сам президент, ані його оточення не готові визнати навіть пробуксовування цієї ініціативи: у виступі перед військовими Макрон знову наголошував, що її метою є «покращення умов колективної безпеки та стабільності Європи». Тривають консультації з урегулювання міжнародних криз (про «готовність» Росії робити кроки назустріч свідчить підтримка Владіміром Путіним білоруського диктатора, незважаючи на сподівання Парижа і Берліна на конструктивний вплив Росії). Триває секторальна співпраця в деяких галузях, у грудні відбулося віртуальне засідання франко-російської економічно-фінансової ради. З іншого боку, у Франції не могли залишити поза увагою такий ганебний факт як отруєння Алєксєя Навального, що змусив офіційний Париж підвищити тон, заморозити контакти на високому і найвищому рівнях, ініціювати спільно з Німеччиною запровадження європейських санкцій.
Важливий вплив на цей та інші напрями французької зовнішньої політики матиме очікувана в європейських столицях нормалізація трансатлантичних зв’язків після вступу на посаду президента США Джо Байдена. Як саме відбуватиметься «притирка» між новим американським президентом і європейськими лідерами? Ця тема потребує окремого дослідження. Нас із вами, очевидно, найбільше цікавить, чи будуть готові в Парижі до жорсткого підходу до Росії, задекларованого Байденом, та до посилення спроможностей НАТО за його рецептурою.
Усі статті Олега Шамшура читайте тут.