Військове втручання Росії в конфлікт у Сирії, окрім власне збереження режиму Асада та цементування своєї присутності в регіоні, мало й іншу важливу для Кремля мету: налагодження контактів із Заходом на тлі його ізоляційної політики через агресію РФ проти України.
Слід визнати, що значною мірою Москва досягла цілей у своїй сирійській авантюрі. Хоча й ціною мільярдів рублів та вже десятків своїх убитих військових.
Схожу авантюру, втім - за інших вихідних умов, наразі Росія намагається провернути і в Лівії…
Вакуум легітимної влади
Після повалення режиму Каддафі у 2011 р. склеїти розбиту лівійську мозаїку так і не вдалося. Найбагатша на нафту країна Африки перетворилася на так зване failed state, занурившись у криваве внутрішнє протистояння, посилене втручанням зовнішніх акторів. У Лівії немає міжнародно визнаної центральної влади, яка б контролювала всю територію країни (чи бодай половину), а головну боротьбу за політичну владу (та розпорядження ресурсами) ведуть, грубо кажучи, три уряди, два парламенти і один фельдмаршал.
Попри все це, країні бракує по-справжньому загальнонаціональних гравців. Більшість сил - місцевої природи і представляють переважно свої міста (такі собі "міста-держави"), рідше - регіон. Окрім наявності різних озброєних загонів колишніх повстанців, значний вплив на місцях, особливо поза межами великих міст, мають племінні групи. Також у країні намагаються закріпитися джихадисти з "Аль-Каїди" та "Ісламської держави" (ІДІЛ).
Для кращого розуміння ситуації в Лівії слід пам'ятати, що історично країна складалася з трьох регіонів: Кіренаїка (схід із центром у Бенгазі ), Тріполітанія (захід із центром у Тріполі) та Феццан (населений кочівними племенами південь), які мали свої яскраво виражені особливості й традиції. З отриманням незалежності у 1951 р. регіони було об'єднано в єдине королівство з де-факто столицею у Бенгазі. Після військового перевороту 1969 р. та приходу до влади Муаммара Каддафі столицю перенесли у Тріполі, заодно перерозподіливши нафтові доходи у бік Тріполітанії. Очевидно, що в Бенгазі цим рішенням залишилися невдоволені, адже більшість нафтових запасів країни розміщуються саме на сході. Власне, революція проти Каддафі розпочалася з того ж таки Бенгазі...
У військовому плані, майже всю історичну Кіренаїку контролюють сили, лояльні до самозваного генерала Халіфи Хафтара (так звана "Лівійська національна армія"). Політична влада в регіоні де-юре представлена обраною у 2014 р. Палатою представників у м.Тобрук (міжнародно визнаний парламент, термін повноважень якого вже й сплив). Крім того, у східному місті Ель-Бейда базується схвалений Палатою "тимчасовий уряд" на чолі з Абдулла ат-Тані.
Хафтар, який керує зі свого штабу в Марджі (містечко за 80 км на схід від Бенгазі), зберігає великий військовий вплив як на "тимчасовий уряд", так і на Палату представників. Зважаючи на це та на значу народну популярність фельдмаршала, обидва політичні "органи влади" не приймають жодних важливих рішень без схвалення з боку Хафтара.
Територія історичної Тріполітанії де-факто перебуває під контролем різних збройних груп (передусім із міст Тріполі, Місрата, Зінтан), які, говорячи спрощено, підтримують два базованих у Тріполі уряди: уряд національної згоди (визнається з боку ООН) і так званий "уряд національного порятунку" - колишній уряд ісламістів, влада якого випливає з решток Генерального національного конгресу (ГНК, перший парламент Лівії, обраний у 2012 р., що не побажав "розпускатися" у 2014 р.).
Історичний Феццан де-факто лівійськими "урядами" не контролюється і є більше конгломератом племен із окремими острівцями влади в пустелі.
Лівійська політична угода та її труднощі
Громадянська війна була припинена за міжнародного посередництва наприкінці грудня 2015 р., з підписанням Лівійської політичної угоди (ЛПУ). Згідно з нею, у країні створюється президентська рада (дев'ятичленний орган влади з повноваженнями президента і верховного головнокомандуючого) на чолі з прем'єр-міністром уряду національної згоди Файєзом аль-Сараджем (зі штаб-квартирою у Тріполі). Законодавчі функції парламенту залишаються за Палатою представників (що у Тобруці). Крім того, створюється Державна рада (у Тріполі), до якої входять представники колишнього ГНК і яка має консультативні функції (деякі рішення приймаються спільно з Палатою представників).
Втім, документ, підтриманий більшістю головних лівійських фракцій і схвалений резолюцією Радбезу ООН, досі не вдається реалізувати.
Президентська рада на чолі з Сараджем не спромоглася істотно розширити сфери свого впливу і стати вищим керівним органом держави. Вісім його заступників мають зв'язки з головними силами конфлікту, однак проведення спільних засідань з участю всіх членів залишається проблемою. Зокрема, бойкотує засідання представник Хафтара, заявляючи про необхідність більшої інклюзивності і взагалі закликаючи до введення військового управління державою під контролем "Лівійської національної армії" (лояльні Хафтару частини й загони з невисоким рівнем організації та підконтрольності).
Сам собою Сарадж не є сильною фігурою й не має у своєму розпорядженні дійових сил безпеки. Президентська рада змушена спиратися лише на численні групи, котрі підтримують ЛПУ. Сама ж столиця Тріполі залишається під контролем декількох збройних груп із різними програмами дій та різними вподобаннями, при чому як із Тріполі, так і з навколишніх районів, включно з Місратою. Кроком уперед на шляху до формування професійних і підзвітних органів безпеки стало створення президентської гвардії, яка, втім, поки що не має істотного впливу.
Зриває процес імплементації ЛПУ і Палата представників у Тобруці. Більше того, незатвердження Палатою пропозицій щодо нового складу уряду національної згоди, запропонованих прем'єром Сараджем, змусило Президентську раду доручити визначеним міністрам виконувати свої функції на тимчасовій основі до створення нового уряду.
З іншого боку, підірвати владу та легітимність Палати намагається передбачена в ЛПУ Держрада, в якій домінують ісламісти з ГНК на чолі з "Братами-мусульманами" і яка намагається легітимізуватись як паралельний парламент.
Основні розбіжності між прихильниками Президентської ради і керівництвом Палати представників стосуються структури й командування збройними силами Лівії, поряд із призначенням на вищі військові та цивільні посади.
Також триває суперечка за те, хто і як контролюватиме видобуток, транспортування й експорт вуглеводнів та подальше витрачання нафтодоларів. Наразі нафтовидобуток у країні становить близько 650 тис. барелів щодня і весь нафтовий експорт має відбуватися лише через міжнародно визнану Національну нафтову корпорацію (ННК). Сама ННК, як і нацбанк Лівії, базується у Тріполі. Однак "уряд" в Ель-Бейді намагається легітимізувати свої регіональні відділення. При цьому, формально перебуваючи під контролем уряду національної згоди, ННК намагається вибудовувати контакти і з Хафтаром, особливо після встановлення ним контролю над основними нафтовими терміналами (Ес-Сідер та Рас-Лануф).
Регіональні актори
Найпотужнішу роль у Лівії, як видається, наразі відіграє сусідній Єгипет. Офіційно висловлюючись на підтримку Лівійської політичної угоди, єгипетська влада робить ставку на Кіренаїку і надає всіляку підтримку генералові Хафтару, що суперечить мирному процесу під егідою ООН.
Військове керівництво АРЄ, яке раніше у себе в країні усунуло від влади "Братів-мусульман", зациклене на проекті викорінення політичного ісламу. У цьому плані, автономний східний регіон Лівії на чолі з лояльним лідером міг би бути саме тим бажаним сусідом з лівійського боку кордону для Каїра. Така собі буферна зона, де стримуються терористи з "ІДІЛ" та "Аль-Каїди", де немає грунту для зміцнення позицій "братів", зростання ісламістської опозиції єгипетського режиму загалом.
Іншим очевидним інтересом Єгипту, як, власне, і решти зацікавлених сторін, є лівійська нафта. На тлі складної економічної ситуації та погіршення відносин із основним донором - Саудівською Аравією (в останні тижні, втім, крига скресає) Каїр може покладати багато надій на постачання нафти з Лівії.
Схожі з єгипетськими цілі в Лівії і в Об'єднаних Арабських Еміратів, які використовують при цьому тонший підхід. З початком операції арабської коаліції в Ємені роль цієї аравійської монархії на лівійському треці трохи послабилась, і наразі ОАЕ дедалі більше висловлюються на підтримку мирного процесу під егідою ООН. Основні реципієнти еміратської допомоги - "Лівійська національна армія" Хафтара та загони "міста-держави" Зінтана. Поряд зі збройною допомогою, ОАЕ зберігають і великий політичний вплив у Лівії, а колишній посол Лівії в Абу-Дабі Ареф аль-Найєд свого часу розглядався навіть як кандидата у прем'єр-міністри.
Основними спонсорами Генерального національного конгресу та союзних із ним ісламістських сил вважаються Катар і Туреччина. Доха, окрім іншого, підтримує зв'язки з колишнім джихадистом і нинішнім політиком Абдельхакімом Бельхаджем - засновником пов'язаної з "Аль-Каїдою" "Лівійської ісламської бойової групи". Однак, за оцінками деяких експертів, ні Туреччина, ні Катар теж не мають впливу на ГНК і дотичний до нього "уряд національного порятунку", який, наприклад, мають Єгипет і ОАЕ на своїх реципієнтів.
Болюча точка ЄC - мігранти
Після закриття рік тому так званого "балканського маршруту" і укладення міграційної угоди між ЄС та Туреччиною основними воротами в Євросоюз стала Лівія. Саме через цю країну тепер проходить переважний потік африканських біженців у ЄС: як із самої країни, так і транзитом з боку Чаду й Нігеру до середземноморського узбережжя Лівії і далі - в напрямку Італії (від лівійської столиці Тріполі до італійської Лампедузи, що вже перетворилася на багатотисячний табір біженців, - усього 296 км морем).
Як повідомляють європейські ЗМІ, нині Брюссель намагається наблизитись до укладення міграційної угоди, аналогічної турецькій. Програма стримування нелегальної міграції в ЄС може включати надання Лівії технічної допомоги у вигляді безпілотників, вертольотів, моторних човнів тощо для забезпечення контролю над середземноморським узбережжям. Також наприкінці березня у Римі представники південних племен і кланів Лівії за посередництва італійської сторони уклали угоду, спрямовану на організацію контролю над 5 тис. км південного кордону Лівії. Крім того, розглядається й можливість надсилання спільного контингенту з окремих країн, зокрема Італії, у глибину пустелі Сахара для запобігання міграційним потокам на стадії їх формування.
Основний напрям зусиль європейців у цьому плані - через уряд на чолі з Ф.Сараджем. Втім, з вище зазначених причин цей орган не здатний одноособово забезпечити контроль ні над середземноморським узбережжям, ні над південними кордонами Лівії. І тут погляд Брюсселя вимушено спрямовується у бік Халіфи Хафтара та його "Лівійської національної армії".
Куди ж без Росії
У Лівії Росія діє за своєю класичною схемою: спочатку створює проблему, а потім пропонує своє посередництво у її вирішенні в обмін на низку поступок-преференцій. Випадково чи ні, але про Хафтара й Росію в Лівії голосно заговорили у 2016 р. - першому році дії Лівійської політичної угоди, покликаної врегулювати кризу в Лівії. Комплексної мирної угоди, реалізація якої, втім, загальмувалася. При цьому гальмівною колодкою став значною мірою самопроголошений генерал Хафтар, політичне визнання й авторитет якого зміцнилися, зокрема, з допомогою з Кремля.
Росія в Лівії має багато давніх інтересів - як економічних (повернути вкладені інвестиції в енергетику та інфраструктуру, отримати нові вигідні контракти у цих сферах і по лінії ВТС), так і політичних (лояльний режим у Магрибі) та геополітичних (у рамках протистояння із Заходом-НАТО й позиціювання як "глобальної держави").
Ставка на Хафтара - реальну дієву силу на місцях, яка, втім, не має офіційної підтримки з боку Заходу, - добрий спосіб примусити "стратегічних партнерів" рахуватися з собою. Особливо це стосується Євросоюзу, чий нічний жах - проблему нелегальної міграції - можна подолати лише із залученням фельдмаршала.
Російська зовнішня політика вже давно перетворилася на набір спеціальних операцій, і лівійський напрямок не є винятком. Саме через таку призму, як видається, і слід розцінювати останні повідомлення у міжнародних ЗМІ про втручання Росії в Лівії. Від помпезних зустрічей Хафтара в Москві чи на задимленому "Адміралі Кузнєцову" поблизу берегів Лівії (паралельно з прийомом спікера Палати представників А.Салеха у Москві) - до задіяння російських найманців із "приватних" військових компаній у районі Бенгазі, "домовленості" про російські бази в Лівії чи розгортання передової бази в Єгипті для подальшого військового втручання на підтримку Хафтара.
З цинічної точки зору пересічного українця, будь-яке входження Росії в неспокійну Лівію має лише вітатися. І чим глибшим це входження буде, тим краще: адже Кремль муситиме відволікати частину ресурсів від своєї агресії в Україні на вирішення, окрім сирійського, вже й лівійського завдання. Втім, навряд чи слід очікувати повторення Росією сирійського сценарію в Лівії з низки причин.
Передусім, Хафтару, навіть порівняно з Асадом, ну дуже бракує міжнародної легітимності, щоб "запросити" до себе російські війська для боротьби з "терористами". А зробити це, відповідно до тієї ж резолюції РБ ООН на підтримку ЛПУ, може лише уряд національної згоди на чолі з Ф.Сараджем. Як і зробити запит на постачання зброї, що має бути схвалений відповідним комітетом ООН.
Крім того, Росія не має у Лівії того стартового майданчика, який мала в Сирії, - стара база ВМС в Тартусі та новостворена авіабаза у Хмеймімі. Та й самі лівійці, що проти будь-якого іноземного втручання, не сприйматимуть росіян так, як це було на підконтрольних режиму Асада територіях.
Не буде у Кремля в Лівії й Ірану, який широко вклався б фінансами, зброєю та людськими ресурсами для збереження режиму. На трохи схожу роль міг би претендувати Єгипет, однак із різних причин не зможе і не буде. Хоча й трикутник Росія-Єгипет-ОАЕ з надання підтримки, у тому числі збройної, силам Хафтара ефективно працює.
Але головна причина, чому російських військ у Лівії очікувати не доводиться, - це гроші. Фінансова слабкість Росії не дозволяє їй гратися в супердержаву й реалізовувати свої геополітичні задумки. Ще з Сирії якось треба вилізти.
Саме тому росіяни, закинувши вудочку з наживкою у вигляді "нового деспота" Хафтара, намагаються вести політичні торги із Заходом щодо майбутнього врегулювання в Лівії. Мовляв, ми за інклюзивний діалог усіх лівійських сил: і резолюцію на підтримку ЛПУ підтримали, і Сараджа у Москві приймали, і через Національну нафтову корпорацію (Тріполі) працюємо. Та й на Хафтара вплинути можемо.
Хоча 73-річний генерал є досить контроверсійною фігурою: крім володіння російською, він дуже добре знає й англійську. За підтримки США Хафтар уже робив спроби повалити владу свого давнього друга Каддафі, а останні роки до революції у 2011 р. "агент ЦРУ" жив у штаті Вірджинія. Про рівень його контактів із американцями нині складно говорити, однак очевидно, що при адміністрації Трампа він має більше шансів на підтримку: зі зсувом близькосхідної політики Вашингтона від проекту політичного ісламу до підтримки більш авторитарних керівників, які люто боротимуться з ІДІЛ.
У кожному разі, у своїх контактах із Москвою Хафтар не повинен забувати відомого твердження - "росіяни своїх не кидають". Каддафі свідок.