Ракетно-ядерна тривога на Корейському півострові впевнено лідирує в рейтингу загроз міжнародній безпеці.
Це "досягнення" стало можливим не тільки тому, що ядерна програма КНДР кілька років, практично, не сходить із перших шпальт світових ЗМІ, - адже Пхеньян регулярно проводить випробування ракетної зброї та ядерних боєзарядів. Значно важливіші наслідки кризи для міжнародного порядку - наслідки руйнівні, глибокі й безповоротні.
Перетворення КНДР на ядерну державу - серйозний удар по режиму нерозповсюдження, що хоч якось стримує розповзання ядерної зброї по світу. Фактичне визнання ядерними державами Індії й Пакистану - санкції щодо цих країн після випробувань 1998 р. невдовзі зняли, і світові лідери відновили співпрацю з порушниками порядку, наче нічого й не сталося - і так поставило ефективність режиму під питання. Але тепер ядерною зброєю обзавелася не світова держава, і навіть не регіональна, а країна-ізгой, що перебуває у стані війни з сусідом і в конфронтації з доброю половиною світу. Якщо Пхеньян зможе зберегти ядерну зброю у своїх руках після нинішнього загострення, ще більше наростить свої можливості в засобах доставки та кількість боєзарядів, режим нерозповсюдження перестане бути частиною міжнародного порядку.
Це не означає, що створювати власну ядерну зброю почнуть усі підряд. Важливо, що стримувати поки що без'ядерні держави буде лише чинник сили - імовірність втручання великої держави, готової самотужки і з власної волі запобігти появі ще одного ядерного арсеналу. Превентивні заходи, військові удари та диверсії, яких, скажімо, вживає Ізраїль для зриву програм озброєння в неспокійних арабських сусідів, замінять собою міжнародні домовленості. І від цього мир стане ще більш небезпечним. А державний суверенітет - ще більш умовним. Адже жодна з провідних держав не захоче повторити помилку, завдяки якій у Пхеньяна сьогодні є ядерна зброя, не захоче пропустити момент, коли запобігти такому розвиткові подій можна малою кров'ю. Хто знає, скільки ракетно-бомбових ударів по дослідних центрах і скільки вбивств учених та урядових чиновників станеться при цьому новому міжнародному порядку. Очевидно, що поріг прийняття політичних рішень, які схвалюють надзвичайні заходи, істотно знизять і у Вашингтоні, і в інших світових столицях.
Відповіддю великим державам, які захочуть запобігти появі нових держав, що володіють ядерною зброєю, стане виникнення своєрідного інтернаціоналу країн-ізгоїв, тих, хто бачить у зброї масового ураження гарантію збереження режиму та захист своїх інтересів. Цей інтернаціонал ніколи не збереться в єдиний військовий союз, не створить економічного блоку й не скликатиме міжнародних форумів. Однак він уже з'являється - в активізації обміну технологіями та матеріалами, у взаємній допомозі в пошуку ракетно-ядерних можливостей. Коли у 2010 р. північнокорейська влада показала американському фізику-ядернику Зиґфріду Хекеру та його колегам новітній завод зі збагачення урану, на Заході головним підозрюваним у питанні поставок обладнання став Іран. Адже про співпрацю Пхеньяна й Тегерана в розробці ракетної техніки було відомо вже тоді.
Партнерство Ірану і Північної Кореї - не унікальний випадок: Пхеньян допомагав у розробках ЗМУ режимам Каддафі й Асада, як і Тегеран. Така взаємодія втягує все більше країн, даючи їм можливість значно скоротити терміни розробки небезпечних і руйнівних систем озброєнь - включно з ядерною зброєю.
Розуміння всієї небезпеки ситуації, що склалася, для міжнародного порядку впродовж кількох років забезпечувало рідкісну згоду в Раді безпеки ООН. Останній пакет санкцій проти КНДР схвалений одноголосно. Санкції серйозні: ембарго накладене на північнокорейський текстиль, що посідає друге місце після вугілля у структурі експорту (750-800 млн дол. на рік), зменшені обсяги поставок нафтопродуктів у країну. Американці та їхні союзники заявляють про готовність і далі тиснути на Пхеньян, і в цьому тиску санкції продовжують займати центральне місце. Власне, в останні місяці постійне посилення санкцій лежить в основі стратегії Вашингтона стосовно КНДР. Не дивно, що головним ньюсмейкером американської політики в корейській кризі, поряд із Ніккі Хейлі - представником США в ООН, став міністр фінансів Стівен Мнучін, - саме його відомство відповідає за розробку механізмів санкцій проти іноземних держав.
Для американців очевидною перемогою є те, що останню резолюцію підтримали КНР і Росія. Адже від Пекіна великою мірою залежить успіх застосування санкцій. Китай - найбільший партнер Пхеньяна, на нього припадає до 85% усього обсягу зовнішньої торгівлі КНДР. Головних успіхів санкційного режиму на сьогодні було досягнуто саме завдяки діям Пекіна. У лютому нинішнього року Китай, виконуючи рішення РБ ООН, припинив закупівлю вугілля (у 2016 р. експорт вугілля в КНР приніс Пхеньяну близько 1,2 млрд дол.). Успіх текстильного ембарго також залежить від КНР, - у цю країну надходить до 80% продукції північнокорейської текстильної промисловості. Але контрабанда заборонених товарів на довгому сухопутному кордоні Китаю й Росії з Північною Кореєю може пом'якшити удар по Пхеньяну - якщо китайська й російська влада не боротимуться з нею по-справжньому.
Однак на шляху колективного посилення санкцій з боку міжнародної спільноти нинішня перемога США остання. Китай і Росія не зацікавлені в колапсі північнокорейського режиму: посилення США в регіоні та гуманітарні наслідки розвалу КНДР серйозно вдарять по китайських і російських інтересах. Тому, якщо Вашингтон захоче продовжувати таку політику, він не зможе твердо розраховувати ні на згоду Пекіна й Москви на нові санкції, ні на збереження ними вже затверджених.
Власне, щоб забезпечити в Радбезі підтримку з боку КНР і Росії, американцям довелося піти на низку поступок. Китай домігся відмови від повної заборони на продаж нафти й нафтопродуктів у КНДР, посилаючись на загрозу гуманітарної катастрофи в країні. Переглянуто й пункт про обмеження на використання праці північнокорейських громадян у третіх країнах (що приносить КНДР близько півмільярда доларів на рік). Підготовку з цього питання американці почали заздалегідь, - ще влітку Рекс Тіллерсон заявляв про наявність на території Росії трудових таборів, у яких примусово трудяться північнокорейські робітники, і закликав повністю відмовитися від використання північнокорейської робочої сили. Але в результаті Вашингтону довелося погодитися на помітне пом'якшення обмежувальних заходів: заборона залучати на роботу громадян КНДР торкнулася лише укладання нових контрактів. Близько ста тисяч північнокорейських робітників, які сьогодні офіційно працюють за кордоном, зможуть продовжувати трудитися до завершення раніше обумовленого терміну (а в сусідніх Росії, Китаї та Монголії вони трудяться за п'яти-семирічними контрактами).
Нарешті, у резолюцію внесено пункти про необхідність поновлення шестисторонніх переговорів щодо корейської ядерної проблеми, які ведуться з перервами ще з 2003 р., - пряме відсилання до заявленої ще в липні позиції КНР і Росії про повернення до дипломатичних заходів для вирішення кризи. Одностайність Ради Безпеки, виявлена в голосуванні за резолюцію № 2375, не перекреслила розбіжностей у позиції ключових учасників обговорення проблеми: США, Південної Кореї та Японії, з одного боку, і КНР з Росією - з другого.
Перед США стоїть непроста дилема: або відсунути санкції як інструмент своєї політики на другий план, повернувшись до переговорів, або продовжити тиск - але вже не тільки на Пхеньян, а й на Пекін із Москвою. За жорстку позицію без оглядки на Китай і Росію у Вашингтоні виступають чимало політиків. Голова комітету з міжнародних справ Палати представників Едвард Ройс закликав адміністрацію Дональда Трампа запровадити санкції проти великих китайських банків, які ведуть справи з КНДР. Але такий крок призведе до конфронтації з Пекіном, - адже, за оцінками Адама Шубіна, колишнього високопоставленого чиновника міністерства фінансів, обмеження в доступі до американського фінансового ринку для провідних китайських банків можуть призвести до помітного спаду китайської економіки. Можливо, адміністрацію Трампа конфлікт із Китаєм не лякає. Але якщо зараз США втягнуться в розбірки з Пекіном, вирішенню корейської проблеми це не сприятиме.
Однак і повернення до переговорів із Пхеньяном без попередніх умов - як пропонує Пекін - теж варіант для Вашингтона неприйнятний. КНДР очевидно хоче визнання свого ядерного статусу. Північнокорейський режим не приховує ракетної і ядерної програм (як це робили свого часу ПАР та Ізраїль), випробування супроводжуються масштабними пропагандистськими акціями, адресованими не тільки внутрішній аудиторії, а й світовій спільноті, він усіляко робить їх публічними. А США в принципі не погодяться з такою постановкою питання. Починати завідомо безперспективні переговори з Пхеньяном, особливо після надмірно жорстких заяв Трампа, що обіцяв рішучі заходи у разі нових ядерних випробувань, для адміністрації означає втрату обличчя, чим напевно скористаються численні опоненти у Вашингтоні.
А в кожної ж втягнутої у спроби врегулювання держави є свої, специфічні цілі. США не проти використати кризу для ослаблення КНР. Китай хоче скористатися ситуацією, щоб послабити вплив США на Південну Корею. У Японії уряду Сіндзо Абе вигідна нинішня криза, оскільки північнокорейська загроза може переконати японців проголосувати за скасування конституційних обмежень у військовій сфері, - ремілітаризація країни давно стоїть на порядку денному японського прем'єра. Росія хоче зв'язати Вашингтон домовленостями про розмін своєї підтримки в корейському питанні на потепління у двосторонніх відносинах, та й якщо Вашингтон просто загрузне в цій кризі, в Москви з'явиться більше шансів вирішити важливі проблеми в інших регіонах світу. А для Південної Кореї криза має насамперед внутрішньополітичне значення: ліберальна зовнішньополітична програма міжкорейського діалогу президента Мун Чже Іна успішно блокується консерваторами, доки очевидною залишається необхідність військового протистояння з Північчю.
Парадокс полягає в тому, що для всіх ключових держав ракетно-ядерна програма Північної Кореї становить очевидну й серйозну загрозу безпеці. Але замість послідовних спільних дій кожна з них більше уваги приділяє в кризі власним цілям і завданням. Оскільки ж ці цілі часто суперечать одна одній, вирішення й так надзвичайно складного завдання стає практично неможливим.