Трагічна історія арабо-ізраїльського протистояння поповнилася новими сторінками. В День Накби («день катастрофи», що його палестинські араби відзначають 15 травня, наступного дня після проголошення Держави Ізраїль), араби спробували черговий раз протестувати Ізраїль на міцність та витримку. З першим у них нічого не вийшло, адже ізраїльтяни завжди ставлять безпеку своєї країни на перше місце. А ось спровокувати ізраїльських солдатів таки вдалося. Лідери палестинських екстремістських ісламських організацій кинули своїх прихильників під ізраїльські кулі, ховаючись за їхніми спинами.
Не стаючи на сторону тих чи інших, усе ж таки слід зазначити: відповідальні за безпеку в Ізраїлі чудово знали, що цього трагічного для палестинців дня неодмінно будуть якісь провокації з їхнього боку, аби вкотре привернути увагу світової спільноти до невирішеної палестинської проблеми. Крім того, напередодні зазначених подій з’явилася інформація, що палестинці вже готові до початку Третьої інтифади.
Очевидно, в такому разі ізраїльська сторона мусила б зробити все можливе, аби за будь-яку ціну уникнути чергової ескалації конфлікту, не наражаючи на небезпеку свою країну. Ізраїльські солдати мали б утриматися від стрільби бойовими патронами і намагатися скористатися іншими дійовими засобами для утримання палестинців від несанкціонованого перетинання ізраїльського кордону.
Однак палестинці, яких керівництво ісламістських радикальних організацій використало як гарматне м’ясо, несуть значно більшу відповідальність за те, що сталося, ніж ізраїльтяни. Їм був потрібен привід для подальшої ескалації напруги з Ізраїлем, і в цьому сенсі вони своє завдання виконали на сто відсотків. Третя палестинська інтифада стає абсолютно реальною після їхньої успішної провокації.
Втім, можна сказати, що арабська революція вже почала стукатися у двері Ізраїлю. Випробовування Днем Накби може стати її першим, але далеко не останнім чинником. Третя палестинська інтифада здатна спалахнути в будь-який момент, і якщо вона справді розпочнеться, то істотно відрізнятиметься від двох попередніх. Насамперед тим, що буде розрахована на швидкі дії у відповідь із боку ізраїльтян, котрі провокуватимуть ширення співчуття до палестинського питання по всьому світу.
Кілька днів тому було порушено стабільність, і це не що інше, як апробація кошмарного для Ізраїлю сценарію, якого він побоювався з часу проголошення своєї державності. Акцентуючи увагу світової спільноти на своєму «праві на повернення», палестинці можуть спробувати почати хвиля за хвилею «накочуватися» до кордонів з Ізраїлем із таборів біженців, розміщених у сусідніх країнах. Їх знову зустрічатимуть вогнем, світові ЗМІ обурюватимуться із цього приводу й почнуть ще більше співчувати палестинському населенню.
Палестинське суспільство, схоже, вже втомилося від повстання та війни й ізоляції сектора Газа. А на Західному березі, що перебуває під контролем президента Махмуда Аббаса, явно не проти, аби Третя інтифада відбулася.
Схоже, сьогодні ситуація навколо Ізраїлю стає не менш напруженою, ніж у 1967-му чи 1973 роках. Палестинці почали усвідомлювати, що час працює проти них. І чим довше вони зволікатимуть із процесом проголошення своєї держави, тим менше територій отримають врешті-решт. Ізраїльтян, своєю чергою, не може не турбувати той факт, що недавні революції в сусідніх арабських країнах цілком здатні перекинутися й на палестинські території. А якщо початок палестинської революції ще й збіжиться з часом початку Третьої інтифади (чого не можна виключати), то ситуація в Палестинській автономії може стати некерованою.
Не слід виключати також, що дії протесту можуть розпочатися зі Східного Єрусалиму або з акцій невдоволення ізраїльських арабів. А це може стати передвісником широкої мобілізації всіх палестинців. Її також реально запустити через соціальні мережі, як це вже успішно зробили в інших арабських країнах, і тоді учасниками протестних дій цілком можуть стати навіть ті, хто сьогодні живе далеко від палестинських територій.
Однак найгірше те, що Сполучені Штати, які з часу підписання Кемп-Девідських угод тримали руку на «пульсі» близькосхідного конфлікту, починають втрачати не лише контроль над ситуацією, а й - частково - розуміння того, що необхідно робити далі. Ситуація на Близькому Сході сьогодні змінюється дуже динамічно, і США ніяк не спроможуться створити нову логіку та нове бачення вирішення палестинського питання. Особливо це відчувається після недавньої відставки спеціального посланця США на Близькому Сході, Джорджа Мітчелла, що демонструє ознаки стагнації і спаду в мирному процесі. Великою мірою відставка Джорджа Мітчелла викликана його незгодою з новим підходом Білого дому до близькосхідної політики.
Чергове протистояння між палестинцями та ізраїльтянами порушує закономірне запитання: чи можливий взагалі мир на Близькому Сході? Адже в умовах, коли жодна зі сторін не бажає поступатися принципами, дуже важко говорити про якесь порозуміння між учасниками цього затяжного конфлікту. І коли палестинці бачать прийнятне для себе рішення лише у прив’язці до різних варіантів припинення існування єврейської держави, то важко повірити в те, що вони готові погодитися взагалі на існування Ізраїлю.
Так само важко повірити, що Ізраїль погодиться з «правом на повернення» на його територію семи мільйонів так званих палестинських «біженців». Адже у такому разі на країну чекали б повна демографічна катастрофа і фактичне самознищення. Очевидно, в цих головних питаннях конфлікту кожна зі сторін стоятиме на своєму.
Можна сказати, що підписання Кемп-Девідських угод відтягнуло на тривалий час ескалацію нового масштабного конфлікту між арабами та ізраїльтянами. Нині ж час цих домовленостей фактично добігає кінця. Бо навряд чи нове керівництво Єгипту матиме такі ж тісні й довірчі зв’язки зі США, як це було майже 30 років, у часи правління колишнього президента Хосні Мубарака.
Тому не слід виключати, що в умовах вибухонебезпечної ситуації, яка склалася на Близькому Сході, об’єднані сили арабських країн вдадуться до чергової спроби вирішити палестинське питання шляхом знищення Ізраїлю.
Це, звісно, дуже песимістичний сценарій. Але якщо США найближчим часом не зможуть розробити нову і прийнятну (хоча б теоретично) для Ізраїлю та палестинців парадигму продовження мирного процесу, то великого спалаху військових дій можна й не уникнути. Адже арабський світ поважає лише сильний Ізраїль, а для цього час від часу ізраїльтяни мають показувати арабам перевагу своєї зброї і переможні операції своєї армії.