Беньямін Нетаньягу закликав світ не визнавати палестинський уряд національної єдності. Головним аргументом ізраїльського прем'єра є те, що Ізраїль і Захід класифікують ХАМАС як терористичну організацію і не мають жодних офіційних ділових відносин із рухом, який виступає за знищення єврейської держави.
У відповідь на створення нового уряду національної єдності Ізраїль вирішив залишити в силі рішення, прийняте наприкінці квітня, а саме - призупинити переговори з палестинцями. Крім того, ізраїльський прем'єр дав доручення цивільній адміністрації, керівному ізраїльському органу на Західному березі, розморозити будівництво 1800 одиниць житла.
Очевидно, що палестинці намагаються якимось чином зрушити "заморожену" ситуацію на Близькому Сході. Але чи не призведе це до загострення і так непростих відносин Ізраїлю з Палестинською автономією?
Адже, хоча під час приведення до присяги уряду президент Махмуд Аббас заявив, що "чорна сторінка в історії була перегорнута назавжди", і новий уряд має намір возз'єднати Західний берег та сектор Газа, - після семи років взаємної ізоляції не все так однозначно, як цього хотілося б лідерам ФАТХ і ХАМАС. Та й прем'єр-міністр Нетаньягу категорично заявив, що Держава Ізраїль не вестиме дипломатичних переговорів із палестинським урядом, до якого входять представники ХАМАСу, терористичної організації, яка закликає до знищення Ізраїлю.
У відповідь на заяву Ізраїлю Махмуд Аббас наголосив: "Будь-які заходи, до яких вдасться Ізраїль, щоб зашкодити інтересам нашого народу, не залишаться без відповіді. Ми не шукаємо напруженості, але ми не потерпимо колективного покарання. Справжній намір окупації - зірвати єдність палестинського народу, конфіскувати його землю, будувати нові поселення, контролювати Єрусалим і підірвати всі міжнародні зусилля з досягнення миру".
Формування уряду національної єдності і жорстка реакція на це Ізраїлю - складова частина конкуренції між Аббасом і Нетаньягу за міжнародну підтримку після зриву мирних переговорів між Ізраїлем та Палестинською автономією. І що ж далі? Адже відтоді, як у 1978 р. було підписано Кемп-Девідську угоду, а в 1993 р. розпочався мирний процес в Осло, палестинці й ізраїльтяни втратили багато часу.
Наразі жодні переговори й домовленості не змогли дати палестинцям - свою державу і безпеку - ізраїльтянам. Бо руйнівна невідповідність бачень вирішення близькосхідного конфлікту з Ізраїлю і з Палестинської автономії весь час гальмує можливість хоч якось узгодити позиції обох сторін.
Причому вперте небажання певної частини провідних палестинських політиків визнати державу Ізраїль породжує дедалі нові проблеми для нових поколінь жителів Палестинської автономії, які б давно могли жити нормальним і спокійним життям.
Проте коли дві сторони тривалого протистояння ставлять перед собою явно максималістські цілі й не мають бажання від них відступитися - нічого дивуватися зриву домовленостей. Бо для реалізації раціональної політики необхідні політична воля та бажання досягти компромісу. Доти ж, доки палестинці не усвідомлять, що реалізація проекту Великої Палестини на всіх землях стародавнього Ізраїлю - нездійсненна утопія, формула "землі в обмін на мир" не спрацює.
Те ж саме стосується й ізраїльтян, яким здається, що розширення поселень на Західному березі зробить палестинців поступливішими у їхніх вимогах до Ізраїлю: їм не вдасться територіальною експансією досягти більшої безпеки для своїх громадян. Можна розширювати поселенські проекти й надалі, але примусити палестинців повірити в те, що такі дії відчиняють двері до продовження мирного процесу, не вдасться ніколи.
Звісно, коли палестинці намагаються відштовхуватися від позиції, щоб Ізраїль повернувся до кордонів 1967 р., - то це є повною утопією. У такому разі Ізраїльська держава перестала б існувати в її нинішньому вигляді. Але не слід забувати й того, що для арабського світу Палестина є питанням справедливості, бо для арабів палестинська проблема залишається й надалі одним із ключових питань.
При цьому залишається ще проблема, яку з такими підходами вирішити взагалі неможливо. Це - питання палестинських біженців. За всі роки після проголошення держави Ізраїль не було жодного арабо-ізраїльського питання, з якого виникали б такі абсолютні розбіжності. Палестинці не готові відмовитися від претензій на повернення.
Хоча, коли дотримуватися такої логіки, Ізраїль натомість мав би висувати зустрічні вимоги - не лише повернення близько 700 тис. біженців-євреїв до арабських країн, у яких вони проживали до проголошення Ізраїльської держави, а й повернення їм земель, які втричі перевершують територію Ізраїлю, та майна на 300 млрд дол., яким вони колись володіли.
Чомусь арабський світ завжди, коли постає питання про палестинських біженців, скромно замовчує питання про біженців-євреїв, котрі вимушені були залишити арабські країни…
Аналізуючи причини утворення палестинського уряду національної єдності через 7 років внутрішнього протистояння, варто звернути увагу на те, що обидва палестинські угруповання переживають часи політичної уразливості. Заборона руху "Брати-мусульмани" в Єгипті послабила ХАМАС.А ФАТХ, своєю чергою, невдоволений зусиллями Сполучених Штатів із врегулювання близькосхідного питання, про що свідчить недавнє приєднання до 15 міжнародних угод, попри несхвалення цього кроку з боку Вашингтона.
Та й малоймовірно, що ця угода єдності сигналізує про нову сторінку в розвитку палестинської національної історії. Оскільки економіка на Західному березі, з роздутим державним сектором і високим рівнем боргу, залежна від донорської допомоги, на яку Сполучені Штати мають значний вплив. А після того, як ХАМАС узяв на себе керівництво в секторі Газа, палестинці отримали корумповане, недієздатне й мілітаризоване суспільство, яке навчало дітей ненавидіти ізраїльтян та використовувало жінок і дітей у ролі живих щитів.
Щоб досягти успіху, уряд національної єдності мусить бути готовим знайти в разі потреби нові джерела фінансування і нові дипломатичні альянси, які будуть здатні виконувати історичну роль, яка нині належить Сполученим Штатам. Такі радикальні зрушення навряд чи можуть бути реалізовані.
Проте уряд національної єдності є першим необхідним кроком на шляху до життєздатності Палестинської держави. Але чи розуміють палестинці, що продовження протистояння з Ізраїлем у такому ж ключі, як це було раніше, ні до чого позитивного привести не може в принципі? Адже насильство щодо євреїв і відмова визнання Ізраїлю були ключовим елементом палестинської доктрини впродовж усієї їхньої історії.
Але уявімо, яким міг би бути результат, коли б, замість зацикленості на вбивстві євреїв, чи то спортсмени на Олімпіаді 1972 р. в Мюнхені, чи діти, знищені терористами-смертниками під час другої інтифади, палестинці зосередили свої зусилля на мирному розвиткові або розселенні та облаштуванні біженців. Невимовних страждань, смертей і руїн вдалося б уникнути з обох сторін. І можна не сумніватися, що палестинці в такому разі вже б давно добилися незалежної держави. Ізраїльтяни постраждали від арабського терору, але правда в тому, що палестинці набагато більше програли внаслідок цього.
Можливо, в Палестинській автономії з часом прийдуть до влади не корумповані і не налаштовані на насильство лідери, як-то керівництво ХАМАСу і ФАТХу. Які захочуть нарешті покласти край стражданням палестинців, а не продовжувати їх до нескінченності в ім'я неможливої й нереальної перемоги у війні проти Ізраїлю.