Тоді як основна увага до Близькосхідного регіону зосереджена переважно на Сирії, в самому епіцентрі геополітичного переділу Близького Сходу, що триває прямо на наших очах, перебуває Ірак. Бо, незважаючи на певну подобизну стабільності в цій країні, сьогодні Ірак дуже нагадує котел, під яким розвели вогонь. І, здається, лише питання часу - коли він вибухне.
Також не варто забувати, що головний ворог Іраку зачаївся всередині країни - це розкол іракського суспільства по етнічній та релігійній лініях. Доки так буде, Ірак залишатиметься уразливим, і цим користуватимуться інші.
Крім того, демократичний шлях розвитку Іраку залишається під великим знаком питання. На думку професора політології у Школі східних та африканських досліджень Лондонського університету Чарльза Тріппа, «головні проблеми, з якими зіштовхнулася демократія в Іраку, - похідні того способу, яким там будували владу після вторгнення й окупації 2003 року, та її впливу на нібито демократичні інститути. Таким чином, за формальними держустановами - парламентом, судами, виборами - стоїть «тіньова держава», побудована на особистих зв’язках, насильстві та диктаті патріархальних родів».
Однак і саме поняття «єдина держава» в Іраку - досить умовне. Непримиренні суперечності між шиїтами та сунітами і намагання курдів дедалі більше зміцнити свою автономію примушують замислитися, як довго ще здатен існувати Ірак у своїх нинішніх кордонах.
Недавно відбулося зіткнення між урядовими військами Іраку та збройними загонами Курдської автономії. Ситуація нагнітається, і експерти не виключають, що Ірак стоїть на порозі громадянської війни, до якої веде правлячий режим Нурі аль-Малікі. Вони також висловлюють побоювання, що конфлікти всередині Іраку можуть перерости у міжконфесійну війну.
Уже тепер Ірак розділений на три великі території: курдську північ, сунітський центр і шиїтський південь. Наразі прогнозуються різні варіанти подій. Згідно з одним із них, центральна частина Іраку буде об’єднана з Йорданією. Новою державою - Об’єднаним Хашимітським Королівством зі столицею в Аммані - керуватиме йорданський король Абдалла II.
Північні і північно-західні райони Іраку, заселені переважно курдами, стануть самостійною державою. А південні райони країни, в яких живуть переважно мусульмани-шиїти, будуть об’єднані з Кувейтом.
Хоча, швидше за все, якщо розчленування території Іраку справді відбудеться, то до Іракського Курдистану після падіння в Сирії режиму президента Башара Асада зможе приєднатися і Сирійський Курдистан.
Очевидно, що самовизначення (в рамках внутрішнього і регіонального консенсусу) - законне право всіх народів, але реалізація цього права курдами в Іракському Курдистані та Сирійському Курдистані може виявитися досить небезпечною перспективою для самих курдів.
Не виключено, що Туреччина, не бажаючи, аби проголошення незалежності Іракського Курдистану спровокувало новий виток боротьби за незалежність і в Турецькому Курдистані, введе на курдські території Іраку свої війська. Однак іракські курди, які під час набуття автономного статусу вже відчули смак свободи, навряд чи захочуть змиритися з турецькою окупацією. А далі курдське повстання може перекинутися з Іраку на Туреччину та Іран.
Курдське питання сьогодні - один із основних чинників нестабільності в Іраку. Курдський народ прагнув до створення єдиної національної держави, проте завжди чомусь наштовхувався на байдужість міжнародного співтовариства і зраду великих держав. Сьогоднішній курдський компроміс, який передбачає одну державу на території Південного Курдистану і три автономні регіони у складі Туреччини, Ірану та Сирії, залишається досі без відповіді.
Тим часом поділ Іраку може стати детонатором на Близькому Сході. Адже варто лише розпочати перегляд кордонів в одній країні, як це може спровокувати їх перегляд в інших державах. Ця ж проблема актуальна і для Сирії.
Тому побоювання підірвати регіон і викликати ще більше протистояння між сунітами і шиїтами, яке загрожує закінчитися сектантською війною, - одна з головних причин відмови адміністрації президента США Барака Обами озброювати сирійську опозицію. Американці побоюються, що мілітаризація конфлікту може викликати непередбачувані наслідки, схожі на війну в Іраку.
Іракська криза і зростання напруженості у відносинах між Багдадом та регіональним урядом Курдистану, причиною якої стала боротьба за контроль над Кіркуком, позначиться й на Туреччині, вважає іракський експерт Абдель Салам.
На його думку, «американці залишили після себе політичний підхід, який, як їм здавалося, вирішував усі поточні проблеми. Це - підхід формування триєдиного спільного країни, що потім переросло у двоєдине, а тепер фактично стало одноєдиним. Одна ж зі сторін взагалі не прагне консолідації іракського політичного ландшафту, насправді сподіваючись на перекроювання політичної карти після завершення майбутніх виборів. Тим часом, незважаючи на різне сприйняття ескалації навколо Кіркуку в Іраку і Туреччині, вона ніколи не залишиться тільки внутрішньою справою Іраку, і в майбутньому її не вдасться вирішити прийняттям виключно внутрішніх рішень».
Схоже, відносна стабілізація в Іраку, яка спостерігалася в часи присутності там американських військ, пішла на спад. Бо аж занадто багато сусідів, котрі хотіли б нав’язати іракцям свої моделі та рішення. У цьому сенсі Іран також ніколи не втратить нагоду зміцнити якими-завгодно засобами владу шиїтів, які тепер займають домінуючі позиції на політичному полі Іраку.
Однак початок наростання ескалації кризи у відносинах між центральним урядом у Багдаді та регіональним урядом Іракського Курдистану за контроль території навколо Кіркуку майже через рік після виведення американських військ із цієї країни свідчить про те, яка крихка нинішня ситуація в Іраку.
Схоже, іракський уряд на чолі з Нурі аль-Малікі, відчуваючи можливе від’єднання курдських територій від Іраку, хоче, своєю чергою, силовими методами відторгнути Кіркук від Іракського Курдистану.
Проте, як наголосив, говорячи про врегулювання кризи шляхом діалогу, Нечірван Барзані, прем’єр-міністр Іракського Курдистану, «проблеми Іраку не можуть бути вирішені з допомогою сили». У заяві ж регіонального уряду Іракського Курдистану йдеться про те, що немає особистого конфлікту між Барзані і аль-Малікі, але аль-Малікі «не дотримується Конституції».
На загал же, нагнітання ситуації Багдадом - ніщо інше як спроба контролювати багаті нафтою території курдів. Бо, як вважає іракський уряд, він має право контролювати всі частини Іраку, зокрема й території Курдистану.
Таким чином, ситуація потребує негайної відповіді на низку дуже болючих і непростих питань. Як можна розрядити кризу навколо Кіркуку? Чи зможуть домовитися між собою Нурі аль-Малікі і Нечірван Барзані? Буде Кіркук іранським містом - чи курдським? Як ця криза взагалі здатна вплинути на політичний баланс в Іраку? Від вирішення кожного із цих питань безпосередньо залежатиме подальша доля Іраку.
Однак курдське питання - не єдина проблема Іраку. Можна сказати, найбільшою помилкою президента Джорджа Буша-молодшого та його команди після вторгнення США до цієї держави 2003 року стала віра у те, що американські погляди на світ і соціальна система - універсальні і що їх легко буде адаптувати до реалій іракського життя.
Зрозумівши марність намагання прищепити в Іраку ліберальну філософію, адміністрація Буша прийняла інше, здавалося тоді - цілком логічне рішення: у країні може прижитися демократія з федеральними характеристиками. Мовляв, якщо це спрацьовує у Сполучених Штатах, Канаді та Швейцарії, то мусить спрацювати і в Іраку. Але там федеративний устрій виявився нежиттєздатним. Щоб уникнути поділу держави і щоб система управління в Іраку була ефективнішою, іракському урядові слід ставити економічний розвиток і соціальний добробут над усім іншим. Усе це має доповнюватися незалежною судовою владою.
У реальності ж так зробити дуже непросто. Цілком імовірно, у найближчі п’ять-десять років Ірак (якщо процес його розпаду навіть буде загальмовано), залишатиметься слабкою і дуже уразливою до зовнішніх впливів країною. Двадцять років воєн Саддама Хусейна (спочатку з Іраном, а потім - із Заходом) та його жорстоке тоталітарне правління знищили у країні людський потенціал, який можна було б залучати до функціонування іракських міністерств. Досить поширена до 2003 року думка, що там є добре освічений середній клас, який може поповнити лави технократії, виявилася хибною. Тому іракські суспільні інститути будуватимуться повільно, наштовхуючись на величезні кадрові проблеми.
Втім, імовірний поділ Іраку ставить перед державами регіону проблему, яка може виявитися сумірною з наслідками Арабської весни. До того ж вона перетворюється на симптом іншої - великої і складної. Оскільки іракський розпад взагалі порушує питання правомірності угоди Сайкса - Піко 1916 року, за якою території Османської імперії на Близькому Сході було розподілено між британськими та французькими сферами впливу.
Одним із наслідків угоди Сайкса - Піко стало нелогічне об’єднання під єдиним іракським державним дахом трьох абсолютно різних спільнот. Тому таким штучним державним утворенням може керувати лише «сильна рука» на кшталт диктатора Саддама Хусейна. Й іракський розпад здатен стати каталізатором перегляду наслідків колишнього поділу Османської імперії.
Не виключено, що наступний, 2013, рік буде періодом випробовування Іраку на міцність. Якщо ця держава внаслідок непримиренних суперечностей між трьома її частинами скотиться до громадянської війни, то розвал бачиться для неї неминучим. Тривалий час присутність військ США цементувала іракську єдність, але після їх виведення складається інша ситуація. Тож головне питання майбутнього полягає в тому, буде поділ Іраку кривавим чи мирним…