На першу звістку про нову хвилю насильства на Близькому Сході світова преса відреагувала досить мляво. Журналісти давно звикли, що ізраїльтяни та палестинці час від часу з’ясовують між собою стосунки з допомогою сили. Однак згодом близькосхідні сюжети посіли своє звичне чільне місце у відеоряду міжнародних новин. Тепер заворушення розпочалися біля святих місць Єрусалима, поширились потім на Західний берег ріки Йордан, сектор Газа й інші ізраїльські міста, сягнувши, зрештою, південних передмість Тель-Авіва.
Іскрою, від якої спалахнула нинішня ситуація, став візит на Храмову гору в Єрусалимі лідера ізраїльської опозиційної партії Лікуд Аріеля Шарона, відомого своїм різким неприйняттям ідеї поділу Єрусалима та впевненістю в тому, що нинішній уряд іде на занадто великі поступки палестинцям. Він демонстративно вирушив на священну для мусульман землю в супроводі охорони та своїх колег по партії, намагаючись власною присутністю в Старому Місті підкреслити необхідність збереження захопленого Ізраїлем 1967 року Єрусалима та його святих місць під ізраїльським управлінням.
Це тепер лідер Лікуду може відкидати обвинувачення палестинців у тому, що його дії були запланованою провокацією, і розповідати журналістам, як він «ішов до святих для єврея місць із думками про мир». Палестинці ж не могли розцінити його візит інакше, як наругу над своїми релігійними почуттями. З появою ненависного їм політичного діяча вони заходилися скандувати антиізраїльські гасла і пустили в хід каміння, поліція відповіла сльозогінним газом та гумовими кулями.
І пішло-поїхало. З появою перших жертв ситуація вийшла з-під контролю і стала розвиватися за принципом снігової лавини. Бійці ізраїльського спецназу намагалися захистити євреїв, які молилися біля Стіни плачу, й убили чотирьох палестинців із натовпу, що зібрався неподалік знаменитої єрусалимської мечеті Аль-Акса. Після цього протести поширилися на всі міста Ізраїлю, де живе арабське населення, і досягли ізраїльських поселень на окупованих територіях. Найзапекліші сутички між ізраїльською поліцією й арабами відбувалися в містах Акко, Назарет, Хайфа.
Сутички були такі відчайдушні, що дійшло навіть до застосування важкої техніки. Щоб продемонструвати свою рішучість, ізраїльська армія розгорнула в районах заворушень танкову бригаду. А в місті Наблус, на Західному березі Йордану, ізраїльтяни відкрили вогонь по палестинських поліцейських і цивільному населенню з вертольотів. У свою чергу, зростання числа жертв серед палестинців лише розпалювало їхню ненависть до Ізраїлю, — відповідати за жорстокість військовиків довелося мирним ізраїльським поселенцям на Західному березі й у Газі.
За словами очевидців, теперішнє протистояння нагнітанням пристрастей і жорстокістю перевершувало Інтифаду — війну, оголошену в 80-х роках палестинцями державі Ізраїль, яка закінчилася підписанням мирної угоди в Осло. За тиждень безумства загинули понад шістдесят чоловік (головним чином арабів), а поранено більше тисячі. Зрозуміло, що переважна більшість їх —мирні жителі.
Як завжди буває тоді, коли ненависть хлюпає через край, ізраїльтяни та палестинці все не могли знайти в собі сил зупинити те, що відбувалося. Спочатку настав час взаємних обвинувачень. Прем’єр- міністр Ізраїлю звинуватив палестинське керівництво в нездатності приборкати палестинську поліцію, що, за словами Барака, не тільки не стримувала юрбу, а й сама брала участь у сутичках з ізраїльськими солдатами. Зі свого боку, Ясір Арафат зажадав від Ізраїлю припинити стріляти в мирних жителів.
Світове співтовариство в паніці намагалося вжити бодай якихось заходів, аби зупинити насильство, що заполонило регіон. Усі розуміли — з кожною новою жертвою надії на досягнення Ізраїлем та палестинцями остаточної мирної угоди (на що у них, відповідно до попередніх домовленостей, залишилося лише кілька тижнів) ставали дедалі примарнішими. Мирний процес, що й так перебував у глухому куті, отримав чудовий шанс бути остаточно похованим. А святе місце, як відомо, порожнім не буває, і місце дипломатів готові зайняти бойовики з «Хезболла». Керівники цієї організації уже закликали палестинців до активніших дій і заявили про початок нового етапу «Джихаду».
Як на лихо, Сполучені Штати, що є головним посередником між ворогуючими сторонами на Близькому Сході, нині занадто обтяжені підготовкою до президентських виборів. Мадлен Олбрайт, звісно ж, кинулася гасити пожежу, однак члени нинішньої адміністрації США, яким залишилося працювати на своїх посадах лише до початку наступного року, вже не можуть максимально використовувати свій авторитет для того, щоб помирити противників, які увійшли у клінч. Росія ж, за останнє десятиріччя практично втративши важелі впливу на регіон, виявилася спроможною лише висловити занепокоєння з приводу подій на Близькому Сході.
А тут ще й одностайний осуд Ізраїлю арабським світом. На раді Ліги арабських держав було висунуто вимогу віддати під суд відповідальних за ескалацію конфлікту ізраїльтян, а жертв кровопролиття було визнано мучениками. Цікаво, що такий підхід поділяють і країни, традиційно налаштовані прозахідно. З осудом «ізраїльської грубої агресії» і закликом до міжнародного співтовариства захистити святі місця від насильства виступив уряд Саудівської Аравії. Тривогу з приводу перспектив близькосхідного мирного процесу висловили Йорданія та Єгипет, що підписали свого часу з Ізраїлем мирні угоди і налаштовані до нього найбільш лояльно з усіх арабських держав. Зокрема, прем’єр-міністр Йорданії в усьому звинуватив ізраїльські сили безпеки і заявив, що протистояння може призвести до нового витка насильства, «яке вийде з-під контролю». Адміністрація єгипетського президента Хосні Мубарака теж поклала провину за насильство на «провокаційні дії ізраїльтян».
До того ж події на Близькому Сході збіглися з візитом до Каїра нового сірійського президента Башара Асада, який прибув у єгипетську столицю для обговорення можливостей поновлення мирних переговорів з Ізраїлем. Тепер же ця перспектива видається дуже туманною. Після переговорів із президентами Єгипту й Сирії Мубараком і Асадом єгипетський міністр закордонних справ Амр Мусу заявив, що мирний процес балансує над прірвою.
Підключення посередницьких можливостей ООН також результату не дало. На прохання палестинської сторони, Рада безпеки цієї організації протягом п’яти годин обговорювала ситуацію на Близькому Сході, але так і не ухвалила офіційної заяви. Учасники наради не змогли дійти спільної думки після того, як США відмовилися підписати документ, який засуджує Ізраїль за надмірне застосування сили.
На припинення вогню сторони пішли тільки на п’ятий день конфлікту. Що виявилося при цьому вирішальним — аргументи міжнародних посередників чи власні висновки учасників конфлікту про безперспективність того, що відбувалося, — невідомо, але представники армії Ізраїлю та палестинських сил безпеки домовилися вжити заходів, аби покласти край заворушенням на палестинських територіях. Ізраїльські війська почали відходити на свої попередні позиції, а палестинські сили безпеки — входити в райони сутичок, щоб навести там лад. Ізраїльтяни пообіцяли, що вони не застосовуватимуть зброї, якщо їх самих не буде обстріляно, і висловили надію, що й палестинці будуть дотримуватися перемир’я. Тоді ж лідери Ізраїлю та палестинської адміністрації погодилися провести екстрені консультації за посередництва держсекретаря США Мадлен Олбрайт, щоб покласти край сутичкам.
Але перемир’я не вдалося втримати навіть до початку переговорів. Діяло воно лише близько 12 годин. Новий день приніс нові сутички, причому ще запекліші, і стало зрозуміло, що ні Ясір Арафат, ні Ехуд Барак не можуть контролювати ситуацію. Понад те, обстановка в регіоні загострилася настільки, що ізраїльський і палестинський лідери навіть не могли обговорювати її на власній території — переговори проходили в Парижі. До того ж обидва вони виявилися фактично загнаними в глухий кут. Арафат не може зараз піти на якусь поступку Тель-Авіва без ризику викликати гнів свого народу. Щодо Барака, то його становище навіть гірше: заворушення істотно підірвали його авторитет і виставили жорсткіші терміни для досягнення миру. Наприкінці жовтня ізраїльський парламент збереться на чергову сесію, і перед прем’єром знову може з’явитися загроза вотуму недовір’я.
Саме ці причини й зумовили провал паризьких переговорів. Всю ніч із середи на четвер у будинку американського посольства у Франції посередники переконували Барака й Арафата зустрітися та підписати документ про мир. Але даремно! Лідер Палестини та прем’єр-міністр Ізраїлю так і не змогли дійти згоди. Понад те, ізраїльський прем’єр відмовився продовжувати подальші переговори в Єгипті і вилетів до Тель-Авіва. А американське посередництво в палестино-ізраїльських переговорах призвело лише до зростання антиамериканських настроїв у самих районах конфлікту.
Зважаючи на все, виграли від початку нової інтифади поки що радикали — як ізраїльські, так і палестинські. Настає їхній час, а отже мир на Близькому Сході стає все більш віддаленою перспективою.