Президент Джо Байден успадкував від свого попередника затяжну, але досі невирішену північнокорейську проблему.
Шоу-дипломатія, яку Дональд Трамп вибрав у відносинах із лідером КНДР, не наблизила дві країни до денуклеаризації Корейського півострова, проте послугувала Кім Чен Ину хорошим трампліном для виходу на міжнародну арену. І, хоча саміт у Ханої став для нього глибоким розчаруванням, а підігрування Трампу в демонстрації «добрих міжособистісних стосунків» так і не обернулося бодай частковим зняттям санкцій взамін на окремі поступки в реалізації ядерної програми, свої висновки північнокорейський лідер зробив.
Під час VIII з'їзду Трудової партії Кореї, який відбувся за два тижні до інавгурації Байдена, Сполучені Штати було названо «найголовнішим ворогом», який стримує розвиток країни. У своєму виступі Кім Чен Ин зазначив, що «хто б не перебував при владі у США, їхня справжня природа і фундаментальна політика стосовно КНДР не зміняться», тому країні потрібно нарощувати власний військовий потенціал «для стримування військової загрози з боку США та досягнення миру і процвітання на Корейському півострові».
Він також виклав план дальшого розвитку та вдосконалення ядерного і ракетного арсеналів країни, а для більшої переконливості продемонстрував здобутки на військовому параді на честь закінчення з'їзду партії. Новинками параду стали балістична ракета нового типу для запуску з підводного човна, охарактеризована північнокорейськими ЗМІ як «найпотужніша зброя у світі», та нова твердопаливна ракета короткого радіусу, важлива як розробка для наступного створення міжконтинентальної балістичної ракети на твердому паливі.
Брязкання зброєю, вочевидь, мало на меті привернути увагу нової адміністрації Сполучених Штатів до зростання ядерної загрози з боку КНДР та спробувати вплинути на формування північнокорейської політики Джо Байдена, підкреслюючи можливість дипломатичного діалогу, якщо «США відмовляться від ворожої політики». Однак «відмова від ворожості», у розумінні Північної Кореї, конкретизується в широкий спектр умов, серед яких не тільки зняття економічних санкцій, а й відмова від імпорту новітньої військової техніки Півдню та проведення спільних військових навчань Сполучених Штатів і Південної Кореї.
Після саміту в Сінгапурі, за рішенням Дональда Трампа, яке для південнокорейської влади стало несподіванкою, союзники значно зменшили масштаби великих військових навчань, частково замінивши їх комп’ютерним моделюванням вправ, а також зупинили відправку в регіони стратегічних засобів США, зокрема бомбардувальників та авіаносців, взамін на обіцянки Кім Чен Ина денуклеаризувати Корейський півострів. Відтоді проведення спільних навчань неодноразово розцінювалося Північною Кореєю як порушення домовленостей, а відтак слугувало приводом до виправдання випробувань ракет малої та середньої дальності.
На сьогодні президент Південної Кореї Мун Дже Ін опинився перед великою дилемою: з одного боку – тиск Півночі, яка виступає проти зміцнення обороноздатності країни та військової співпраці зі США, з іншого – прагнення посилити міжкорейський діалог і зняти напругу у двосторонніх відносинах. Особливо на тлі домовленості зі Сполученими Штатами про перенесення до 2022 року в Сеул оперативного контролю військового часу (ОКВЧ), який передбачає триетапний процес перевірки вихідних експлуатаційних можливостей, повних експлуатаційних можливостей та повних функціональних можливостей.
Однак передача ОКВЧ може не відбутися у встановлений термін через затримку серії масштабних військових навчань, що їй передують, зумовлену пандемією коронавірусу та побоюванням південнокорейського уряду розгнівати Північ, наполягаючи на проведенні стриманих навчань. Фактично Мун Дже Ін розривається між бажанням відновити військовий суверенітет нації до завершення свого президентського терміну та поліпшенням міжкорейських відносин: в очах північного сусіда, ці дві дії між собою погано поєднуються.
З приходом до влади Джо Байдена Кореї по обидва боки демілітаризованої зони очікують перших кроків нової адміністрації. Особливо на тлі заяв про плани повністю переглянути підхід і політику стосовно Північної Кореї, щоб знайти способи посилити тиск на неї та примусити сісти за стіл переговорів із питань ядерної зброї. Ці наміри попередньо озвучив під час слухань комітету із міжнародних відносин Сенату і кандидат на посаду держсекретаря США Ентоні Блінкен, зазначивши, що це важка проблема, яка «мучить адміністрацію за адміністрацією», і вона не стала легшою — насправді тільки загострилася.
Очевидно, що, попри пошук нестандартного підходу, Дональду Трампу так і не вдалося досягти прогресу у вирішенні ядерної проблеми Корейського півострова, натомість за ці чотири роки Північна Корея, хоч і утримувалася від провокативних випробувань міжконтинентальних балістичних ракет, але значно наростила свій ядерний потенціал. Усунення ризику неминучих військових дій, яке Трамп записав до переліку своїх зовнішньополітичних перемог, не вирішило, а тільки відтермінувало проблему у відносинах із Пхеньяном.
Заплющуючи очі на дані розвідок США і Південної Кореї, що КНДР продовжує активно працювати над ядерною програмою і розробкою ядерної зброї, Дональд Трамп у своїй північнокорейській політиці робив ставку на поєднання дипломатії та міцного санкційного тиску: його, до речі, КНДР вдавалося обходити завдяки поступовим послабленням з боку Китаю та Росії. Навіть уряд Південної Кореї неодноразово звинувачували своїх громадян у потуранні нелегальному збуту північнокорейського вугілля для місцевих компаній.
Санкційний тиск, хоч і став предметом постійного торгу з боку влади Північної Кореї та негативно позначився на економіці країни, не примусив Північну Корею поступитися вимогам США і піти на повну й незворотну денуклеаризацію. В умовах ще більшого економічного спаду, викликаного пандемією коронавірусу, самовільною повною ізоляцією країни від зовнішнього світу (зокрема найбільшого торгового партнера Китаю) через неї, а також серією торішніх природних катаклізмів, згадуваний уже VIII з'їзд Трудової партії Кореї оновив п'ятирічний економічний план розвитку країни. Перед цим Кім Чен Ин визнав провал попереднього плану на всіх напрямах, поклавши вину на зовнішні чинники, пов'язані з «найбільш варварськими санкціями і блокадою з боку США та інших ворожих сил».
В основу нової програми закладаються самостійність і самодостатність, а також повернення до централізовано керованої моделі управління. Відставка керівника економічної політики КНДР Пак Бонг Джу, який стояв за послабленням державного контролю над економікою країни і вважався прибічником впровадження незначних, але важливих у північнокорейських реаліях ринкових реформ (зокрема йдеться про послаблення тиску на приватний бізнес, впровадження системи «подвійних цін» у промисловості, появу бригадного та сімейного підряду в сільському господарстві), дала привід говорити про згортання економічних змін, які проводились у країні останніми роками. А також є свідченням того, що Північна Корея мобілізує внутрішні ресурси для виживання в умовах можливої ще більшої ізоляції, зміцнюючи роль держави в економіці та встановлюючи нову систему партійного контролю, сконцентрованого в одних руках. Вочевидь, аби ще більше посилити одноособове лідерство, Кім Чен Ин обрався генеральним секретарем ТПК замість свого покійного батька, який досі посмертно залишався главою партії.
В умовах нестабільного економічного становища можна припустити, що Північна Корея знову повернеться до властивого їй шантажу — ядерних випробовувань і запусків ракет. Однак позиція очікування з елементами демонстрації ядерного арсеналу, яку вона зайняла після провального ханойського саміту, все ж свідчить про бажання продовжувати переговори. Правда, зважаючи на значимість ядерної зброї для виживання північнокорейського режиму, очевидним є його бажання зберегти статус-кво і примусити світ змиритися з його ядерним статусом.
У нинішній ситуації Джо Байден не має часу на «стратегічне терпіння», яке використовувала як доктрину адміністрація Обами, за що й була звинувачена в бездіяльності, але не має поки що і бажання зустрічатися з Кім Чен Ином, за прикладом Трампа. Під час президентських перегонів Байден зазначив, що готовий провести зустріч із Кімом «за умови, що той погодиться зменшити свій ядерний арсенал». Водночас кілька днів тому Ентоні Блінкен на запитання, чи підтримає він поетапну угоду про звільнення від санкцій КНДР взамін на контрольоване заморожування ядерної програми, відповів: США «розглянуть, які варіанти в нас є і що може бути ефективним, з погляду посилення тиску на Північну Корею, щоб вона сіла за стіл переговорів, а також інші дипломатичні ініціативи, які будуть можливі».
Поки що важко сказати, чи справді нова адміністрація в майбутньому зможе погодитися на поетапне зняття санкцій з КНДР взамін на зустрічні поступки з її боку, чого свого часу домагалися Китай та Росія і що заперечувала адміністрація Дональда Трампа. Однак очевидно, що обставини змінились, і Північна Корея дедалі агресивніше побрязкує зброєю, відтак вирішення проблеми потребує більш комплексного підходу і взаємодії не тільки з Південною Кореєю та Японією, а й із Китаєм, що є впливовим гравцем на Корейському півострові та у відносинах із Північною Кореєю. А для цього знадобляться не тільки зусилля та майстерність, а й урахування інтересів усіх акторів, задіяних у складному пазлі корейської проблеми.
Більше статей Наталії Бутирської читайте за посиланням.