Щойно Європейський Союз встиг зняти санкції з Олександра Лукашенка та інших високопоставлених білорусів, як до Мінська прилетів Володимир Путін.
Ішлося про кредити й приватизацію, енергоносії та санкції, Україну і Союзну державу. Про конкретні домовленості між лідерами двох держав не повідомлялося. Коментатори ж говорили, що візит Путіна викликаний прагненням утримати ініціативу, "аби гра Лукашенка з Європою не зайшла занадто далеко", а "гроші потрібні, у тому числі, й для того, щоб припинити загравання Мінська з НАТО".
Однак у Кремля немає жодних підстав тривожитися щодо партнера по Союзній державі: Білорусь - союзник Росії, залежний від неї в економіці, фінансах, енергетиці. Але, потрапивши в скрутну ситуацію, Лукашенко, який намагається вижити, починає розігрувати улюблену комбінацію "гра на два фронти": Москву білоруський президент лякає рухом на Захід, а Брюссель манить лібералізацією свого режиму. Що вражає - кожного разу йому цей прийом вдається.
Ось і тепер, коли справи в білоруській економіці складаються не найкращим чином (у країні триває економічний спад, обвалюється рубль, знижуються доходи населення, зростає безробіття), Лукашенко зробив символічні жести - минулого літа звільнив кількох політв'язнів, а восени провів відносно ліберальні президентські вибори. І, хоча з демократією краще не стало, Євросоюз зняв санкції з трьох білоруських компаній та 170 громадян.
Для Мінська це рішення ЄС, яке набрало чинності 1 березня, означає підвищення шансів на отримання кредитів на Заході, а не тільки в Росії чи Китаї. За великим рахунком, білоруському президентові однаково, де брати гроші. Тільки б це зміцнювало режим його особистої влади.
Свою роль в ослабленні санкцій Заходу зіграло й те, що Лукашенко надав Мінськ як майданчик для переговорів тристоронньої контактної групи з питань Донбасу та зустрічей у "нормандському форматі". Що ж, білоруський президент вдало використав "мінські переговори" для виходу з міжнародної ізоляції: ще в 2014 р. важко було уявити, що німецький канцлер і французький президент приїдуть у Мінськ і потиснуть руку "бацьку". Як зазначив один із оглядачів, "за рік Олександр Лукашенко перетворився з диктатора на миротворця".
Однак зняття санкцій без очевидного прогресу в демократизації країни свідчить: у Брюсселя немає стратегії стосовно режиму Лукашенка та його політичних опонентів. Рішення Євросоюзу хоча й зміцнило позицію білоруського президента в переговорах із хазяїном Кремля, але також посилило його режим у власній країні і вдарило по й так слабкій та роздавленій опозиції. А за великим рахунком - і по шансах найближчим часом реформувати Білорусь. Адже Лукашенко, створивши диктаторський режим, не може змінити його характер, оскільки будь-які трансформації загрожують владі.
Сьогодні немає жодної можливості демократичними інструментами досягти змін у цій країні. Немає жодних шансів і на те, що до змін приведуть масові акції протесту. Білоруси політично пасивні, а місцевий КДБ жорстко припиняє будь-який публічний вияв невдоволення: кілька років тому білоруські чекісти хапали людей тільки за те, що вони плескали в долоні на вулиці. Якщо в цій країні і можливі зміни в керівництві республіки, то лише з подачі Кремля, який має сильний вплив у білоруських силових структурах. Очевидно, Олександра Лукашенка лякає такий сценарій. Тому останнім часом він і робить кадрові перестановки у силовому блоці.
Посиливши позиції Лукашенка та зміцнивши його режим, Європейський Союз (як і Сполучені Штати, що також пом'якшили санкції проти Білорусі) певною мірою зіграв на руку Україні.
Були часи, коли Київ підтримував усі резолюції Брюсселя стосовно Мінська, а Лукашенка навмисне не пускали в українську столицю, приймаючи тільки в провінції. Нинішня політика України щодо сусідньої країни - це спроба уникнути гострих кутів. Уже давним-давно українська дипломатія не приєднується до заяв Європейського Союзу стосовно Білорусі, а білоруський президент став "в'їзним" до Києва. Саме Лукашенко два роки тому приймав у Лясковичах в.о. президента Олександра Турчинова, який здійснював перший закордонний візит.
В Україні часто повторюють, що Білорусь - "сусідня, дружня і братня держава", Лукашенко виступає за територіальну цілісність України і ніколи не визнає незалежність "ДНР" і"ЛНР", що "бацька" відкидає можливість нападу з території своєї країни на українську державу. Чи це так? Слухаючи заяви білоруського президента, слід пам'ятати: Білорусь була однією з одинадцяти країн, які проголосували 27 березня 2014 р. проти резолюції Генасамблеї ООН A/RES/68/262 про територіальну цілісність України. Інакше кажучи, Лукашенко визнає анексію Криму Росією.
Як член ОДКБ, Союзної держави та Євразійського союзу, Мінськ - військовий союзник Москви,
з якою має спільне військове планування. А Кремль має намір використати територію партнера як форпост проти України та країн-членів НАТО. Це означає, що сьогодні Білорусь Олександра Лукашенка загрожує безпеці нашої країни.
Специфіка режиму "бацьки" в тому, що він не може гарантувати: через україно-білоруський кордон російські танки не підуть. Та й сам Лукашенко торік у серпні заявив: "Ніколи з нашої території ніхто не буде атакувати Україну, якщо це не суперечитиме нашим інтересам або якщо Україна сама не нападе на Білорусь".
І виходить, що Білорусь грає на боці агресора й окупанта, а отже - вона зовсім не нейтральна та дружня країна. Втім, "пересічні" українці до Лукашенка ставляться доброзичливо, чим неймовірно дивують білорусів. За даними опитування соціологічної групи "Рейтинг", оприлюдненого на початку лютого 2016 р., найпопулярніший світовий лідер для українців - Олександр Лукашенко, який набрав 63%. На другому місці - канцлер Німеччини Ангела Меркель (58%), а на третьому - президент Литви Даля Грібаускайте (51%).
Чим пояснити таку популярність авторитарного лідера? Запитами українського суспільства на встановлення диктатури? Лукашенко - талановитий і успішний піарник. Тому на ставлення українців впливають, схоже, легенди про стабільність економіки і безпеки в країні, розповіді про чисті вулиці та хороші дороги, постійні пенсії і "посадки" чиновників-крадіїв. Та й у 2014 р. Мінськ поводився досить обережно: серйозних провокацій на тисячокілометровій ділянці україно-білоруського кордону не зафіксовано.
Проте ілюзій плекати не слід. На Мінськ Київ має дивитися крізь призму своїх відносин із Москвою і Лукашенка - з Путіним. Режим білоруського президента - маріонетковий, а економіка країни - дотаційна: "бацька" паразитує на економічній і військово-політичній зацікавленості Росії в Білорусі. Але Лукашенко хоче утриматися при владі. Тому грає з Заходом і торгується з Російською Федерацією, тягне час і збільшує для Москви фінансові витрати. Для Кремля Білорусь - один із небагатьох союзників, якого Росія фінансово підтримуватиме, хоча б на рівні запобігання соціальному вибуху в цій країні.
Але чим більше Москва має економічних і політичних проблем із союзниками й партнерами, тим менше залишається в неї сил на нашу країну. Тому Києву слід вести подвійну політику стосовно Білорусі. З одного боку, після Революції Гідності Україна має підтримувати контакти з білоруською опозицією, домагаючись демократичних реформ у сусідній країні, лібералізації режиму. Адже відомо, що демократії між собою не воюють. З іншого - в інтересах Києва зменшення впливу Росії в Білорусі та підвищення опірності авторитарного режиму Лукашенка тискові Кремля.
"Чим довше існує режим Лукашенка, тим краще. Це ширма, яка ускладнює роботу росіянам у Білорусі. З Мінськом потрібно грати, щоб Росія відтягувала свої сили. Тому хай уже краще буде Лукашенко, ніж "російський гауляйтер" у цій країні", - сказав у розмові з DT.UA один із високопоставлених українських чиновників, коментуючи нинішню обережну політику України.
При цьому в Києва є й свої економічні та політичні інтереси в Білорусі. Для України дуже важливо завершити процес демаркації україно-білоруського кордону, який розпочався у вересні минулого року. Існує й економічна зацікавленість. Зокрема у поставках сільськогосподарської продукції та інших товарів. Нарешті, Білорусь цікава Україні і як транзитна територія. Крім того, у Києві також сподіваються й на вихід білоруських вантажопотоків в українські порти.
Відносини Києва і Мінська сьогодні цинічні: Україна використовує Лукашенка у своїх інтересах, а той нашу країну - для власних потреб. В ідеалі, білоруський президент має відчувати більшу зацікавленість у Києві, ніж наша країна - у ньому. Але цього важко досягти, не маючи в Мінську українського посла, а в українській столиці - чіткого бачення політики стосовно Білорусі.