Колись критикувати США з приводу втручання у внутрішні справи різних країн було модно в СРСР, потім - у Росії. Коментатори із задоволенням зазначали прояви "в'єтнамського синдрому", загострення економічних проблем, натяки на ослаблення глобального впливу США як наслідок спроб вирішувати політичні проблеми військовими методами.
Нині все це, але тільки в багаторазово більших розмірах, можна спостерігати на прикладі Росії, яка так і не навчилася на чужих помилках. Очевидно, антиамериканська риторика росіян була нещирою. Насправді, вони лише заздрили величезним можливостям США і потай мріяли про те, коли нарешті Росія, "що підвелася з колін", зможе дозволити собі щось подібне, нехай і в невеликих масштабах пострадянського простору.
Російське втручання, однак, виявилося набагато гіршим за американське як своїм змістом, так і наслідками. Поліцейські функції США в глобальній системі стали побічним ефектом їхнього лідерства - технологічного, фінансового, військового - у поєднанні з месіанським прагненням поширювати демократію і ліберальні цінності. Російські спроби робити щось подібне на обмеженій території стрімко скотилися до геббельсівської пропаганди, макіавеллівської доктрини Путіна і єзуїтських методів терору. Нині забавно згадувати риторику російських експертів часів, скажімо, війни в Іраку з їхнім моралізуванням і довгими міркуваннями щодо ролі і важливості міжнародного права. Зневажаючи всі можливі правові підвалини існуючого світопорядку, Росія продовжує за інерцією посилатися на їх важливість. При цьому в Кремлі забувають, що вигоди від порушення загальновстановлених правил гри може отримати тільки по-справжньому сильний гравець, тоді як слабкі зацікавлені в їх непорушності. Звичайно норми міжнародного права зв'язують вільну свободу великих держав, обмежуючи їхні егоїстичні прояви. Росія вважає себе сильною, але насправді її питома вага у світовій політиці обмежена трьома відсотками світового ВВП і статусом сировинного придатка. З такими показниками варто було б брати приклад принаймні зі значно впливовішого Китаю й усіляко зміцнювати юридичні основи світопорядку, а не підривати їх. І якщо однобічні дії США призвели до зниження їхнього відносного впливу у світі, то спроби Москви говорити зі світом з позиції сили обернуться неминучим крахом стратегії Путіна. Проблема полягає в тому, що доля України в цих подіях виявляється під прямою загрозою.
Держава-ревізіоніст, що робить ставку на свою військову перевагу і прагне до тактичних успіхів, має перевагу вибору. Завдяки гостроті і ступеню створюваних загроз, у її руках перебуває ініціатива, і протягом певного часу вона диктує всьому світу або його частині свої умови. Як свідчить приклад нацистської Німеччини, до певного моменту існує можливість ці умови продиктувати, здобути виграш і перейти на бік держав status quo - тобто тих, хто виступає за збереження поточних правил гри. Для Росії, зважаючи на все, такий момент залишився в минулому. Анексувавши Крим, Кремль міг би спробувати перетворити міжнародне визнання цього злочину на предмет торгу, користуючись слабкістю України, розгубленістю Європи і власними тактичними перевагами. Цілком імовірно, що успіх був би короткочасним і дорогим. Але він все-таки міг бути. Однак світогляд кремлівського керівництва став на заваді такої угоди, напевно, приблизно так само, як 1938-го світогляд Гітлера не дозволив йому зупинитися після анексії Судетськой області Чехословаччини і титулу "Людина року" за версією Times. Прагнення отримати все або нічого, схильність до вкрай ризикованої зовнішньої політики і постійна боротьба з чинником часу - відмітні риси ревізіоністських держав, яка не розрахували свої сили.
Російські стратеги виявилися готовими до вчорашньої, а не до завтрашньої війни. Швидкість анексії Криму - не показник ефективності "гібридної війни", а результат колапсу державних інститутів в Україні і гостроти ситуації. Навіть у Криму успіхи Росії мають виключно тактичний характер, тоді як ризики й невдачі - стратегічні. Чітко відповістити на запитання про те, що в перспективі дасть Росії володіння Кримом, крім усіляких проблем і ризиків, навряд чи можливо. У протистоянні зі США на глобальному рівні воно ніяк не допоможе, тоді як на регіональному - створить для Росії не переваги, а загрози, оскільки про реалізацію будь-яких проектів регіонального лідерства після такого кроку не можна буде й заїкатися.
У Росії, як і в Німеччини напередодні Другої світової війни, залишиться не так багато альтернатив. Слід зазначити й те, що становище Німеччини у світі 1930-х років, із союзниками в особі Японії й Італії, було хоч і програшним, але ліпшим, ніж нинішня ізоляція Росії. Найбільш імовірне і ризиковане з доступних нині Кремлю рішень - це ставка на військові ресурси і погоня за тактичними виграшами перед обличчям стратегічної безнадійності. Погано те, що Україну Кремль розглядає як головний із таких тактичних виграшів.
Світ значно змінився за останні 75 років. Досягти в ньому успіху, користуючись позавчорашніми методами, не можна. Путін, здається, зібрався повторити всі помилки радянського геополітичного проекту. У найкращому для Кремля разі Росію на такому шляху чекає купівля лояльності скорених сусідів за рахунок убогих ресурсів сировинної економіки. Імовірно, така альтернатива знайде ще менше прихильників, ніж було об'єктів доктрини Брежнєва.
Що в цих умовах робити Україні?
Насамперед слід пам'ятати про свої переваги й максимізувати їх. Ситуація, що утворилася, дає нам шанси переглянути власну модель безпеки і вектори зовнішньої політики. Хоч би якими вони були - повноправне членство в ЄС, вступ до НАТО, створення мережі двосторонніх альянсів або зміцнення регіональних позицій - традиційних аморфності й невизначеності в цих питаннях більше бути не повинно. Кризові ситуації підштовхують до чітких виборів і нових підходів, і цим Україна має скористатися для переналагодження своєї політики у сфері безпеки.
Далі, треба дістати максимальну користь із російської агресії. Україна не тільки бореться за свою територіальну цілісність, а й виступає форпостом наявного світопорядку, порушення якого нашкодить багатьом великим державам. Відповідно, всі дії Росії, спрямовані на підрив основних принципів міжнародного права, мають ставати об'єктом якнайширшої міжнародної уваги. При цьому важливо якомога активніше задіяти багатосторонні формати міжнародного співробітництва.
Своїми діями Росія створює гостру небезпеку регіонального рівня, що може стати основою довгострокового співробітництва пострадянських країн. Діючи в дусі силової політики, Кремль створює підстави для відповідної протидії. Realpolitik пропонує однозначний і простий рецепт від загрози регіонального гегемонізму - формування стримуючої коаліції. Україна в стані збільшити свої можливості опору, залучаючи до нього держав - сусідів Росії, причому робити це можна в будь-якому організаційному форматі.
Протягом півроку і з мінімальними витратами Заходу Росію виключено з глобального рівня світової політики. Держава, яка ще торік намагалася впливати на ситуацію на Близькому Сході, глобальну фінансову систему, виношувала масштабні геополітичні плани - тепер опинилася в значній ізоляції, за рамками "Великої сімки", з ресурсами й увагою цілком кинутими на розв'язання регіональної проблеми. Називати нинішню Росію глобальною державою можуть хіба що російські пропагандисти. По суті, в Україні Кремль загнав ситуацію у глухий кут, у якому тепер уже й регіональні амбіції Росії перебувають під сумнівом. Час працює проти нього, затягуючи, нехай і вкрай повільно, зашморг санкцій і постійно погіршуючи ситуацію, причому майже незалежно від результатів воєнних дій в Україні.