2017 рік виявився на диво багатим на події, що, схоже, стануть визначальними, з погляду формування нових геополітичних реалій, як мінімум, на середньострокову перспективу.
На зміну звичним "осям" протистояння і більш-менш очевидному домінуванню США приходять складніші конфігурації, виникнення яких було визначене низкою чинників політичного й економічного характеру.
"Геополітика повернулася, і повернулася, щоб помститися нам за зневагу до уроків історії, яку ми демонстрували в період після холодної війни", - так охарактеризував сучасну ситуацію у світі радник з національної безпеки президента США Макмастер, виступаючи в грудні минулого року у Вашингтоні.
Дуже чесна характеристика нинішнього стану речей на міжнародній арені.
У світових столицях уже не перший рік серйозно розмірковують над тим, що могло б прийти на зміну звичним елементам архітектури безпеки й усталеним механізмам міжнародної взаємодії, зруйнованим агресивними діями Росії. Стає дедалі очевидніше, що в центрі цієї явленої знову геополітики віднині перебувають не дві, як раніше, а три країни - США, Росія і Китай.
Протистояння по осі США-СССР/Росія, навколо якої розвивалися всі основні події після Другої світової війни, більше не є центральним елементом оновлених геополітичних концепцій. Про це прямо говориться і в щойно прийнятій Стратегії національної безпеки США, де Китай названо "стратегічним суперником", Росію - "екзистенційною загрозою" і разом їх зараховано в розряд "ревізіоністських держав".
Віднині головні виклики сучасності, а саме: 1) формування нової архітектури безпеки, зруйнованої агресією Росії проти Грузії та України, небувалим сплеском тероризму та ядерною програмою КНДР; 2) пошук виходу з того стану світової економіки, який цілком можна назвати глухим кутом глобалізації, - належить вирішувати саме в цьому геополітичному трикутнику, зрозуміло, - різносторонньому.
Процеси глобальної інтеграції, що включали розширення ЄС, формування світової торгової системи в рамках СОТ і мережі масштабних трансконтинентальних договорів про вільну торгівлю (НАФТА й Транстихоокеанський процес США-АСЕАН того приклади), не тільки призупинилися, а й дали задній хід. Спостерігається фактична стагнація "Європейського проекту", стає реальністю Brexit, США вийшли з переговорів про зону вільної торгівлі з Євросоюзом і з Транстихоокеанського партнерства - ось тільки окремі, далеко не вичерпні характеристики згаданого глухого кута.
Популістські, націоналістичні й ізоляціоністські гасла антиглобалістів, які раніше мали маргінальну підтримку, в нових реаліях стали помітним чинником внутрішньої та зовнішньої політики такого значного переліку країн, включно з самими США, що можна говорити про ознаки формування нового світового порядку, значно більш цинічного, жорсткого, прагматичного й агресивного, ніж раніше. Колективні механізми здійснення міжнародного права на кшталт РБ ООН і ОБСЄ дедалі частіше виявляються неефективними, а паперовим гарантіям безпеки і підписам під договорами більше ніхто не вірить. Надзвичайно грубі порушення Будапештського меморандуму одним із його гарантів і відсутність політичної волі у двох інших його підписантів реалізувати навіть ті слабкі заходи протидії порушникам, які було передбачено цим меморандумом, перетворили його з фундаментального документа системи міжнародної безпеки на небезпечний прецедент. Навіть вихід Росії і США з договорів періоду "розрядки", що вселили у 1980-х і 1990-х надію на сталий мир, виявився не таким помітним, як порушення суверенітету України після ядерного роззброєння. Знову зростають військові бюджети, проводяться небачені за масштабом навчання, поновлюються і розробки ще потужніших зразків зброї масового знищення - все як у старі "добрі" часи.
Однак з'явилася одна істотна відмінність. Раніше ніхто не міг кинути виклик американській економічній потузі. Тепер же, якщо головну військову загрозу для цивілізованого світу, як і раніше, становить Росія, то в економічному плані ситуація змінилася. У США з'явився реальний конкурент - Китай.
Протягом останніх десятиліть у Вашингтоні стурбовано стежили за економічним прогресом країни, на чолі якої стоїть Комуністична партія. Однак до певного часу Китай був зосереджений на внутрішніх проблемах, і ті ж американські корпорації радо розміщували там виробництво промислової й навіть високотехнологічної продукції. Очевидно, у США вважали: якщо Китай глибоко загрузне у світовій системі економічних відносин, бажання руйнувати створену систему торгових зв'язків із допомогою військової сили в лідерів КНР не виникне. Однак сьогодні, за словами Макмастера, "Китай і Росія підривають міжнародний порядок і сталість, ігнорують суверенні права їхніх сусідів та міжнародне право".
США ставлять Росію і Китай в один ряд, коли йдеться про питання безпеки. У Вашингтоні говорять про розробку як у Росії, так і в Китаї космічної зброї, здатної збивати американські супутники. І, до речі, на думку сусідів Китаю по Південно-Східній Азії, дії КНР у Південнокитайському морі (яке, до речі, в різних країнах регіону називають по-різному, як по-різному оцінюють і його правовий статус), дуже мало відрізняються від дій Росії в Грузії та Україні, хіба що людських жертв на незаселених островах і атолах ще не було.
Спостерігачам в Україні не так легко розібратися, у чому суть суперечки за маленькі острови, і нам би дуже хотілося, аби проблемою номер один для США залишалася Росія. Однак слід визнати, що сьогодні це не так. Головним болем номер один для Вашингтона є все-таки Китай, оскільки, крім військової загрози Тайваню та іншим країнам регіону, це - друга економіка у світі, зростання якої за останні 20 років становить у середньому близько 8%. В 2017 р. у світі було побудовано 144 хмарочоси підвищеної поверховості, з них 77 - у Китаї. І якщо раніше на Заході побоювалися комуністичної ідеології, то тепер - капіталістичної економіки КНР. У Китаї понад 20 млн приватних підприємств, і Пекін зовсім не приховує своїх планів глобальної економічної експансії.
У недавній доповіді Пентагона про бурхливий військовий і економічний розвиток Китаю зазначено: "Можливо, це найбільш грандіозна й амбіційна стратегія сучасності, до якої вдалася одна країна". Сі Цзяньпін був дуже терплячим у русі до своєї мети - добиватися глобальної економічної експансії і при цьому не встрявати в конфлікти, максимально культивувати атмосферу співпраці та взаємодії. Він негайно прийняв запрошення і вперше приїхав у Давос, щойно стало відомо про концепцію президента США Трампа "Америка передусім". Можна стверджувати, що у Швейцарських Альпах народився новий лідер глобалізму, так натхненно Сі Цзяньпін говорив про необхідність зберегти переваги світової торгової системи.
Яскравим прикладом одного з конкретних проектів, які Китай просуває в рамках концепції "Один пояс - один шлях", стало партнерство КНР та країн Центральної і Східної Європи за формулою 16+1. Створений у 2012 р. дипломатичний формат, який розвивався без гучних фанфар, виявився дуже вдалою формою політичної і економічної взаємодії. Наприкінці листопада в Угорщині відбувся черговий саміт з участю китайського лідера і глав урядів країн ЦСЄ, під час якого китайська сторона барвисто розповідала про плани створення нового Шовкового шляху, про багатомільярдні інвестиції та робочі місця. І, що важливо, - Китай підкреслено демонстрував готовність до партнерства на рівних, без жодних геополітичних претензій.
Очевидно, що сам собою регіон ЦСЄ для Китаю не такий уже й важливий - товарообіг із країнами регіону заледве перевищує 60 млрд дол. Однак через ці країни лежить шлях у серце Заходу і ЄС, а там - зовсім інші обсяги і обороти. Інвестиції в європейський ринок сьогодні не такі великі, як в американський, однак очевидно, що прогрес у реалізації планів Китаю змінить цю ситуацію. Наприклад, наприкінці грудня було оголошено, що Британсько-китайський інвестиційний фонд на 1 млрд дол., який створюється за двосторонньою міждержавною домовленістю і ставить за мету просування в Європі концепції "Один пояс - один шлях", очолить колишній прем'єр-міністр Великобританії Кемерон. Дуже мало сумнівів у тому, що залучення політиків такого масштабу в просування "поясу" та "шляху" спрямоване передусім на потужне лобіювання китайського бачення нової глобальної економічної інфраструктури.
В аналітичних колах Вашингтона з дедалі більшим занепокоєнням стежать за тим, як Китай блискавично скористався виходом США з Транстихоокеанського партнерства та напруженістю у відносинах між США і ЄС. За оцінками американської розвідки, обсяг китайських інвестицій у 64 країни "Одного поясу - одного шляху" перевищить 1 трлн дол., що в рази перевищує колись знаменитий "план Маршалла" для шести країн Європи, обсяг інвестицій якого в нинішніх доларах становив би всього 150 млрд. Тільки у Шрі-Ланці, Малайзії, Пакистані, Бірмі, Джибуті, Кенії та ОАЕ інвестиції Китаю в портову інфраструктуру становитимуть 250 млрд дол. Китай інвестував 13,6 млрд дол. у Грецію й тепер контролює порт Пірея, розглядаючи цю країну як стратегічні ворота в Європу. Азійський інфраструктурний банк надасть 16 млрд дол. десятьом країнам, включно з Єгиптом, Індією та Оманом. Пекін активно інвестує в порти й залізниці по всій Азії, плануючи створити транспортно-логістичну мережу, яка дозволить виробникам обходитися без контрольованих американцями торговельних шляхів. На додачу до всього, Китай різко збільшив інвестиції в наукові й технологічні розробки, і це тоді коли США обмежують можливості для іноземців працювати в американських дослідних центрах. Заявки на патенти і кількість присуджених учених ступенів у Китаї вже вдвічі перевищили ці показники у США. Китайські компанії вкладають кошти в оптоволоконні лінії зв'язку завдовжки 150 тис. км у 48 країнах Африки, створюють альтернативну систему GPS-навігації в Євразії.
Висновок, який роблять американські аналітики, простий: Китай реалізує "безпрецедентну за обсягами і цілями програму, стратегічною метою якої є побудова нового регіонального порядку в Євразії, де КНР буде лідером".
Російська тактика повернення в клуб глобального лідерства абсолютно інша. Зневірившись у досягненні не те що переваги над США, а бодай паритету в галузі промисловості й технологій, Москва зосередилася на силовому сценарії "примусу" Вашингтона до перемовин про новий переділ світу. Грузинська й українська авантюри мали на меті не тільки створити Путіну ореол "збирача російських земель" і зіграти на глибоко вкоріненому навіть у російських лібералах шовінізмі, а й примусити Захід визнати рівноправне становище Росії при розподілі "світового пирога".
Певна річ, самої агресії проти колишніх "братніх" республік для цього було замало, і в хід пішли методи пропаганди (RT, "Спутник" та інші так звані засоби масової інформації), кібератаки (хакерські атаки, втручання у вибори та в роботу мереж управління інфраструктурою, "фабрики тролів"), політична й економічна корупція (підтримка правих і популістських партій, сепаратистів, бізнес-проектів з очевидним політичним підґрунтям).
Небажання адміністрації Обами брати активну участь у сирійському врегулюванні відчинило вікно можливості для цинічного втручання армії РФ. Москва пішла на небачене зміцнення альянсу з Туреччиною й Іраном (який, утім, поки що зіграв більше на користь цим країнам, ніж РФ), безпрецедентні домовленості в рамках ОПЕК+ із Саудівською Аравією. На думку аналітиків, "на Близькому Сході складається враження, що Росія всюдисуща". Саме так був сприйнятий недавній візит Путіна в Сирію, Єгипет і Туреччину впродовж одного дня, який ніби продемонстрував настільки дружній і ефективний характер відносин, що протокольні формальності й умовності більше не потрібні, - сторони й так добре розуміють одна одну.
На тлі фактичної неучасті США в політичному врегулюванні сирійського конфлікту та різкого погіршення відносин Туреччини і США, Росія видається Анкарі ефективним партнером, який цілком здатний надати військову й політичну підтримку, не втручаючись у внутрішні справи й не читаючи нотацій про свободу слова та права людини. Єгипет став предметом особливих інтересів Росії, щойно з'ясувалося, що величезне газове родовище в єгипетських водах Середземного моря готове до експлуатації і Єгипет розглядає варіанти транспортування газу в Європу. Тепер Росія пропонує Єгипту будівництво атомної станції, відновлення польотів, перерваних два роки тому після жорстокого теракту, оренду військових баз. Москва виявляє активність у відносинах із Палестинською автономією, Лівією, Ліваном, Катаром, ОАЕ, Ізраїлем, Іраном та Іраком, часто провокуючи конфлікти (як навколо Іракського Курдистану) і виступаючи потім "посередником" у їх врегулюванні.
Нічого нового в цьому немає: Росія просто повторює тактику всюдисущої присутності СРСР, тільки тепер з іншими, значно менш рішучими США як конфронтуючою силою. В експертному середовищі є думка, що рішення Трампа про визнання Єрусалима столицею Ізраїлю не тільки було спрямоване на вирішення внутрішньополітичних завдань Білого дому, що цілком очевидно, а й мало на меті зупинити зростання впливу Росії в регіоні, продемонструвавши арабському світу, від кого насправді залежить вирішення ключових і наболілих проблем.
Для експертів давно вже не секрет, що від протистояння США і Росії найбільше виграє Китай. Це - одна з головних формул нового геополітичного трикутника. Зрозуміло, є супутні чинники, що ускладнюють ситуацію. Такі як Північна Корея. Але загалом для Китаю присутність на світовій арені агресивної Росії (яку він, певна річ, не розглядає як загрозу) - позитивний чинник.
У Пекіні чудово розуміють різницю між військово-економічним потенціалом РФ і США, але якщо уявити союз Москви й Вашингтона, то завдання глобальної експансії для Китаю стане незрівнянно складнішим, коли взагалі здійсненним. Частково тому (є й двосторонні чинники) Китай підтримує РФ у РБ ООН і ШОС, проводить переговори та підписує угоди з Москвою про масштабні проекти, які потім реалізуються виключно на вигідних для Китаю умовах. Китай - єдина країна, якій Путін подарував хай і невеликий, але шмат російської території.
На прес-конференції в Пекіні, організованій за підсумками історичного XIX з'їзду Компартії Китаю, посол Китаю в Москві Лі Хуей заявив, що "міцніючі російсько-китайські зв'язки всебічного стратегічного співробітництва й партнерства є найважливішими двосторонніми зв'язками у світі". Навряд чи посол став би робити такі заяви без прямих розпоряджень згори, хоча, з іншого боку, ці слова було вкладено у вуста посла, а не високого чиновника в державній ієрархії. У цьому весь Китай.
Певна річ, різносторонній трикутник США-Росія-Китай є серйозним спрощенням нової конфігурації світових "центрів сили". Поки що невизначеним чинником "повернення" геополітики є ЄС. Величезний і важливий ринок, який становить інтерес для всіх гравців, перебуває у трохи загальмованому становищі, пов'язаному, з одного боку, зі складною внутрішньополітичною ситуацією в ряді країн Європи (серед яких Німеччина, Іспанія, Італія, Угорщина, Чехія, Польща), а з іншого - невизначеністю у відносинах зі США. Країни ЄС усе ще розколоті в питаннях біженців та проблеми подальшого розширення, величезної уваги потребує Brexit. Відносини з Росією значною мірою визначаються режимом санкцій, що, безумовно, послабляє обидві сторони.
Поки що неясно, наскільки Китай зможе скористатися ситуацією, адже в Брюсселі цілком чітко розуміють усі переваги й ризики, пов'язані з приходом КНР на ринок Євросоюзу. Слід також відзначити, що Росія з 2003 р. активно просувала формування ще потужнішого альянсу в Азії - із залученням Індії, намагаючись домінувати навіть у такій компанії, як Росія - Індія - КНР. Однак феноменальне зростання Китаю змінило формулу взаємодії, а зростання потреб Індії в ресурсах і ринках збуту загострило суперництво між двома гігантами Азії. Сьогодні непрості відносини між Китаєм та Індією навряд чи приведуть до їх союзу. Китай усе-таки воліє реалізовувати концепцію "Один пояс - один шлях" із наголосом на слові "один".
Чи є місце для України в майбутньому новому світовому порядку? В умовах агресії з боку Росії для Києва важливо вибудовувати прагматичну і збалансовану політику у відносинах із Пекіном та Вашингтоном. І якщо відносини України зі США справді мають характер стратегічних, і підтримка Вашингтона у протистоянні з РФ є вирішальним чинником стримування агресора, - то з Китаєм ситуація зовсім інакша.
Україна не стала учасником формату 16+1, не відповівши на запрошення Пекіна. Недавно, через чотири роки після тривалої паузи, відбулося третє засідання українсько-китайської міжурядової комісії, Київ відвідав віце-прем'єр Держради КНР Ма Кай. Однією з цілей його візиту було вияснити реальний настрій вищого українського керівництва щодо подальшого розвитку співробітництва з Китаєм і передати Києву позицію керівництва КНР.
Заяви, що прозвучали на підтримку України, дисонували з чіткою політичною асоціацією Пекіна з Москвою з ключових для Києва питань безпеки, зокрема в ООН. Новий Шовковий шлях однозначно залишається однією з основних сфер українсько-китайської взаємодії, однак конкретні проекти все ще не стали реальністю. Складається враження, що Пекін показує Києву вікно можливостей і спостерігає за активністю партнера, залишаючи за собою право коригувати ситуацію й вибирати, коли ствердно кивнути головою. Важливо, що віце-прем'єр КНР не тільки висловив сподівання поновити роботу над уже підписаними спільними інфраструктурними проектами, а й заявив про взаємний інтерес підняти українсько-китайські відносини на якісно новий рівень стратегічної взаємодії.
Однак не слід забувати, що й країни ЦСЄ, зокрема Польща, Угорщина та Болгарія, активно намагаються привернути увагу Пекіна, а вони перебувають всередині цільового ринку - ринку ЄС, і Україна зможе конкурувати з ними, лише маючи на руках ясний і чіткий план співробітництва, що буде цікавий для Китаю. При цьому важливо дотримуватися балансу з інтересами США, адже при Трампі у Вашингтоні все краще вчаться рахувати суми, які виділяються на допомогу іншим країнам із грошей американських платників податків.
Схоже, формування нової "геометрії" геополітики не буде легким, особливо в контексті майбутніх виборів у РФ і активізації дій Москви, що прагне розширити рівень свободи, нині значно обмеженої режимом санкцій. Тверезий розрахунок, побудований на національних інтересах, дозволить Україні не тільки повернути суверенітет над окупованими територіями, а й зайняти своє, лише їй властиве місце в новій системі світобудови, яка складається в нас на очах. Бездіяльність або прорахунок може загрожувати, в кращому разі, статусом "сірої зони", у гіршому - поглинанням однією з вершин "трикутника". Неважко здогадатися - якою.