Повномасштабна війна Росії з Україною змінила сприйняття президентом Франції Емманюелем Макроном можливостей і обмежень у відносинах із Росією. Він пройшов шляхом кожного з французьких президентів останніх років, які починали свої каденції з амбітних спроб вивести співпрацю з Росією на новий рівень, але під кінець терміну були дуже розчаровані результатами.
Передбачуваність першого туру
10 квітня відбудеться перший тур президентських виборів у Франції. На відміну від шаленої невизначеності п’ятирічної давності, виглядає так, що чинний президент усе ж здатен утримати владу. За останніми опитуваннями, рейтинг Макрона зафіксувався на позначці 25–28% голосів виборців у першому турі, а його найсерйозніша конкурентка з праворадикальних «Національних зборів» Марін Ле Пен може розраховувати на 20–23%. У другому турі розрив між ними прогнозовано зросте, як це зазвичай буває, коли у другий тур виходить праворадикальний кандидат (53–54% проти 46–47%).
Утім, розрив не настільки переконливий, і перемога не буде тотальною. Адже, приміром, радикальні праві не спромоглися виступили єдиним фронтом і висунули кількох кандидатів. Так, Ерік Земмур уже в першому турі може розраховувати на цілком солідні 11% голосів електорату. Через радикалізацію електорату повним провалом вибори будуть для поміркованих правих, консервативної партії «Республіканці». Їхній кандидатці Валері Пекресс соціологічні компанії пророкують не більш як 8% голосів виборців.
Помірковані ліві втратили свою електоральну базу ще на попередніх виборах, частково на користь партії Макрона «Вперед, республіко», частково на користь ліворадикалів, лідер яких Жан-Люк Меланшон займає наразі третю позицію в рейтингу кандидатів із 16% прогнозованих у першому турі голосів.
Тінь Росії над виборами
Відносини з Росією не є головним питанням президентських перегонів у Франції, все ж передвиборна кампанія в основному зосереджена навколо внутрішньополітичного порядку денного: питань макронівських реформ, покращення купівельної спроможності, внутрішньої безпеки, соціального захисту тощо. Однак ще до початку повномасштабної війни РФ з Україною стало зрозуміло, що практично всі основні кандидати займали значно радикальніші позиції щодо негайного покращення відносин із Росією, ніж чинний президент.
У принципі це великою мірою відображає ситуацію 2017 року, коли на тлі решти конкурентів Макрон виглядав ледь не антиросійським політиком за його критику російської пропаганди у Франції, а також підкреслює особливості політичного й експертного поля Французької Республіки, яке надає непропорційно великого значення російсько-французьким відносинам. Лише один із кандидатів у президенти — представник «зелених» Яннік Жадо з рейтингом близько 5% є послідовним антипутіністом.
Російська політика Макрона: пройдений шлях
Тож нікого не мало б здивувати, що Макрон особисто взявся за покращення відносин із Російською Федерацією і самим Путіним мало не з перших днів при владі. Російський президент став першим іноземним лідером, якого французький колега запросив з офіційним візитом одразу після обрання у квітні 2017 року, організувавши пишний прийом у Версалі. А невдовзі Макрон організував кілька форматів посилення економічного співробітництва в не охоплених санкціями сферах та інтенсифікував взаємодію на рівні громадянських суспільств. Суттєво активізувалися й контакти міністрів закордонних справ обох країн.
2018 року Макрон, як і Саркозі десятиліття тому, став почесним гостем Петербурзького економічного форуму, де розмірковував над європейською долею РФ у новому світі, а влітку відвідав футбольний чемпіонат у Москві. Звісно, це все супроводжувалося дотриманням санкційних обмежень і засудженням найодіозніших ініціатив путінського режиму. Але пошуки нових шляхів для розвитку відносин тривали увесь цей час.
Намагання залучити Росію досягнуло зеніту влітку 2019 року, після перемоги на президентських виборах в Україні Володимира Зеленського. Саме тоді РФ у червні успішно повернулася до Ради Європи. А вже в серпні Макрон запросив Путіна до особистої резиденції у Форті Бреґансон — жест великої символічної ваги в межах переоцінки двосторонніх відносин.
Невдовзі після цього візиту, на щорічній конференції послів, Макрон жорстко розкритикував «глибинну державу», тобто кадрових дипломатів, що були скептично налаштовані до Росії та начебто саботували всі намагання Макрона не просто покращити відносини з РФ, а й узяти участь у розбудові нового регіонального безпекового порядку разом із Москвою. «Як правило, ви слухаєте президента на цю тему, а тоді робите, як зазвичай. Я не радив би вам іти цим шляхом», — застеріг президент Франції.
Першим кроком на цьому шляху мало стати вирішення «української кризи» через організацію зустрічі в Нормандському форматі, але це не принесло бажаних результатів. До цього додалися інші невдачі, які змусили засумніватися у тому, що залучати Росію та вперто прагнути діалогу за наявності розбіжностей є сенс. Отруєння Навального, російські найманці в Малі, недружні дії РФ на Близькому Сході та зрештою широкомасштабне вторгнення в Україну показали, що отримувані результати аж ніяк не відповідають докладеним зусиллям.
Дисбаланс зусиль і результатів
Загалом постійне ходіння по граблях розбудови позитивних відносин із Росією можна вписати в ширшу рамку пошуків Францією шляхів із забезпечення власних національних інтересів. Йдеться передусім про намагання посісти нове потужне лідерське місце в реформованій Європі, отримати «стратегічну автономію» чи то Франції, чи то усього Євросоюзу від американського впливу, яка часом набуває форми серйозного розгляду стратегічної перебудови європейської системи безпеки разом із Росією за принципом «від Лісабона до Владивостока».
Утім, така політика трохи хибує на національний егоїзм. І справді, Макрон здійснював свою нову російську політику фактично самостійно, без консультацій із союзниками, що зіпсувало йому відносини (а відтак, і можливості впливу) передусім із США, Великою Британією та очільниками держав Центральної і Східної Європи.
На цьому тлі від величних проєктів європеїзації та позитивного залучення РФ до європейських справ залишився хіба що особистий контакт, який дає змогу Макрону розмовляти з Путіним частіше і продуктивніше, ніж іншим лідерам країн Заходу. Вони давно на «ти» (хоча це радше символ інтенсивності контактів, ніж справжньої дружби), а Путін за 15 хвилин до визнання «незалежності» ОРДЛО навіть зателефонував Макрону, аби попередити його, оскільки «ми багато спілкуємося».
Наразі це спілкування не допомогло ні зупинити агресію, ні навіть організувати гуманітарний коридор із Маріуполя (як анонсувалося). Як сказав кілька днів тому попередник Макрона на посаді Франсуа Олланд: «Діалог заради діалогу не має сенсу. Розмовляти з Путіним це значить годинами слухати його, усвідомлюючи, що він не зробить нічого з того, про що говорить, і не скаже нічого про те, що робитиме».
Макрон поки і надалі захищає діалог під тим приводом, що останніх ліній зв’язку рвати не можна. Але не виключено, що вже скоро змінить риторику.
Переворот у мисленні: Путін чи РФ?
Джерела газети Le Figaro стверджують, що війна відкрила очі Макрону, і у випадку Путіна та оцінки його дій це дійсно так: риторика французького президента загострилася, а підтримка України набула конкретніших форм. Більшим запитанням залишається таке: чи достатньо розчарування Путіним для переосмислення загального французького налаштування на «взаємовигідний розвиток відносин» із РФ?
Наразі виглядає, що ні.
Французький президент, як і загалом французька громадська думка зачаровані великою російською культурою. Франція максимально гальмує вихід власних підприємств із російського ринку і все ще зберігає обережне ставлення до перспектив європейської інтеграції України. І тут залишається багато простору для дипломатичної роботи. Навіть якщо на виборах, як і передбачається, переможе чинний французький президент.