Чи то через переоцінку власних сил, чи то через банальну жадібність Путін поламав собі календар, без якого низка зимових свят уже не принесе торжества від давно виношуваного й майже реалізованого задуму. І хоча збій у розрахунках, який призвів до скасування візиту Януковича до Москви 18 грудня, на сьогодні виглядає з Кремля, скоріше, тимчасовим непорозумінням ніж остаточною відмовою Києва від продажу власного європейського майбутнього в обмін на дешевий газ, проте, зважаючи на все, інтрига переноситься на наступний рік.
А календар був справді вражаючим.
По-перше, 18 грудня президент України мав поставити свій підпис під заявою про вступ у Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) - організацію, в якій Україна майже 10 років обмежувалася роллю спостерігача. А оскільки ЄврАзЕС на сьогодні це всього лише формальний каркас створюваного Росією інтеграційного проекту, то одночасно планувалося заявити про намір почати процедуру приєднання до Митного союзу - громіздкої надбудови над ЄврАзЕС, створеної Москвою на зло Євросоюзу для маркування власного геополітичного простору.
По-друге, вже 19 грудня на саміті ЄврАзЕС і саміті Євразійської економічної ради (вищого органу Митного союзу) в Москві мав стартувати процес формального приєднання України до цих організацій.
І нарешті, 21 грудня в рамках саміту ЄС-Росія в Брюсселі Путін мав презентувати себе вже не так у ролі глави суверенної держави, як власник контрольного пакета створюваного євразійського інтеграційного простору. Крім стандартного набору офіційних заходів, у рамках саміту було заплановано й неформальну вечерю, на якій Путін планував оголосити своє бачення перспектив політико-економічного «дизайну» Великої Європи на найближче десятиліття. Наявність на цей день підпису президента України під зобов’язанням приєднатися до російського інтеграційного проекту була б для Кремля вирішальним аргументом у грі на підвищення власних ставок і рішуче переформатування всієї системи міжнародних відносин між Європейським Союзом і створюваним Росією Союзом Євразійським.
Річ у тім, що зміна правил гри у відносинах ЄС- Росія належить до найважливіших пріоритетів зовнішньої політики Кремля. Якщо раніше тільки з боку ЄС лунали нотки невдоволення з приводу вкоріненої звички Москви «вирішувати питання» з окремими країнами-членами в обхід Брюсселя й загальних правил ЄС, то тепер такий інструмент примірятиме на себе вже Росія. У Москві вважають, що на зміну відносинам Євросоюз-Росія мають прийти відносини Євросоюз-Євразійський Союз, де країни - члени першого делегують свій голос Брюсселю, а Москва при цьому залишається Москвою (нікому нічого де-факто не делегуючи), але при цьому виступає вже не від імені РФ, а від імені всього Митного (Євразійського) Союзу.
При цьому, якщо на перших етапах для початку позиціонування Митного союзу досить було наявності в ньому, крім РФ, лише Білорусі й Казахстану, то тепер питання включення України здається принциповим: ця країна має власну багату історію відносин з ЄС, завершено переговори про асоціацію та зону вільної торгівлі, членство у СОТ, і, крім того, вічно нереалізовані «європейський амбіції». Здача в архів цих амбіцій, визнання свого європейського фіаско найбільшою країною регіону матиме принципове психологічне значення для історичної долі нинішньої Східної Європи й може схилити в цьому регіоні шальку терезів на користь Росії, а отже, й на користь моделей «суверенної демократії», закритого суспільства, поліцейської держави й кланово-корупційної економіки, які вона просуває. Тож таке колесо у возі Митного союзу аж ніяк не буде п’ятим. І за таку перемогу в Москві готові платити щедро.
Делегування Києвом Москві права на репрезентацію його інтересів як мінімум у торговельно-економічних і нормативно-регуляторних питаннях (що неминуче спричинить і загальнополітичне делегування суверенітету) є ключем до досягнення вершини особистих амбіцій Путіна як «реставратора» й «збирача» тих іпостасей, в яких він насамперед бачить власну роль в історії своєї країни.
При цьому, з одного боку, готовність Москви платити щедро зовсім не означає готовності вірити на слово. В історії ЄврАзЕС уже є історія «зради» - мало місце припинення членства Узбекистану в цій організації. При цьому жодних особливих економічних наслідків від цього кроку для Ташкента не настало, про що не можуть не знати в Києві. Російську сторону такий варіант не влаштовує, і її пропозиції містять у собі дуже жорсткі гарантії «невиходу» Києва з гри навіть у разі зміни влади.
З іншого боку, в Москви й Києва є досвід Харківських угод: Москва наполягла на такій формулі угоди, за якої можлива денонсація коштує дуже дорого (оскільки «знижка» не погашається, а зараховується в державний борг), тоді як Київ уже через кілька місяців після угоди відчув усю ефемерність «знижки», яка не знижує ціни на газ навіть до нинішнього середньоєвропейського рівня.
Виходячи саме із цих фактів і міркувань, слід розглядати причини провалу «історичного візиту» Януковича в Москву 18 грудня. До повної втрати простору для зовнішньополітичного маневру, а також у перспективі до втрати контролю над основними секторами національної економіки на користь росіян Київ поки що не готовий. Але «поки що» не повинно розслабляти. У Москві, як і раніше, впевнені, що завдяки економічній і бюджетній ситуації в Україні, а також безвиході, в яку Янукович сам себе загнав у відносинах із західними партнерами, Кремлю вдасться дотиснути Київ у недалекому майбутньому. Причому угода може відбутися тільки «на російських умовах».
У чому суть відкладеного, але аж ніяк не відкинутого «московського пакета» угод, що все ще перебуває в стадії активного доопрацювання й узгоджень? Очевидно, що за ступенем своєї радикальності він істотно перевершує горезвісні Харківські угоди квітня 2010 року. Радикальність визначається тим, що створювані московським пакетом договірно-правові рамки унеможливлюють подальші кроки до підписання та ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. При цьому справа не обмежується вступом в ЄврАзЕС і приєднанням до його десяти договорів (на це Київ готовий був погодитися, але це не влаштувало Москву з причин, викладених вище). Мова про вимогу Москви погодитися на повне членство в ТС (можливі лише непринципові застереження й певна розтягнутість процесів у часі), тоді як Київ (навіть якщо прийме позицію найактивніших адептів ТС у владі) готовий лише на поступову адаптацію близько 50-60% нормативних актів ТС й «активне вивчення» інших договорів.
А що ж Європейський Союз? За наявною інформацією, під час останньої зустрічі з керівництвом та експертами COEST (Робочої групи ЄС із питань Східної Європи та Центральної Азії) у Брюсселі 10- 11 грудня представникам України дали чітко зрозуміти: навіть лише розпочинання Києвом офіційних переговорів про приєднання до Митного союзу не залишає можливості для подальших кроків у бік Угоди про асоціацію.
У Брюсселі знають, що «часткове» приєднання до договорів і норм Митного союзу категорично заборонено нормами самого ТС, тому сприймають тези Януковича про адаптацію «деяких норм» ТС як маніпулятивні й нереалістичні.
Водночас у ЄС готові говорити вже про конкретні дати можливого підписання Угоди про асоціацію, якщо Київ продемонструє хоча б помірний прогрес у питаннях, викладених у Висновках Ради ЄС щодо України від 10 грудня. Ба більше, серед цих дат називають і більш ранні, ніж недавно озвучена пропозиція підписати документ на саміті Східного партнерства в листопаді 2013 року.
У Євросоюзі вже не мислять категоріями чистої геополітики й тим більше не дуже бажають відкрито змагатися з Росією в боротьбі за «сфери впливу». Але очевидна перспектива «ресовєтизації» Східної Європи (з остаточною реінкарнацією тут відповідного типу норм і цінностей), про що недавно вперше відкрито заявила держсекретар США Клінтон, також змушує правлячі кола Європейського Союзу думати й зважувати ухвалені ними рішення.
А що ж Україна? На практиці особливого бажання в керівництва країни кудись інтегруватися немає. Їм би зберегти владу й власність. Але історичний коридор можливостей звужується, і шансів на те, що ще десять років можна буде розводитися про «багатовекторність», нікуди не рухаючись, немає. Розв’язка не забариться.