Нещодавно інформаційний простір вибухнув після заяви директора з мовлення російського сегменту RT про те, що українців треба спалювати в смерекових хатах, а українських дітей — топити. Це висловлювання має всі ознаки підбурювання до геноциду. Але далеко не всі його колеги-пропагандисти є настільки ж відвертими та прямолінійними у своїх висловлюваннях. Зазвичай їхні хейтспічі не містять прямого заклику, що, ймовірно, ускладнить доведення їхньої вини.
Однак складно — ще не означає нереально. Тож розберімося, в чому різниця.
Упродовж багатьох років російський інформаційний простір є повністю залежним від політичних цілей і побудованим згідно з класичними правилами пропаганди. Невід’ємною його частиною є старанно створений архетиповий образ «ворога», якого треба перемогти. Для Росії таким «ворогом» є колективний Захід, а особливе місце відведене Україні й українцям, які, згідно з кремлівською методичкою, відокремилися від «великого русского народа», уявили себе нацією й продалися Заходу. Тут тобі й образ заблукалого родича, й прихований заклик повернути його до родини, й бажання вступити в боротьбу з «ворогом». Інструменти для навіювання та вкорінення цих образів було обрано найрізноманітніші. Але останніми роками це була здебільшого мова ненависті. Щоденно російські ЗМІ публікували й озвучували огидну брехню про Україну й українців. І так, крок за кроком, зомбуючи населення, вони створили ідеологічний фундамент для того, щоб найстрашніші звірства назвати «спеціальною військовою операцією», яка «врятує своїх» і «знищить чужих».
В історії, на жаль, є чимало прикладів, коли слова ставали справжньою зброєю й призводили до трагічних наслідків. І в цьому контексті висловлювання є не лише аморальними, а й у певних випадках — кримінально карними як на національному, так і на міжнародному рівні.
Паралель, що напрошується, — це, вочевидь, нацистська Німеччина, де пропаганда стала офіційною політикою. І хоча головний ідеолог цього напрямку, Й.Геббельс, так і не постав перед судом, бо завчасно отруївся ціанистим калієм, пропаганду все ж розглядали в межах Нюрнберзького процесу. На лаві підсудних опинився видавець газети Der Stürmer Юліус Штрейхер, якого визнали винним у злочинах проти людяності (злочин геноциду в правовому полі з’явився пізніше). На суді головним аргументом було те, що двадцять три статті газети Der Stürmer містили прямий (це важливо) заклик до знищення євреїв. Зрештою його засудили до страти через повішення.
Інший приклад — Руанда, де за три місяці знищили близько мільйона представників народу тутсі. Спусковим гачком до вбивств стали слова на «Вільному радіо й телебаченні тисячі пагорбів»: «Рубайте високі дерева». Його лідерів Фердинанда Нахімана, Жана Боско Барайяґвізу та головного редактора часопису Kangura Хасана Нґезі звинувачували, серед іншого, й у підбурюванні до геноциду (стаття 3 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього) та засудили на строк від 30 до 35 років.
І ось зараз у Гаазі починається суд над Фелісьєном Кабугою — руандійським бізнесменом, співзасновником горезвісного «Вільного радіо й телебачення тисячі пагорбів». Радіостанції, що стала рупором пропаганди проти народу тутсі й підбурювала до геноциду 1994 року. Кабуга переховувався 23 роки, однак правосуддя його все ж наздогнало. Його судитимуть за підбурювання до геноциду. Ймовірно, це стане останньою гучною справою руандійського трибуналу.
Для нас ця справа цікава ще й у контексті російських пропагандистів і можливості їх покарання.
Водночас таких вироків було небагато. Тому, з огляду на масштабність міжнародних злочинів в Україні, важливо розуміти, яку стратегію нам варто обрати.
Хоча роль пропаганди в розпалюванні ненависті важко переоцінити, на міжнародно-правовому рівні не кожен хейтспіч є злочинним.
У пункті 3 (е) статті 25 Римського статуту чітко прописано, що пряме та публічне підбурювання до вчинення геноциду передбачає кримінальну відповідальність і має бути покарано згідно зі Статутом. Ці положення ідентичні й Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
Розберімо критерії.
І для цього варто ще раз повернутися до історії. Під час travaux preparatoires (підготовчих робіт) щодо Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього однією з ключових суперечливих тем була така: чи потрібно криміналізувати пропаганду геноциду? Найактивніше лобіювала цю ідею, хоч як це парадоксально, делегація СРСР, пропонуючи якнайширшу дефініцію пропаганди й наголошуючи на ролі пропаганди в гітлерівській політиці. Однак США протистояли цій ідеї, стверджуючи, що широка дефініція значно обмежить свободу слова, яка є наріжним каменем демократії. Зрештою, міжнародне право не є ідеалом, часто воно — лише компроміс між країнами. Отже, зійшлися на тому, щоб залишити в Конвенції тільки пряме публічне підбурювання — найагресивніший вид пропаганди ненависті.
Оцінка того, чи підбурювання було прямим, здебільшого відбувається on a case by case basis і залежить від того, чи змогла аудиторія негайно зрозуміти його зміст. Але в сучасному світі більшість закликів є прихованими. Тому їх слід розглядати з урахуванням контексту, культурного та мовного змісту, адже конкретна промова може сприйматися як «пряма» в одній країні, а в іншій — залишитися незрозумілою.
Тобто насамперед важливо зрозуміти, що підбурюванням до геноциду, про яке в нас часто згадують, є насамперед публічне та пряме спонукання до фізичного знищення цілої релігійної групи, етносу, раси або нації. Тож варто розрізняти пряме підбурювання до геноциду та мову ненависті.
Підбурювання до геноциду відрізняється від пропаганди ненависті тим, що містить заклик до вчинення злочинних дій, а не просто викликає емоцію ненависті. Наприклад, слова «представники ворожої нації — паразити» будуть пропагандою, а «необхідно знищити ворожу націю, тому що вони є паразитами» — підбурюванням до геноциду. Злочинець створює у своєї аудиторії особливий стан розуму, необхідний для вчинення злочину, й тим самим істотно сприяє вчиненню цього злочину.
Також дуже важливо, щоб аудиторія однозначно й миттєво розуміла меседж. Наприклад, вищезгаданий меседж «рубайте високі дерева», якби він пролунав за межами Руанди, не спричинив би жодних наслідків. Отже, зерна ненависті мають бути посіяні в правильну землю.
Наступний критерій — публічність. Публічним вважається підбурювання, заклик, який було проголошено на публічній платформі з необмеженою аудиторією: наприклад, якщо його опубліковано у ЗМІ або виголошено зі сцени на публічному заході.
Як російські пропагандисти ліплять образ «ворога» з українців?
- Заперечуючи право української нації на існування. Це передбачає маніпуляції з історичними фактами, підміну понять, апеляцію до меншовартості, заперечення мови та культури.
- Дегуманізуючи. Опис українців як недолюдей, перетворення їх на легітимну чи необхідну мішень для знищення. Маніпуляції тим, що «хохли» — «монстри», «паразити», «соціопати», «кровопивці».
- Звинувачуючи у дзеркалі. Звинувачення українців у плануванні тих звірств, які російські злочинці мали намір скоїти самі. Зображення українців як екзистенційної загрози, а актів насильства — як самозахисту та необхідності. Президент Путін і російські посадовці звинуватили Україну у скоєнні геноциду або винищенні цивільного населення на контрольованих російськими сепаратистами територіях, використавши це як привід для вторгнення в Україну.
Незважаючи на те, що після геноциду в Руанді міжнародна спільнота, здавалося б, усвідомила необхідність вчасно реагувати на заклики до знищення цілого народу, увага до проблеми російських ЗМІ, які транслюють мову ненависті, залишається недостатньою. Поріг доведення прямого та публічного підбурювання до геноциду в Міжнародному кримінальному суді є дуже високим. Водночас важливо розслідувати кожен епізод хейтспічів колективних симоньян, соловйова, ткачова, прилєпіна тощо на предмет підбурювання до геноциду та інших міжнародних злочинів. Важливо, використовуючи різні правові механізми, довести ці справи до логічних вироків, адже це є питанням установлення історичної правди на міжнародному рівні.