Реакція Китаю на революційні події на Близькому Сході і в Північній Африці, де за кілька місяців під тиском народу змінилося кілька режимів, а в Лівії внутрішній конфлікт переріс у повномасштабну громадянську війну і спричинив іноземне військове втручання, - неоднозначна. В останній місяць тривога Пекіна тільки наростає. Розвиток революційного процесу дедалі більше схожий на падіння доміно, і тепер він може охопити нові країни. Китай у розгубленості: він втрачає союзників, адже від влади відстороняють режими, які традиційно вважалися в Пекіні дружніми. Разом з тим такі масштабні політичні потрясіння несуть загрозу для внутрішньої стабільності самого Китаю, даючи в руки противників китайської Компартії новий арсенал і набір методів боротьби, до яких вона не готова.
Зерна революції в китайській землі
Зазначимо лише деякі особливості, здатні в китайських реаліях набути особливої гостроти і нового сенсу. Арабські революції, як правило, не мали одного лідера, але рух виникав ніби зсередини народу і відбивав його сподівання, виносячи на гребінь народної хвилі нових, нікому не відомих героїв. У революцій не було політичної ідеології, не відігравав істотної ролі і релігійний чинник. Водночас рушійною силою переворотів стала активна частина населення, переважно молодь, причому та, яка не має сімей і власних дітей, а отже, не відчуває за них страху. Але вона тривожиться за своє майбутнє в умовах корумпованості влади, яка зі зневагою ставиться до вимог і сподівань людей.
Причина виходу на вулицю - неможливість реалізувати себе в умовах бідності, вийти зі стану якої неможливо, якщо ти не біля годівниці влади. У сучасних революціонерів не було якоїсь певної літератури, яку вони прочитали перш ніж повстати. Не було навіть легальної або підпільної повстанської преси, доступу до ТБ і радіо, не було навіть листівок і памфлетів - їх просто не встигли скласти. Не було навіть полум’яних промов з трибун. Але був зв’язок і координація через короткі смс-повідомлення, «пости» у Twitter і об’єднання груп на Facebook.
Актуальність розміщеної в Інтернеті інформації іноді вимірювалася хвилинами, але цього було достатньо, щоб стати сигналом до дії. Потік колективної свідомості у віртуальному світі виливався на вулиці міст, перетворюючи людей на масу, яку не можна «розчавити» танками в силу її розосередженості і неорганізованості. Проте й зламати теж було неможливо - вона виявилася міцнішою, ніж броня тих-таки танків. Владі Тунісу і Єгипту довелося поступитися. У Лівії ситуація була дещо іншою: у Муамара Каддафі нерви виявилися міцнішими. Ще одну альтернативу може запропонувати Сирія, якщо президенту Башару Асаду вдасться задовольнити опозицію реформами. Китай, схоже, не влаштовує жоден з варіантів.
А коли так, то іноземні ЗМІ відразу кинулися шукати потенційні сили і людей, які змогли б підхопити жасминову хвилю в Китаї. Проте раніше це зробили місцеві служби суспільної безпеки.
З середини лютого, саме коли революція перекинулась у Лівію, китайські правоохоронці посилили спостереження за відомими дисидентами. Кілька десятків з них перебувають під домашнім арештом. Особлива увага прикута до юристів, адвокатів та активістів, відомих своєю участю у процесах, які стосувалися питання прав людини або захищали громадян від свавілля влади. Більше десятка з них були заарештовані поліцією, і на даний момент місце їх перебування не відоме. Правоохоронці і вкорінені агенти посилили свою присутність у студентських містечках найбільших університетів столиці і ряду інших міст.
Крім того, «любителі жасмину» взяли на озброєння тактику арабських революцій.
19 лютого невідомими були розіслані повідомлення із закликом у найближчі вихідні в Пекіні і ще 12 містах країни провести масові сходки в багатолюдних місцях. Планований всекитайський флеш-моб, на відміну від арабських революцій, які майже всі проходять під гаслом зміни режиму, містив у собі зрозумілі для кожного китайця заклики. «Ми хочемо їжі! Ми хочемо роботи! Ми хочемо житла і хочемо справедливості!» - такий вигляд мало одне з повідомлень, яке вказує на найбільш актуальні для громадян проблеми: якість їжі та ціни, безробіття, зростання цін на житло і справедливе ставлення влади. У Пекіні місцем зборів було обрано пішохідну зону на вулиці Ванфуцзін, за п’ять хвилин пішої ходи від центральної площі Тяньаньмень.
Вирішивши діяти відкрито, фактично кинувши виклик владі, революціонери спровокували появу в неділю 20 лютого в усіх вказаних вище точках посилених загонів поліції. З’явилися повідомлення, що в Пекіні цього дня було затримано трьох осіб, які прийшли в це місце, відгукнувшись на заклик анонімного смс.
При цьому чимало активістів не знали, хто організував протест, що їм робити і чого чекати. Поліція заарештовувала людей фактично без приводу, до того ж на очах в іноземних представників ЗМІ. У ряді випадків затриманих змушені були відразу відпускати, оскільки в їхніх діях не було жодного складу злочину. Наступними вихідними ситуація повторилася, проте влада вже була налаштована більш рішуче, і наприкінці лютого спробувала не допустити подальшого поширення інформації про протести, блокувала роботу іноземних журналістів.
В останні дні лютого в Китаї було закрито доступ до Twitter, а також до низки інших мікроблогів. Оператори мобільного зв’язку унеможливили для своїх абонентів розсилання смс на кілька адрес одночасно, пошукові системи перестали відгукуватися на запити, в яких містилися слова «жасмин», «Лівія», «Туніс». З китайських сайтів іноді прибиралася вся інформація, яка стосувалася арабських революцій. Причому спеціальним службам дозволено це робити навіть не повідомляючи редакції видань і сайтів, деякі журналісти друкованих ЗМІ отримали за свої публікації стягнення, деяких відсторонили від роботи.
Контроль над ЗМІ, і зокрема інтернет-виданнями, став більш системним і ефективним. Влада також з’ясувала, що сайт boxun.com, розміщений у Сполучених Штатах і відомий своєю опозиційністю до китайської влади, став для революціонерів своєрідним віртуальним майданчиком для координації дій, поширення інформації про перебіг протестів та про заходи влади для їх припинення. З кінця лютого цей сайт і ще кілька йому подібних зазнають постійних атак хакерів. Проте сайт продовжує публікувати новини і хроніки про хід китайської жасминової революції і разом з тим дає її противникам привід стверджувати, що революційні настрої в Китай намагаються насадити з-за кордону.
Чжан проти Яна, або Чого боїться Китай
Швидка зміна режимів на Близькому Сході і в Північній Африці відбувається в країнах з автократичними режимами на чолі з єдиним лідером, якому тривалий час вдавалося забезпечувати стабільність і процвітання. В економіці цих країн значну частку мала держава, вона ж забезпечувала соціальний захист і певний матеріальний добробут усіх громадян. Але водночас була малоефективною з погляду функціонування інститутів влади, мала високий рівень корумпованості і низьку популярність у народі.
Наклавши цю кальку на Китай, стає зрозуміло, що багато з перелічених вище характеристик підходять і для цієї країни, і для існуючої там системи влади. Комуністична партія тримає провідні позиції, її лідери менш автократичні, проте їхня роль у визначенні курсу величезної країни не підлягає сумніву.
На цьому тлі в офіційних китайських ЗМІ розгортається дискусія про те, наскільки китайська модель розвитку сьогодні ефективна і чи є компроміс між нинішнім прагненням китайської влади забезпечити стабільність і подальшим успішним розвитком. Теоретичний журнал китайських комуністів «Цюші» («У пошуках правди») опублікував великий матеріал наукового співробітника Женевської школи дипломатії та міжнародних відносин Чжана Вейвея, в якому домінує думка, що серед восьми принципів, на яких розбудовується сучасний Китай, особливу увагу слід приділяти забезпеченню стабільності.
На його думку, для китайської колективної свідомості немає нічого страшнішого, ніж слово «хаос», що є антиподом поняттям «мир» і «процвітання». За останні 150 років, з моменту «опіумних війн», саме «хаос» домінував в історії Китаю. І тільки 30 років реформ стали першим тривалим періодом за довгу історію, які принесли країні стійке процвітання і розвиток. На думку Чжана Вейвея, країна ніколи не зверне з цього курсу, тому що західні цінності йдуть урозріз з тим унікальним шляхом, який обрав для себе Китай, оскільки тільки китайці можуть зрозуміти особливості розвитку цієї країни.
Експерт з Гонконгу Ян Цзішен у відповідь проаналізував китайські ж погляди на унікальність китайської політичної моделі. У результаті він дійшов висновку, що боротьба з «вестернізацією» для влади в Пекіні протягом останніх сторіч була лише одним з інструментів збереження свого авторитарного правління, і сьогодні також використовується для протидії демократичним тенденціям у суспільстві.
У той самий час Ян Цзішен каже, що стабільність, про яку розводяться китайські керівники, часом може бути небезпечною для Китаю, якщо на її вівтар буде покладено необхідність постійно трансформувати й поліпшувати китайську модель. Одночасно експерт наводить достатньо аргументів, які свідчать, що запозичення та адаптація іноземних напрацювань в економіці, політиці, технологіях дали Китаю змогу перетворитися на ту країну, яку ми бачимо сьогодні. І, хоч як парадоксально, нинішня «китайська модель» самим своїм існуванням більше зобов’язана Заходу, ніж консервативним ідеям традиційного Китаю, і має своє коріння там.
Дискусія ця розгортається паралельно з «жасминовими» протестами і є новим фронтом китайської революції, але, схоже, їй ніколи не буде кінця. Сьогодні китайська Компартія змушена визнати ту обставину, що буде дуже складно домогтися стабільності без постійних реформ і змін. За дивним збігом, саме 19 лютого, в день початку китайської жасминової революції, голова КНР і генсек КПК Ху Цзіньтао скликав керівників країни на спеціальну «сесію». В її перебігу він наголосив, що зростання соціальних проблем загрожує стабільності. Ху Цзіньтао також закликав партію поліпшити практику «керівництва суспільною думкою», що зазвичай означає посилення пропаганди. 22 лютого в Пекіні відбулося розширене засідання з ідеологічної роботи, в якому брали участь представники з місць, їм було доведено до відома останні ідеологічні настанови.
Таким чином, в останні дні й тижні в центральній пресі Китаю постійно мусується думка, що події на Близькому Сході - це «хаос» у найгіршому його прояві, він несе загрозу миру, стабільності, розвитку й процвітанню. Китай використовує свою пропагандистську машину, щоб обвинуватити США і Захід у тому, що це вони стали на шлях насадження демократії насильницьким шляхом, як у випадку з Лівією. Разом з тим китайська преса практично не повідомляє про те, чого, власне, домагаються революціонери. Гасла «зміни режиму», під якими проходять революції, та ідеї нової влади в Тунісі і Єгипті широко не обговорюються і не аналізуються китайською пресою.
Китаю не властива зміна режиму знизу. Тут вважали за краще поступову трансформацію системи влади згори, що може тривати нескінченно довго. Проте на Близькому Сході і в Північній Африці народні маси виступали не з ідеями поліпшити існуючі режими (що посилено намагається зробити Пекін в останні десятиліття і збирається робити надалі), а змінити його. Ось у чому полягає найбільша небезпека революційних подій в арабському світі для Пекіна. Прийняти нову ситуацію Китай не готовий, але перші висновки для себе він уже зробив.