UA / RU
Підтримати ZN.ua

Білоруське питання

Утретє білоруси обирали президента. І знову ним став Олександр Лукашенко. За попередніми даними Ц...

Автор: Володимир Кравченко

Утретє білоруси обирали президента. І знову ним став Олександр Лукашенко. За попередніми даними Центрвиборчкому, минулої неділі за нього проголосували 82,6% виборців, тоді як лідер об’єднаної демократичної опозиції Олександр Мілінкевич набрав 6% голосів, а глава соціал-демократичної партії «Грамада» Олександр Козулін — 3,2%. Примітно, що на минулих виборах основний опонент Лукашенка Володимир Гончарик здобув 15,65% голосів. Підтримка нині чинного білоруського президента просто-таки фантастична, особливо коли врахувати, що у виборах взяли участь 92,6% (!) зареєстрованих виборців. Схоже, більшу свідомість у день голосування виявляють хіба що громадяни Північної Кореї, чиї лідери використовують вибори для легітимізації на міжнародній арені власної необмеженої влади.

Тим часом минулі вибори означають: Білорусь ще довгий час буде поза співтовариством демократичних країн. Високий рейтинг Олександра Лукашенка в країні не підлягає сумніву. Проте нинішній білоруський лідер занепокоєний не своїм політичним майбутнім, а збереженням влади. І тому критику викликають методи, якими він виграв вибори: виборча кампанія проходила в атмосфері залякування виборців і репресій проти політичних опонентів батьки. Викликають підозру й озвучені Центрвиборчкомом результати голосування. Результати не визнаного владою exit-poll’у, проведеного російським центром Юрія Левади, показують: за Олександра Лукашенка віддали свої голоси близько 47% опитаних, за Олександра Мілінкевича — близько 25%. Опозиція говорить про масові фальсифікації й вимагає переголосування. Про те, що вибори не відповідали демократичним вимогам, заявили й такі визнані міжнародні інститути, як ОБСЄ та Рада Європи.

Фарс, влаштований командою Лукашенка на президентських виборах, вимагає від країн, котрі сповідують демократичні принципи, не лише відповідної словесної оцінки виборчої кампанії та голосування. Очевидно, що після 19 березня старі й нові демократії — ЄС, США й, у тому числі, Україна — стоять перед непростим питанням: що робити далі? Яку слід проводити політику стосовно цієї «останньої диктатури Європи» (так назвала лукашенківську Білорусь держсекретар Кондоліза Райс)? Чи вдатися до непопулярних, жорстких економічних санкцій? Чи обмежитися м’якою політичною ізоляцією, що її Захід і так проводить останніми роками? І ці відповіді передусім має знайти Євросоюз, який відіграє нарівні з Росією ключову роль у вирішенні білоруського питання.

Апріорі авторитарна Білорусь, де дедалі сильніше проглядаються елементи диктатури, не може не викликати тривогу та занепокоєність Заходу. Адже об’єктивно авторитарний режим — дестабілізуючий чинник на східних кордонах Європейського Союзу. І на цю загрозу не можна не звертати уваги: як чехівська рушниця, вона рано чи пізно «вистрілить». Як це, наприклад, сталося у випадку з авторитарним режимом Слободана Мілошевича, що розв’язав війну в Косово. До того ж для Заходу (більшою мірою для Сполучених Штатів і меншою для Євросоюзу) підтримка розвитку демократії є одним з основних елементів зовнішньої політики.

У свою чергу білоруська опозиція наполягає на жорстких економічних санкціях: боротьба з диктатурою Лукашенка, на думку її представників, вимагає жертв. А проведена Євросоюзом політика заяв і персональних санкцій (кілька років тому до країн ЄС було заборонено в’їзд шести білоруським чиновникам, підозрюваним у викраденні й убивствах політичних опонентів режиму) неефективна і є скоріше фікцією підтримки демократії в країні. «Нинішня політика Євросоюзу неповноцінна, оскільки їй бракує принциповості стосовно офіційного Мінська. Якщо не буде жорстких економічних санкцій проти Білорусі, це засвідчуватиме те, що Європа переживає кризу демократії», — вважає міжнародний координатор «Хартії 97», колишній заступник міністра закордонних справ Білорусі Андрій Санніков.

На думку цього опозиціонера, рішення білоруського питання вимагає залучення всіх сусідніх держав. І насамперед Росії. Проте Володимир Путін підтримує Олександра Лукашенка. Тому Захід повинен вплинути на російського лідера, оскільки позиція Кремля може змінитися лише під тиском ззовні. «Росія головує у «великій вісімці». А ця організація засновувалася не лише як клуб економічно розвинених держав, а й також як і організація, члени якої поділяють демократичні принципи», — вважає Андрій Санніков. На жаль, ці заклики білоруських демократів наразі не знаходять відгуку на Заході.

Після 19 березня Європейський Союз негативно оцінив вибори. Міністр закордонних справ Австрії Урсула Пласснік, чия країна головує в організації в цьому півріччі, повідомила: ЄС не вважає президентські вибори в Білорусі вільними й демократичними. Радикальнішим був Європарламент, закликавши офіційний Мінськ провести повторні вибори. Сполучені Штати також зайняли жорстку позицію. Представник держдепартаменту Шон Маккормак заявив, що США не визнають результатів виборів і закликають до переголосування. Утім, він відразу зауважив: «Ми підтримуємо ці заклики риторично. Я невпевнений, що на нинішньому етапі ми могли б вдатися до інших кроків стосовно нових виборів».

Отож, уже нині з упевненістю можна стверджувати: ці різкі висловлювання не спричинять жорстких кроків— економічних санкцій. Поки у Вашингтоні, Брюсселі й у столицях країн—членів Євросоюзу воліють говорити про розширення списку чиновників, котрим буде заборонено в’їзд на територію держав ЄС і США, а також про можливе заморожування активів цих осіб за кордоном. Хоча позиція Заходу виглядає зрадницькою стосовно білоруських демократів, проте вона базується на прагматичних інтересах держав Старого й Нового Світу і трактуванні урядами Євросоюзу та Сполучених Штатів розвитку ситуації в Білорусі.

Для європейських країн режим Олександра Лукашенка не є такою зовнішньою загрозою, як авторитарний режим Слободана Мілошевича в дев’яності роки та диктаторський — Саддама Хусейна. Його головний гріх — придушення демократії. (Принаймні так це бачать у більшості столиць членів Євросоюзу.) На думку директора Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України Олександра Сушка, режим Лукашенка сприймають у Європейському Союзі як відносно невинний казус, на який звертають увагу від випадку до випадку. Ця оцінка лежить в основі політики навіть Вашингтона, чиї помисли зараз зайняті демократизацією та стабілізацією Іраку...

Відіграє свою роль і російський чинник. Москва активно підтримує режим Лукашенка, а з Росією Європа і так в останні півтора року двічі жорстко стиналася. Правда, через Україну: у 2004-му, під час президентських виборів, і на початку 2006-го, у розпал українсько-російської газової кризи. А для політиків із старих країн—членів Євросоюзу це багато. Разом з тим велика ймовірність того, що жорсткі санкції, які ведуть до ізоляції Білорусі, не просто підсилять репресії проти опозиції чи антизахідну риторики влади, а й підштовхнуть Мінськ у чіпкі обійми Москви. Наразі ж амбіційний Лукашенко, попри свої заплутані стосунки з Кремлем, усе-таки є гарантом незалежності своєї країни.

У цій ситуації також не можна обійти увагою й нерозвиненість громадянського суспільства в Білорусі, організаційну слабкість і роз’єднаність опозиції, інформаційну й економічну закритість країни: хоча понад 40% білоруського експорту йде до ЄС, у її економіці практично відсутні західні інвестиції. І, звісно ж, не варто забувати про високу популярність Лукашенка серед білорусів. Як флегматично зауважив один із представників Єврокомісії, «нинішня атмосфера в країні зараз на користь Олександра Лукашенка». У цій ситуації політика економічних санкцій може призвести лише до ще більшої жорсткості режиму й переслідуванню опозиції.

У приватних бесідах єврофункціонери пояснюють свою політику тим, що метою Євросоюзу не є ізоляція Білорусі й бажання завдати шкоди білоруському народу. «Наша мета — сприяти змінам у цій країні. Нині ми намагаємося зосередити наші зусилля на проектах, спрямованих на розвиток громадянського суспільства та становлення приватного підприємництва, а також на об’єктивне інформування населення про події, які відбуваються в Білорусі та світі». На практиці це означає, серед іншого, початок радіомовлення на Білорусь із території сусідніх із нею країн — Латвії, Литви, Польщі. І активний розвиток відносин із представниками опозиції.

Політику, спрямовану на посилення демократичних процесів у цій пострадянській країні, було розпочато ще до 19 березня та буде продовжено після президентських виборів. Питання в тому, чи буде вона ефективною...

Чималу роль у формуванні та здійсненні політики ЄС на білоруському напрямку відіграють такі члени євроклубу, як Варшава і Вільнюс. На відміну від інших євросоюзівських країн, Литва та Польща, будучи сусідами Білорусі, розглядають режим Лукашенка як джерело зовнішньої загрози. Для них сьогоднішня Білорусь — один із компонентів неоімперської загрози, що її несе путінський Кремль. Тому в національних інтересах Литви і Польщі мати на своїх східних кордонах нейтральну, демократичну державу, котра відіграє роль буфера з Росією. І тому саме в цих країнах проходять дні солідарності з Білоруссю, а литовські та польські політики й дипломати є порушниками спокою в коридорах європейських інститутів, постійно ініціюючи інтерес старої Європи до білоруських справ. Примітно, що саме з вуст польського дипломата, заступника міністра закордонних справ Станіслава Коморовського пролунала пропозиція до Євросоюзу застосувати до Білорусі економічні санкції у відповідь на фальсифікацію результатів голосування.

На початку 2005-го про свою підтримку політики Євросоюзу стосовно Білорусі заявила й Україна. Проте через рік у середовищі білоруських демократів виникло розчарування Києвом, оскільки підтримка демократичних процесів у Білорусі обмежується наразі лише приєднанням нашої країни до заяв Євросоюзу й голосуванням за резолюцію по цій країні в комісії ООН з прав людини. Причини такої політики Києва лежать у площині економіки: Білорусь є одним із серйозних торговельно-економічних партнерів нашої країни. Торік товарообіг досяг двох мільярдів доларів.

«Комплекс торговельно-економічних відносин не дозволяє Україні підтримати опозиційний рух. Демократія, як звичайно, стала заручником прагматизму», — констатує Андрій Санніков. У цьому сенсі показово: хоча Україна і приєдналася до оцінки ОБСЄ, Юрій Єхануров волів говорити про перспективи економічних відносин із Білоруссю. Примітно також і те, що Віктор Ющенко відмовився від офіційної зустрічі з Олександром Мілінкевичем на форумі Співтовариства демократичного вибору в грудні минулого року, на який сам же його і запросив. Тому важко не погодитися з зауваженням голови ради Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України Олександра Потєхіна, що сьогодні політику Києва стосовно Мінська відзначає «візантизм».

Утім, за наявності відповідної політичної волі Київ, відкидаючи політику ізоляції Мінська, може активно включитися в процес сприяння створенню громадянського суспільства в Білорусі. Ідеться не лише про надання своєї території для теле- та радіомовлення для білорусів, аби транслювати альтернативну інформацію, але також дати змогу продовжити навчання студентам, виключеним із білоруських вузів за політичну діяльність. Активно розвивати транскордонне співробітництво України та Білорусі. І, звісно ж, підтримувати постійні контакти через посольство з представниками опозиції: віддані на президентських виборах за Мілінкевича й Козуліна голоси виборців дають представникам української влади і партій таке право. Не забуватимемо і про неурядові організації (НУО). В Україні, приміром, активну участь у формуванні громадянського суспільства брали НУО, задіяні в програмах, профінансованих Польщею, ЄС, Сполученими Штатами.

І не варто лякатися, що така політика негативно позначиться на торговельно-економічних зв’язках. Політичні відносини між Києвом і Мінськом не були тісними навіть у часи адміністрації Леоніда Кучми, коли українська влада воліла не помічати порушення демократичних свобод у Білорусі. А як показує досвід минулого року, при тому, що Київ приєднувався до заяв Євросоюзу (це викликало неприховане роздратування офіційного Мінська), товарообіг між двома країнами зростав. Зрештою, в стратегічних інтересах України, аби на її північних кордонах була демократична та прогнозована Білорусь, ніж непередбачувана авторитарна держава.