"Кращої нагоди продемонструвати міжнародну вагу Братислави досі ще ніколи не було, а наступна з'явиться не скоріше ніж після 2030 р.", - так про словацьке головування в Євросоюзі говорять тамтешні дипломати й аналітики.
Хоча після набрання чинності Лісабонською угодою роль головуючої країни значно зменшилася, Словаччина підійшла до цього завдання дуже серйозно. Утім, уже сьогодні відомо, що їй не вдасться використати головування в ЄС для здійснення свого традиційного зовнішньополітичного пріоритету, яким є інтеграція західнобалканських держав з Європою. Словаки мусять натомість зосередитися на гасінні пожеж на континенті, зокрема займатися Brexit та іммігрантською кризою.
Мала велика країна
Словаччина після проголошення 1993 року незалежності пройшла нелегкий шлях. Лише 1998-го Братислава однозначно обрала курс на євроінтеграцію та реформи.
Спочатку найважливішою метою словацької закордонної політики було утвердитись як незалежна держава й успішно пройти процес інтеграції з євроатлантичними структурами. Всі ці стратегічні завдання словакам уже вдалося здійснити. 2004 року вони вступили до НАТО і ЄС, 2007-го - до Шенгенської зони, а 2009-го - до єврозони. Отже, у політичної та інтелектуальної еліти виникло логічне запитання: якими тепер мають бути наші зовнішньополітичні стратегічні цілі, на чому будувати загальнонаціональний консенсус у міжнародній політиці?
Після успішної євроінтеграції відбулася зміна ролей: раніше Словаччина потребувала допомоги, а тепер - вона допомагає іншим у трансформації та євроінтеграції. Насамперед - західнобалканським державам. Це для Братислави абсолютний пріоритет.
І тільки на другому місці Східне партнерство, тобто допомога в євроінтеграції та проведенні реформ Україні, Молдові і Грузії, а також демократизація і розвиток громадянського суспільства у Білорусі.
Формуючи основи своєї зовнішньополітичної стратегії, словаки виходили з цілком слушного висновку, що Словаччина - це мала країна, яка не зможе рівнятися з великими чи навіть середніми європейськими гравцями. Такими, наприклад, як Польща чи Швеція. І для того щоб бути успішною, повинна обрати кілька зовнішньополітичних тем, у яких буде абсолютно найкращою. Щоб у західних партнерів і союзників склалося враження, що у вирішенні певних питань без Братислави ніяк не обійтися.
Отже, головний принцип, на який спирається словацька закордонна політика, - замість займатися всім потроху, але неякісно, краще бути професіоналом у кількох питаннях. Приклад - згаданий уже Балканський півострів, де словацькі дипломати можуть похвалитися багатьма успіхами. Що ж до НАТО, то тут словацькою "спеціальністю" є хімічні війська. Також словаки приділяють велику увагу гуманітарній допомозі, реалізують дуже цікаві проекти у деяких країнах Африки та Близького Сходу.
Боснія і Сербія важливіші, ніж Україна
Словаччина межує з Україною, а від соціально-економічної ситуації українського Закарпаття опосередковано залежить економічна ситуація Східної Словаччини, яка дуже виграла б від потенційного членства України в ЄС. Насамперед, землі на схід від Кошице перестали б сприйматися як "кінець світу", а близькість відносно великого міста Ужгорода, у разі зняття прикордонних бар'єрів, позитивно впливала б на депресивні словацькі села й містечка в районі Михайлівців і Вельких Капушанів.
Попри це, не Україна, а балканські країни є першими у списку традиційних словацьких пріоритетів, не рахуючи таких питань, як стабільність самої єврозони і ЄС. Чому?
Однією з причин є те, що роль найкращого експерта у східних питаннях "привласнила" собі Польща. І Братиславі важко конкурувати з Варшавою. А тим часом словацька допомога Україні нерідко є набагато професіональнішою і більшою за обсягом, ніж польська. Однак про це мало хто в Україні має шанс дізнатися, оскільки українські ЗМІ зазвичай Словаччиною не цікавляться.
Наприклад, усі говорять про те, що радником української влади став Лешек Бальцерович, і набагато менше згадують про словацького реформатора Івана Міклоша, який виступає в цій самій ролі. А саме досвід реформ Міклоша в1998–2006 рр. більше підходить як зразок для реалізації в українських умовах, ніж польська реформа давніх 1989–1991 рр.
Ще однією причиною є те, що словацько-українські відносини - асиметричні, бо Словаччина з 5,5 млн населення має територію двох-трьох українських областей. Словацькі дипломати констатують, що вони не проти активніше співпрацювати з Україною, однак Київ дивиться на Братиславу як на не дуже важливого партнера, часом ігнорує його і поводиться некоректно.
Приклад - зволікання української сторони зі зміною україно-словацької угоди про порядок перетину кордону, яка уможливила б відновлення пішохідного руху в пункті пропуску в Ужгороді. Словаччина власним коштом побудувала там сучасний термінал для пропуску пішоходів і велосипедистів, який уже другий рік не можуть відкрити. Причина - саботаж українського МЗС.
Такі інциденти, звісно, не заохочують словаків до тіснішої співпраці з Україною, яка поводиться так, наче їй не потрібна підтримка Братислави.
Зовсім інша ситуація з балканськими партнерами. Словаччина - таких самих розмірів, як пересічна країна колишньої Югославії або Албанія, відтак Братислава чудово підходить до ролі посередника, бо для всіх очевидно, що маючи невелику територію вона нікому не зашкодить і до того ж не має імперських амбіцій.
Порозумінню сприяє й подібність менталітету словаків і, скажімо, сербів чи хорватів. Словацькі дипломати дуже добре почуваються у балканських реаліях, чудово їх розуміють. До речі, навіть мови настільки близькі, що словаки без проблем порозуміються із сербами, хорватами і чорногорцями, розмовляючи кожен своєю мовою (а ось для поляків це вже трохи складніше). Традиційні зв'язки Словаччини із цим регіоном ґрунтуються і на спільній історії: словаки, серби і хорвати цілі століття жили в одній державі, під австро-угорським пануванням, звідти й спільний культурний код.
Ще один нюанс - на півночі Сербії живе численна словацька діаспора, натомість у районі Братислави є традиційні хорватські поселення, що також сприяє культурному обміну. І, нарешті, варто згадати, що країни колишньої Югославії - це традиційне місце літнього відпочинку словаків. З Братислави до адріатичних курортів - усього п'ять годин їзди машиною, тому словаки почуваються на адріатичному узбережжі Хорватії або Чорногорії як у себе вдома.
Тому й не дивує, що Братислава обрала саме балканські країни як одну зі своїх зовнішньополітичних "спеціальностей". Тим паче що словацькі дипломати можуть тут похвалитися багатьма успіхами. Приклад - діяльність нинішнього міністра закордонних справ Мирослава Лайчака, який у 2007-2009 рр. був високим представником ООН у Боснії і Герцеговині.
Традиційні цілі словацької дипломатії - це підтримка процесу євроінтеграції балканських країн та стабілізація "проблемних держав", таких як Боснія і Косово (незалежності якого, до речі, Словаччина не визнає). У минулому Братислава успішно підтримувала процес набуття членства Хорватії в ЄС і запровадження безвізового режиму з країнами цього регіону. Нині мета номер один - підтримка переговорного процесу Сербії і Чорногорії з Євросоюзом.
Втім, з огляду на складну ситуацію в Європі ці цілі поки що нереальні і мають відійти на задній план. Про членство Сербії і Чорногорії в ЄС ніхто нині не думає, оскільки є актуальніші проблеми. А це погана ситуація з позиції Києва, бо в Європі утвердилися в тому, що про можливе поширення ЄС на Схід (прийняття України, Молдови і Грузії) можна буде говорити тільки після того, як ЄС прийме в свої члени більшість балканських країн (передусім Сербію).
Головування в тіні кризи
Словацьким дипломатам навіть не снилося, що Братиславі доведеться головувати в ЄС у такий складний час, маючи на додачу політичну кризу в себе вдома, де відбуваються масові протести з вимогою відставки віце-прем'єра, шефа МВС Роберта Калиняка. І головною проблемою є навіть не іммігрантська криза, до якої Братислава вже якось підготувалася. (Хоча разом із Будапештом і Варшавою просуває позицію, яка геть протилежна позиції Берліна. А це само собою є проблемою, бо, попри антизахідну риторику Роберта Фіца (для внутрішнього вжитку), Словаччина голосує і ухвалює рішення в ЄС переважно так, як це пропонує Ангела Меркель.)
Причина проста - економіка. Словаччина як країна єврозони тісно пов'язана економічно з Німеччиною і Австрією, і її стабільність і добробут прямо залежать від стану справ у Берліні й Відні. Тому невипадково словацький уряд як найбільшу потенційну загрозу для своєї країни визнав можливий розпад Шенгенської зони і зони євро: це могло би мати для словацької економіки катастрофічні наслідки.
А саме такий ризик Європа нині має переборювати. За тиждень перед початком словацького головування відбувся референдум про вихід Великої Британії з Євросоюзу, з результатом, якого словацькі дипломати не очікували.
Чи впорається Словаччина з нелегким завданням і чи зможе гідно провести ЄС через це нелегке півріччя? Одне можна сказати точно: про жодні балканські країни, розширення ЄС на Сербію і Чорногорію або Східне партнерство під час цього головування не йтиметься. Хоча словаки не опускають рук і вписали ці питання в офіційну програму свого головування.
А що ж із прийняттям Румунії, Болгарії і Хорватії до Шенгенської зони, яке Братислава завжди підтримувала? В умовах, коли йдеться про контроль кордонів, воно настільки нереальне, що про це ніхто не згадує навіть як про теоретичну можливість.
В таких умовах великим успіхом для Братислави буде вже те, якщо її головування пройде без якихось скандалів і ляпів - просто модерування дискусії, без якихось більших амбіцій. До речі, саме такий вигляд має офіційний документ із цілями словацького головування: у ньому тільки загальні фрази про заможну й стабільну Європу, гуманітарну допомогу Близькому Сходу, зміцнення стабільності в регіоні, підтримку економічного зростання, витворення "п'ятої європейської свободи - вільного обміну даних" і розвиток інформатизації. Словом, хочемо бути гарними, молодими й заможними. Хто проти?
Такий мінімалістський варіант - пройти головування спокійно і без скандалів, але й без особливих успіхів - ще наприкінці червня здавався цілком реальним. Головне, щоб до грудня не розпався уряд, як це сталося під час чеського головування в 2009 р., коли упав уряд Мірека Тополанека. Словаки ще недавно з цього сміялися і казали, що такого ляпа не допустять, бо хочуть достойно показати свої зовнішньополітичні можливості під час головування. Адже кращої нагоди не буде.
Саме тому після березневих парламентських виборів, які не виявили переможців, наші сусіди таки створили широку коаліцію з участю давніх ворогів, про яку в "нормальні часи" нікому й не снилося. Не допомогло. Неочікувано під кінець червня вибухнули давні корупційні скандали з участю двох найвпливовіших осіб у державі - прем'єра Роберта Фіца та його правої руки, віце-прем'єра Роберта Калиняка. Опозиція домагається їх відставки, в країні тривають вуличні протести, які, проте, влітку трохи пішли на спад.
Чим це все закінчиться? Важко прогнозувати. Та одне можна сказати напевно: у найбільшому програші в цій ситуації балканські країни, які втратили унікальний шанс зрушити з мертвої точки процес євроінтеграції. А ще програв Київ. Бо якщо вже навіть про членство в ЄС Сербії не йдеться, то що казати про Україну, яка стоїть у черзі до ЄС за країнами колишньої Югославії. І не має можливості їх на цьому шляху обійти.