Відомі слова князя Горчакова про те, що Росія зосереджується, написані 1856 р. після поразки у Кримській війні, зараз, щодо нашого історичного періоду, могли би бути вимовлені в минулому часі - Росія зосередилася. Невідомо, що сказав би князь, однак ми можемо констатувати: зосередившись, Росія перейшла до експансії. Причому ця експансія йде в кількох напрямках. Головний - західний, мета якого - аншлюс України, Білорусі, Наддністрянщини, а згодом повернення в орбіту Росії та країн Балтії. Другий - північний, Арктика, амбіційні плани підкорення й освоєння якої існували і в часи царської Росії й СРСР, і тепер - у добу путінської клептократії. Показово, що за тиждень до московської зустрічі В.Путіна з В.Януковичем 17 грудня 2013 р. російський президент під час розширеного засідання колегії Міноборони "попросив" військових приділити особливу увагу "розгортанню інфраструктури й військових частин на арктичному напрямку".
Що стоїть за цією особливою увагою - розповім нижче, а поки що - про деякі питання глобального порядку. Стимулом до підвищення інтересу до Арктики стало глобальне потепління, що сприяє відкриттю наскрізної навігації Північним морським шляхом. Образно кажучи - з Китаю або Японії на східне узбережжя Америки через Північний полюс, що може неабияк стимулювати світову торгівлю, особливо між Китаєм з одного боку, і Північною Європою, Канадою й США - з іншого.
Наступний потужний стимул - це питання арктичних енергоресурсів. А під дном Північного Льодовитого океану залягають величезні ресурси вуглеводнів. За оцінками Геологічної служби США, нафти - 12 млрд т, газового конденсату - 5,9 млрд т, газу - 47,3 трлн кубометрів. І це доволі консервативні оцінки. За тими ж оцінкам, близько 1/5 нерозвіданих ресурсів вуглеводнів планети знаходяться саме в Арктиці, причому біля берегів Аляски зосереджені нафтові родовища, тоді як газові - на нічийному арктичному шельфі, поблизу узбережжя Росії.
Перш ніж писати про справи російські в Арктиці, глобально поглянемо на світ за межами 11,5% суші (території РФ), що становить майже 98% населення земної кулі (світ без російського населення).
Графіки 1 і 2 переконливо показують, як інтенсивно зростає населення планети й не менш інтенсивно збільшується споживання енергетичних ресурсів, потрібних у дедалі більших обсягах.
Тому не випадкове, а цілком закономірне те, що почалися розробки вуглеводнів з нетрадиційних джерел - сланцевого газу й нафти, газу щільних порід, нафти бітумінозних пісків тощо, оскільки народонаселення планети, яке чисельно зростає, має потребу в додатковій енергії. Але проблема нетрадиційних енергоресурсів - це собівартість їх видобування, досить висока порівняно з традиційними. А от в Арктиці традиційні вуглеводні є у великій кількості. Правда, з огляду на екстремальні кліматичні умови й підвищені на порядок екологічні вимоги, ці вуглеводні матимуть порівнянну з нетрадиційними собівартість. Але нині на це мало зважають. Особливо в Росії. Головне - застовпити Арктику за собою. Але відрізати "шматок арктичного пирога" хочуть і інші, особливо країни, які не є арктичними, але в яких найбільш актуальна динаміка, відображена на графіках зростання народонаселення й споживання енергоресурсів. Китай, Південна Корея, Японія, Індія, Бразилія - всі вони чітко позначили своє бажання взяти участь у поділі цього пирога. Ще наприкінці ХХ ст. вважалося, що Арктика - це уділ кількох держав, які межують або розташовані поблизу. Перелік їх короткий - Канада, США, Росія, Норвегія, Данія, Ісландія, які безпосередньо межують з Арктичним простором, а також Фінляндія і Швеція. Ці країни створили 1996 р. Арктичну раду, що займалася переважно питаннями захисту екосфери Арктики й метеокліматичного моніторингу. Питання економіки й безпеки були за дужками. Тепер же ситуація швидко змінюється. Працювати в Арктиці бажають і неарктичні країни ЄС: Великобританія, Іспанія, Німеччина, Франція, Італія, Нідерланди, Польща.
Заведено вважати, що увага Москви до Арктики пояснюється серед іншого ще й тим, що родовища нафти й газу в Західному Сибіру, освоювати які почали майже півстоліття тому, виснажуються. Російське нафто- і газовидобування рухається в дедалі вищі широти - на Ямал і далі - у Льодовитий океан. Росія намагається щось робити в районах арктичних морів - Баренцевого, Печорського й Карського. Але поки що не виходить досягти арктичного прориву. Штокманівське родовище в Баренцевому морі, про освоєння якого ідеться з 1993 р., уже давно стало символом технологічного фіаско Росії в Арктиці, як і затонула в
2011-му платформа "Кольська". Мільярди рублів викинуто на освоєння Штокмана, а він і нині там. Тепер Росія хоче викинути наступні мільярди на відбудову й розширення військової інфраструктури в Арктиці. Навіщо це робиться тоді, коли, за оцінками російських же експертів, військова інфраструктура й бойовий потенціал інших арктичних країн або відсутні, або слабкі? Російський Інститут військового і політичного аналізу дає недвозначну відповідь на це запитання: "Реалізація таких заходів дасть Росії змогу мати незаперечну перевагу принаймні у євразійському секторі Арктики, оскільки всі інші країни ні до чого подібного зараз не вдаються і, судячи з усього, навіть не планують. У цьому разі як мінімум було б повністю знято питання про статус Північного моршляху як внутрішніх вод РФ, проходження яким без дозволу російської влади неможливий. Аналогічно не виникало б жодних запитань із приводу належності родовищ корисних копалин на шельфі в російському секторі Арктики". Тобто Росія намагається вирішити питання контролю не належних їй арктичних просторів де-факто, уникаючи процедур де-юре відповідно до Конвенції ООН з морського права.
Поки що Росія намагається грати в стару радянську й царську політику - взяти й утримати. За всяку ціну. Принцип "ми за ціною не постоїмо" є наріжним. Другий принцип - показати всім "кузькину мать". Брязкання зброєю в Арктиці якраз і належить до цієї категорії. У рамках однієї з робіт Центру військово-політичних досліджень Інституту США і Канади РАН "Оптимізація військової політики Росії з метою забезпечення національної енергетичної безпеки", виконаної 2012 р., серед переліку рекомендацій є й така: "Одним з конкретних заходів по лінії військового відомства могли б стати активізація й посилення військової присутності в енергетично значимих для Росії регіонах, таких як Центральна Азія, Каспійський басейн, Арктика, Далекий Схід. …Також це могло б супроводжуватися нарощуванням військового угруповання в Північному Льодовитому океані для досягнення балансу із присутністю в регіоні сил НАТО і будівництвом там військових баз". Схоже, ця рекомендація знаходить своє втілення в частині Арктики.
У тій же роботі йдеться про невирішене питання поділу зон Північного Льодовитого океану між арктичними державами. Є кілька підходів до розмежування виключних економічних зон, кожен з яких вигідний одним державам і не вигідний іншим. Перший підхід - "секторальний", за яким лінія поділу морських просторів проходить від точки виходу сухопутного кордону на берег точно по меридіану на північ. У цьому разі у виграші була б Росія, якій би дісталося близько 30%, і Канада - близько 25%. Другий підхід - "серединної лінії", коли кордон проходить на рівній відстані від островів архіпелагу Шпіцберген на заході й від островів Нова Земля й Земля Франца-Йосифа на сході. Цей підхід обстоює Норвегія, бо в цьому разі вона може отримати контроль над більшою частиною океану. Третій підхід - "рівних часток" - по 20% усім з п'ятірки країн, що мають континентальний вихід в Арктику. Він улаштовує США, Данію й Норвегію, але не підходить Росії і Канаді, які за реалізації інших підходів можуть отримати істотно більше. І, нарешті, четвертий підхід - "спільної спадщини". Однак він невигідний Росії, оскільки вона розраховує отримати набагато більше при реалізації "секторального" підходу. Та й узагалі Росія проти інтернаціоналізації і глобалізації Арктики. Але, приєднавшись до Конвенції ООН з морського права 1982 р., тепер зобов'язана доводити свої претензії на арктичний шельф.
Згідно з Конвенцією, країни з доступом до Льодовитого океану можуть оголошувати 200-мильну смугу вздовж їхнього узбережжя своєю виключною економічною зоною. Вона може бути розширена ще на
150 миль, якщо країна доведе, що шельф є продовженням її материкової території. Тому ще 2001 р. Росія подала в ООН заявку, згідно з якою підводний хребет Ломоносова є продовженням Євразійської плити. Але Данія заперечує це й наполягає на тому, що хребет Ломоносова насправді є продовженням Північноамериканської й Гренландської тектонічних плит, а зовсім не Євразійської. Схоже, що до суперечок учених Росія вирішила залучити адміралів і генералів, аби вирішити всі питання де-факто.
У Росії впевнені в тому, що, "як показав досвід війни в Югославії 1999 р. й інцидент із захопленням батальйоном ВДВ РФ аеродрому в Приштині, а також досвід війни між Росією і Грузією в серпні 2008-го, США, не кажучи вже про європейські країни, психологічно не готові навіть на досить обмежений воєнний конфлікт із Росією. Немає сумнівів, що це ж стосується й потенційного зіткнення флотів в Арктиці". Чи це так, ми побачимо, гадаю, в 2020-х рр.
Що ж до питань, пов'язаних з військовою діяльністю, то найліпшим прикладом є врегулювання схожих проблем навколо Антарктики. Договір про Антарктику було укладено 1959 р., він передбачає відмову від мілітаризації, перетворення на без'ядерну зону й фіксує використання Антарктиди у виключно мирних цілях. Головна мета договору - забезпечити використання Антарктики в інтересах усього людства, а не окремих, нехай і близько розташованих, країн. Щодо Арктики, не можна не погодитися з професором Вищої школи економіки в Москві Сергієм Медведєвим, саме тим експертом, який обстоює ідею перетворення Арктики на глобальний заповідник і якого нинішній російський "самодержець" обізвав недоумком: "...за три–п'ять років почнуть обговорювати мораторій на нафтовидобування, а за 10–15 років усе так і буде: Арктика стане заповідною зоною. Як Антарктика, де забороняється господарська й військова діяльність, а дозволяються наукова діяльність і туризм. Є об'єктивні закони глобального середовища, і жодні суверенні амбіції не здатні протистояти екологічній катастрофі, що загрожує нам саме з Арктики". Так пояснив "недоумок" С.Медведєв у своїй відповіді "розумникові" В.Путіну, якою має бути Арктика.
Звичайно, не слід плекати ілюзій - глобальний заповідник стосовно Арктики вже малоздійсненний, хоча не варто казати, що на 100%. Якби сталася перша масштабна екологічна катастрофа, яку можна порівняти з тією, що сталася в Мексиканській затоці у 2010-му, це змусило б глобальних гравців - держави, транснаціональні корпорації - переглянути підходи. Адже на відміну від теплої Мексиканської затоки, де є бактерії, які переробляють вуглеводні, в холодній Арктиці їх немає, як немає й ефективних технологій ліквідації аварійних розливів нафти у льдах.
На жаль, дві тенденції, відображені на графіках на початку цієї статті, диктують зовсім інший підхід. Почалося й уже йде "полювання на арктичні ресурси". Звичайно, з погляду охорони крихкого природного середовища Арктики, було б найліпшим рішенням запровадити мораторій (через підписання відповідного міжнародно-правового документа) на господарську діяльність, особливо з видобування мінеральних ресурсів і насамперед - нафти. Років так на 50. Можна залишити тільки судноплавство ПМШ, та й то, за винятком танкерних перевезень нафти. А через 50 років буде видно, чи маємо ми справу з глобальним і досить тривалим періодом потепління, який відкриває Арктику від криги, що підвищить безпеку навігації, чи справді настане новий мікрольодовиковий період, і Арктика не відкриється. Тоді багато питань освоєння відпадуть самі собою. А якщо й не відпадуть, то, імовірно, вже буде розроблено нові технології, що зменшать до мінімуму ймовірність техногенних катаклізмів. До речі, С.Медведєв не самотній у своїх підходах. Досить скептичного погляду дотримується і його російський колега Віктор Гаврилов з Російського державного університету нафти і газу ім. Губкіна: "Ми ще перебуваємо в дитячому віці з погляду технологій і навичок роботи на шельфі. …У нас повно можливостей на суші - 70% невідкритих і перспективних ресурсів знаходяться там. І тільки 20% - в Арктиці. До того ж зараз з'являються нові технології розробки, скажімо, сланцевої нафти. Якщо нам так бракує нафти, давайте Баженовську світу почнемо освоювати... Що ж до Арктики, то я б запропонував створити там заповідник або ще якусь охоронну зону... І навіть не поспішати з пошуково-розвідувальними роботами. А вже видані ліцензії анулювати". Однак, на жаль, це теж голос волаючого у російській пустелі.
Сьогодні консенсус арктичних держав із приводу поділу Арктики відсутній, і невідомо, чи буде його досягнуто взагалі, але натомість присутні апетити нових глобальних гравців, зокрема Китаю, Південної Кореї, Індії, які, можливо, змусять світове співтовариство переосмислити підходи. Напористість Китаю в питаннях Арктики заслуговує на особливу увагу. Перехід китайського криголама "Сніжний дракон" з Тихого океану в Атлантику через Північний полюс у 2012-му мав переважно символічний характер. Однак це не було аналогом "підлідного дайвінг-шоу" росіян зі встановленням титанового триколора на дні Льодовитого океану в точці Північного полюса у 2007-му. Зростання економіки Китаю, конкурентоспроможність якої знижується, на відміну американської, яка підвищується завдяки "революції сланцевого газу", вимагає нових, більш економічних торговельних маршрутів. І Північний морський шлях - найважливіший з них із прицілом на довгострокову перспективу. От "Сніжний дракон" і показав реальність цієї перспективи. А інше китайське судно - суховантаж Yong Sheng торік успішно пройшов маршрутом Далянь-Роттердам через ПМШ за 35 днів, замість 48 традиційним маршрутом, у Європу. І іншу реальність Китай теж зможе продемонструвати. Якщо захоче. Новий китайський авіаносець "Ляонін" (він же колишній авіаносний крейсер "Варяг") може пройти полярним маршрутом. Не тільки ж для Росії "цілком виправданим видається патрулювання акваторій Світового океану військово-морським флотом РФ і повітряного простору - стратегічною авіацією військово-повітряних сил РФ", як зазначено у згаданій вище роботі Центру військово-політичних досліджень Інституту США і Канади РАН.
Трохи відхилившись від основної теми, попутно слід зазначити, що і "Сніжний дракон", і "Ляонін" побудовані на українських верфях. "Сніжний дракон" - судно проекту 10621, криголамно-транспортний дизель-електрохід - спущений на воду Херсонським суднобудівним заводом у 1993 р. "Ляонін" - корабель проекту 1143.6 - був побудований 1988 р. на Чорноморському суднобудівному заводі в Миколаєві. Ці збіги вказують на те, що поле для українсько-китайського співробітництва з освоєння Піднебесною арктичних маршрутів є. До речі, це одна з причин, чому Росія так рветься взяти під контроль українське суднобудування. Вона просто не хоче, щоб на українські верфі прийшли деякі замовлення з Китаю. Але при цьому Росія навряд чи розміщуватиме свої великі замовлення на верфях півдня України. Навпаки, вона організує нове виробництво в особливих економічних суднобудівних зонах на підставі ухваленого закону про судноплавство та суднобудування. Тобто принцип "тягти (до себе все суднобудування України) і не пускати (чужих замовників)" - у дії! За невеликий бакшиш і різні обіцянки Кремля Межигір'ю все можна. Нині Росії йдеться про будівництво танкерів-газовозів і нафтових платформ для освоєння арктичного шельфу. Межигір'ю було обіцяно, що суднобудівні замовлення на суму 4 млрд дол. надійдуть на південноукраїнські верфі в Миколаєві й Херсоні, хоча на них ніколи не будували ні метановозів, ні морських платформ високого льодового класу для роботи в Арктиці. Та й навряд чи російські держкомпанії, які планують працювати на арктичному шельфі, захочуть збільшити ризики, роблячи замовлення в Україні на потужностях, що не мають міжнародно-визнаної сертифікації для такого роду виробів. Вони нададуть перевагу суднам і платформам, зробленим у Південній Кореї, Сінгапурі чи по сусідству - у Фінляндії й Норвегії. А чим завантажуватимуть далекосхідну "Звезду" - верф, створювану саме під арктичне суднобудування? У найкращому разі наші верфі задовольнятимуться дрібними замовленнями на малі судна техфлоту - буксири, бункерувальники, пожежники тощо. Як кажуть в Одесі, це дві великі різниці. Однак віртуальна арктична складова російської "манни небесної" для України спрацювала.
У далекому вже періоді 1984–1986 рр., будучи залученим в одну з арктичних науково-технічних тем, у співробітництві з Арктичним і Антарктичним НДІ, Адміністрацією Північного морського шляху, авторові цих рядків довелося відвідувати Східний сектор Арктики. Назви Чокурдах, Батагай, Черський, Анадир, Вугільні Копі мало про що скажуть нинішньому поколінню громадян України. Мало про що скажуть і імена генерал-лейтенанта Героя Радянського Союзу Марка Шевельова - начальника Полярної авіації, а згодом Головного інспектора Північного морського шляху, полярних дослідників Андрія Бушуєва, Віктора Лощилова, Євгена Бущенкова з ААНДІ в Ленінграді, Сергія Анциферова, командира авіазагону полярної авіації в Черському. А мені пощастило з ними зустрічатися й працювати в рамках теми авіаційного забезпечення полярної діяльності в середині 80-х. Усі ці люди, кожен своїми словами, висловлювали одну й ту саму думку - без належного ресурсного забезпечення (наукового, технічного, інфраструктурного), а головне - кадрового, освоєння Арктики не матиме успіху, бо з Арктикою - не жартують. Це вже було видно тоді, у 80-х.
Один маленький штрих - після того, як були списані ледь не останні Лі-2 (ліцензійний літак на базі американського ДС-3) наприкінці 70-х та Іл-14 наприкінці 80-х, літати в Арктику немає на чому. Ні в СРСР, ні потім у Росії так і не з'явилося нічого на заміну цим літакам, які були робочими конячками Арктики. Технічне завдання з розробки нового літака для ДКБ ім. О.Антонова так і залишилося наприкінці 80-х без фінансування, а потім і програму згорнули. Без авіації в Арктиці багато не досягнеш. Багато чого виявилося не під силу СРСР. І вже тим більше це не під силу нинішній Росії. Люди покидають Заполяр'я і їдуть на Велику Землю. Як же освоювати Арктику без людей? Одне промовисте порівняння: населення Черського (район Нижньої Колими в місці її впадання в Льодовитий океан) у середині 80-х становило майже 12 тис. чол., нині (на листопад 2013-го) - 2684. І подібна картина - по всій російській Арктиці.
Схоже на те, що клептократія, яка править у Москві, прагне освоєння Арктики тільки як способу легалізації виведення коштів у приватні кишені через дорогі проекти державних корпорацій, які передбачають відповідні суми відкотів. А списати на Арктику можна несказанно багато, досить лише запровадити підвищувальні коефіцієнти на екстремальні кліматичні умови - і "рибка в сітці", а гроші - у кантоні Цуг або де душа забажає. Відповідні технології вже відпрацьовано. Досить згадати нафтопровід ССТО, північні й південні "газові потоки", той-таки Штокман і Олімпіаду в Сочі. Апетит приходить з їдою. Тому - Арктика на черзі. Тому Росії й потрібне брязкання зброєю в полярних широтах, щоб нікого не пускати в сектор, який вона вважає своїм і готує проекти "Великого дерибану". Але двох окреслених вище глобальних тенденцій - не змінити в режимі он-лайн, і альтернативи міжнародному співробітництву в Арктиці немає, бо вона належить усім, а не окремо взятій групі клептократів з Кремля.
Чи є в Росії альтернатива Арктиці? Є. Це Східний Сибір і Далекий Схід. Авторитетний російський учений Олексій Хайтун, скептично оцінюючи перспективи арктичного кидка Москви, вказує на те, що можливості видобування нафти й газу на материку далеко не вичерпані. Є резерви в Західному Сибіру, на Ямалі, перспективна розробка сланцевого газу й нафти в європейській частині Росії, реальні також перспективи розробки родовищ нафти й газу в Східному Сибіру.
Проте, як і Арктику, Росія не в змозі освоїти їх самостійно. Освоєння їхніх природних ресурсів неможливе без Китаю, Японії, Південної Кореї, західних транснаціональних корпорацій, але Росія намагається або уникати їх залучення або мінімізувати його. Однак у випадку Арктики ставка робиться на залучення в проекти найбільших нафтогазових ТНК, спокушаючи їх грандіозними видобувними перспективами. При цьому передбачається, що ТНК виступлять агентами впливу в західних країнах для того, щоб заблокувати ухвалення тих чи інших несприятливих для Росії рішень стосовно Арктики на міжнародному рівні. Так само північний вектор російської експансії має допомогти західному - пропонуючи таким компаніям, як ЕкссонМобіл, Шелл, Шеврон, багатообіцяючі проекти на шельфі Льодовитого океану, Москва виходить з того, що в певний момент зможе поставити питання руба: видобування у російській Арктиці в обмін на відмову від проектів видобування сланцевого газу в Східній Європі. Здається, у випадку з ЕкссонМобіл у Польщі це вже спрацювало - компанія згорнула діяльність у цій країні і форсувала арктичне співробітництво з "Роснефтью" по сімох ділянках у Чукотському морі, морі Лаптєвих і Карському морі загальною площею приблизно 600 тис. кв. км. Щодо Шелл, схоже, починають задіювати батіг екологічної загрози. Недарма 17 січня Міністерство природних ресурсів РФ висловило стурбованість "можливим негативним впливом проектів із видобування сланцевого газу в Україні на екологічну ситуацію в прикордонних районах Росії". Виглядає більш ніж нелогічно в контексті того, що в самій РФ збираються добувати сланцеву нафту таким самим методом гідророзриву з Баженовської світи на території Західного Сибіру на площі близько 1 млн кв. км, і там екологічних проблем не бачать, а от від газовидобування в сусідній Україні, виявляється, йде загроза.
Однак дві описані вище тенденції невблаганно наближають момент ухвалення рішення: або Росія піде на масштабну кооперацію з провідними країнами щодо Арктики, Східного Сибіру, Далекого Сходу, допустивши їхні компанії до видобування природних ресурсів і забезпечивши можливість реалізації проектів за 100-відсоткової участі іноземного інвестора, або вона рано чи пізно втратить суверенітет над цими територіями, будучи не в змозі забезпечити їхній розвиток і захист від захланних сусідів. Це не обов'язково означає, що НВАК увійде на територію Далекого Сходу або Східного Сибіру, а японські сили самооборони повернуть Курили до складу префектури Хоккайдо і зроблять Сахалін префектурою Карафуто. Економічні реалії будуть такі, що обсяг відносин цих регіонів Росії зі своїми сусідами, насамперед із близьким Китаєм, перевищить (і не тільки кількісно) обсяг відносин з Великою, але такою далекою землею, як називають сибіряки й далекосхідники частину Росії на захід від Уралу.
Ситуація з Арктикою - на порядок складніша. З регіонами Росії на схід від Уралу створено деякі комунікації - Транссиб, напівжива Байкало-Амурська магістраль, побудований "відкатопровід" Східний Сибір-Тихий океан. З Арктикою нічого цього немає і в принципі бути не може. У тундрі, на вічній мерзлоті спорудити надійну інфраструктуру не вийде. Сталінський прожект Трансполярної магістралі, або, як його офіційно назвали, "Великий Північний залізничний шлях", який мав з'єднати узбережжя Баренцового моря з Чукоткою, закінчився нічим після шести років будівництва в 1947–1953 рр. і викинутих у вічну мерзлоту 42 млрд крб.
Не можна виключати, що російська Арктика повторить долю російської Аляски. Її буде продано. Навряд чи американцям. Тільки сьогодні цей сценарій здається неймовірним. Та ще не таке буде… Але буде це на благо Арктики чи вона стане здобиччю Китаю або перетвориться на скриньку Пандори - наразі відповіді немає. Але саме сьогодні в льодах Арктики вже йде холодна війна. Тому світовому співтовариству нині варто було б декого "примусити до миру" й розпочати арктичний діалог ХХІ ст. Не в комфортних Женеві, Лапландії чи Анкориджі, а десь на північному краю Гренландії, ближче до Північного полюса або до Південного, в Антарктиді, на міжнародній станції. Щоб температури нижчі за -70°С охолодили емоції тих, хто мислить категоріями монопольного арктичного панування, екологічно небезпечної й економічно невиправданої розробки природних ресурсів Арктики.