Політичний вояж президента Ірану Махмуда Ахмадінежада країнами Латинської Америки і його зустрічі з налаштованими проти США лідерами свідчать, що, потрапляючи в дедалі більшу міжнародну ізоляцію через свою ядерну програму, іранське керівництво намагається забезпечити собі латиноамериканську підтримку.
Першою зупинкою Ахмадінежада не випадково стала Венесуела. Незважаючи на культурні та релігійні відмінності, Іран і Венесуела знайшли спільну мову на ґрунті не лише експорту нафти, а й союзницьких дій на світовій арені. Сьогодні президент Венесуели Уго Чавес і Махмуд Ахмадінежад, об’єднавшись у жорстку опозицію до того, що вони розглядають як американський імперіалізм, вийшли в неформальні лідери своєрідного антиамериканського інтернаціоналу.
Венесуельський президент допоміг Ірану налагодити контакти і з іншими членами Боліваріанського альянсу Америки, регіональним блоком із восьми держав, заснованим Чавесом. Під час візиту до Венесуели Махмуд Ахмадінежад заявив, що Латинська Америка, регіон гноблення, прокинувся. Під час свого п’ятиденного туру Ахмадінежад відвідав також Нікарагуа, Кубу та Еквадор.
Цей візит Махмуда Ахмадінежада відбувся на тлі стрімкого знецінення іранської валюти - ріала - відносно долара, санкцій США проти іранського Центрального банку, готовності Європи відмовитися купувати іранську нафту та невизначеного політичного майбутнього самого іранського президента. Адже він, за законом, не має права втретє брати участь у президентських виборах 2013 року в Ірані.
Однак цей, шостий, візит Ахмадінежада до Латинської Америки знову ставить питання, наскільки сильні й надійні специфічні відносини Ірану з державами Латинської Америки, більшість країн якої, навіть тих, із ким у Тегерана хороші відносини, повністю іранцям не довіряють.
Одна з причин термінової поїздки Махмуда Ахмадінежада в Латиноамериканський регіон - те, що санкції проти Ірану спрацьовують. І його президент дуже розраховує завдяки активізації відносин із Латинською Америкою розірвати коло міжнародної ізоляції.
Іран уклав сотні угод із латиноамериканськими країнами і пообіцяв мільярди доларів на їх фінансування. Оскільки іранський режим відчуває зростання тиску, він відчайдушно потребує друзів, котрі б його підтримували. Своєю діяльністю Іран прагне покращити імідж, щоб уникнути посилення санкцій, послабити глобальний вплив Америки та ще більше закріпитися на «задньому дворі» Сполучених Штатів. І, хоча активність Ірану в Латинській Америці не загрожує існуванню США, вона дедалі більше стає вагомим чинником дестабілізації на американському континенті.
Посилення санкцій підштовхне уряд Ірану до деяких жорстких рішень. Ісламська республіка може знайти спосіб боротися з тиском, але при цьому не можуть не виникнути і внутрішньополітичні наслідки. Бо якщо досі санкції лише посилювали антизахідні настрої в Ірані, то стрімке зростання економічних труднощів здатне призвести до різкої зміни внутрішніх настроїв щодо керівництва країни. У такому разі не можна виключати й ініціювання імпічменту президентові Ахмадінежаду.
Проте, навіть прорахувавши точки слабкості та вразливості Ірану, навряд чи вдасться примусити його відмовитися від своєї ядерної програми. Протягом багатьох років радикальний ісламський режим в Ірані свідомо проводить зухвалу політику протистояння із західним світом на чолі зі США. Пріоритети національної безпеки для режиму мулл мають другорядне значення. Головне - поширювати по всьому світу екстремістську ісламську революцію, надаючи підтримку тероризмові в багатьох країнах.
Власне, до елементів тероризму можна зарахувати й загрозу Ірану перекрити Ормузьку протоку, один із найважливіших світових маршрутів транспортування нафти. Ормузька протока - це вузька смужка води, яка розділяє Оман та Іран і поєднує Персидську й Оманську затоки, з’єднуючи найбільших виробників нафти - Саудівську Аравію, Іран, Ірак, Об’єднані Арабські Емірати - зі світовими ринками енергоносіїв. Через неї щодня поставляється 15 -17 мільйонів барелів нафти.
Якщо Іран справді наважиться на такі дії, то, як попередив міністр оборони Сполучених Штатів Леон Панетта: «США не будуть миритися з перекриттям Ормузької протоки. Це та червона лінія, за яку не можна переходити, і ми відповімо на це». Поки що попередження Америки про вжиття силових заходів спрацьовує. Але немає гарантії, що у разі дестабілізації політичної обстановки в Ірані не буде знято всі табу й Ахмадінежад, намагаючись за будь-яку ціну утримати владу, не піде на пряму конфронтацію з американцями.
Не менш різко з цього приводу висловився голова Об’єднаного комітету начальників штабів Збройних сил США генерал Мартін Демпсі: «Американський військовий удар може стерти з лиця землі ядерну програму Ірану. І я хочу, щоб керівництво ісламської республіки це розуміло. Якщо Тегеран наважиться на військові заходи, то він зможе заблокувати протоку на певний час. Однак у такому разі США зможуть вирішити це завдання».
Власне, іранці самі б мали розуміти, що П’ятий флот США, який базується у Бахрейні, в жодному разі не допустить в Ормузькій протоці перебоїв у судноплавстві.
На жаль, занадто тривалі умовляння відмовитися від ядерної програми в Ірані сприймають як слабкість Заходу. Тому іранці запевняють самі себе у тому, що міжнародне співтовариство ніколи не наважиться вжити таких серйозних санкцій, аби утримати Тегеран від проведення його згубної політики.
І все це відбувається на тлі явних намірів із боку Ірану змінити весь світовий порядок. Режим мулл впритул наблизився до виготовлення ядерної зброї, закликає до знищення Ізраїлю, збільшує підтримку палестинським терористичним групам, ліванській «Хезболлі» та радикальним шиїтським елементам в Іраку.
Іран припускає, що міжнародна система стримування дозволить запобігти майбутнім ефективним діям проти нього США та їхніх союзників. У Тегерані чудово розуміють: ефективні санкції потребують широкого міжнародного консенсусу, і буде проблематично отримати на це згоду в Раді Безпеки ООН від Росії та Китаю, оскільки обидві країни зацікавлені у зміні світового порядку та припиненні домінуючої ролі Америки.
Проте навіть якщо Росія і Китай бачать свою підтримку Ірану лише як спосіб дестабілізації та ослаблення Вашингтону, то й тоді навряд чи вони поділяють прагнення Ірану стати наддержавою.
Іранці ж, хоча й переконані, що військовий напад не дасть США бажаних результатів, продовжують нарощувати свої стратегічні озброєння. А з допомогою Росії створюють передову систему протиповітряної оборони, яка, на їхню думку, має звести до мінімуму ефективність ударів із повітря або ракетних ударів по цілях, що мають життєво важливе значення для Ірану.
Аби зрозуміти спонукальні мотиви дій іранського керівництва, необхідно усвідомити, яким є їх релігійний, ідеологічний, культурний і політичний контекст. Після ісламістського перевороту в Ірані 1979 року режим мулл бачить свою вічну місію - правити світом шляхом експорту революційної ідеології та зміцнення своїх позицій, щоб стати прикладом для мусульманського і арабського світу. І на цьому «революційному» шляху найбільша перешкода для іранського режиму - Сполучені Штати та Ізраїль.
Відтак стає зрозуміло, що регіональна близькосхідна стабільність - неприйнятна для Ірану ситуація, оскільки суперечить його нібито революційному світогляду. Лише створення процесів політичної турбулентності, які дестабілізують Близький Схід і міжнародну обстановку загалом, дають іранському керівництву шанси врешті-решт реалізувати свої цілі.
Близькосхідна й міжнародна дестабілізація та створення нових і нових «фронтів» протистояння із західним світом надають Ірану впевненості та сили. Отже, відмова від ядерної програми - рішення, неможливе для іранського режиму, оскільки воно означало б для нього примирення з існуючим порядком у світі та відмову від амбіцій стати надрегіональною державою, не кажучи вже про мрії про наддержаву.