Тиждень, що минув, приніс Україні з Капітолійського пагорба Вашингтона добрі новини. Новий пакет санкцій для російського проєкту газопроводу «Північний потік-2» (ПП2) — безумовно, найкращий подарунок їй під ялинку. Подарунок, який упродовж наступних чотирьох років дасть нашій країні щонайменше 5,5–6 млрд дол. Водночас відчиняється вікно для рішень, як Україна зароблятиме гроші на своїй газотранспортній системі після завершення поточного контракту з «Газпромом».
Путінський план обходу України альтернативними газогонами і повного нівелювання ролі нашої ГТС остаточно зазнає краху. Без ПП2, а він у цьому проєкті був ключовим елементом, українська ГТС має дуже добрі перспективи зберегти своє значення важливого каналу транспортування газу від місця його залягання до європейських споживачів.
Коли обидві палати Конгресу США 2019 року підтримали санкції проти будівництва «Північного потоку-2», швейцарська Allseas — ключовий підрядник проєкту, що відповідав за укладання труб, — одразу з нього вийшла. Бо власники будь-якої компанії, яка продасть, здасть в оренду чи надасть свої судна для прокладання труб газопроводу, ризикують, що їхні активи буде заблоковано, а їм самим заборонять відвідувати США.
Натомість росіяни рішуче й однозначно заявили, що все добудують самотужки. Для завершення газопроводу на той момент — та, власне, й на сьогодні, — лишалося прокласти менш як 170 км.
Рік по тому бачимо, що амбітні плани побудувати решту газопроводу все ще залишаються планами. Росіяни невпинно ганяють свої судна між компаніями і юрисдикціями, але й метра труби не поклали самостійно. Трубоукладач «Академік Черський», який із самої Находки йшов рятувати проєкт, потребує модернізації. Після тривалих перекидань від одного власника до іншого йому на допомогу вирушили баржа «Фортуна» та судна забезпечення «Умка» і «Балтійський дослідник». Утім, уже кілька місяців ця маленька флотилія курсує Балтійським морем між російськими портами та німецьким портом Мукран, завмираючи в режимі то «обмежена маневреність», то «зупинка».
Тим часом американський National Defence Authority Act у 2021-му пропонує розширити санкції не тільки на компанії, залучені до робіт, пов’язаних із укладанням труб, — підготовки майданчика, облаштування траншеї, необхідних для проєкту досліджень. Новий пакет санкцій накриває ще й страхувальників трубоукладальних суден, компанії, котрі надають «послуги або сприяють технологічній модернізації трубоукладальних суден, встановленню на них зварювального обладнання, їх дооснащенню або швартуванню», та компанії, що надають «послуги тестування, перевірки або сертифікації, необхідні для роботи газогону «Північний потік-2» чи пов’язані з ним».
Обидві палати американського парламенту вже проголосували, і кількість голосів «за» значно перевищує кількість, необхідну для подолання президентського вето, якщо воно взагалі буде. Тож можемо сміливо моделювати наступні події.
Для суден, задіяних у проєкті, зникне можливість навіть просто зайти на заправку в європейські порти. Шансів на подальшу модернізацію російських суден-трубоукладачів на європейських верфях немає.
Не менш сумна для ПП2 і та частина санкцій, яка стосується тестування та сертифікації. Згідно з європейськими правилами, без відповідної сертифікації та тестування проєкти на кшталт «Північного потоку-2» не можуть бути запущені в експлуатацію. Зовсім. Тим часом компаній, здатних у принципі провести таку сертифікацію, у світі дуже мало. Зазвичай така компанія супроводжує проєкт від стадії проєктної документації і до запуску в роботу. Тому заява DNV GL (компанії, яка працювала з «Північним потоком-2» над його сертифікацією) про вихід із проєкту створює шалені технічні проблеми автоматично. А реальна неможливість залучити жодну іншу міжнародну сертифікаційну компанію — додаткова вишенька на торті проблем ПП2.
Отже, ймовірність запуску «Північного потоку-2» щонайменше в перспективі 3–5 років стає фактично нульовою. Але чи означає це, що Україна може заспокоїтись і спочивати на лаврах, просто отримуючи гроші за транзит? Безумовно, ні.
На нашу думку, на перший план як ключові для української сторони у питанні забезпечення енергетичної безпеки виходять два важливі напрями.
Перший. Україна повинна ініціювати, лобіювати і зробити все можливе для того, аби влитись у єдиний європейський газовий ринок. Першим кроком на шляху до цього може і повинен стати ринок Східної та Центральної Європи. На сьогодні українська ГТС разом із підземними сховищами газу та газотранспортними системами наших європейських сусідів здатна продемонструвати достатню гнучкість і потужність для забезпечення фізичного перекачування газу між східно- та центрально-європейськими країнами в обсягах, які гарантують покриття споживання та необхідну диверсифікацію між різними джерелами постачання, включно з LNG.
Але! Бар’єри на шляху вільної торгівлі, що є єдиною можливою гарантією чесного і прозорого формування цін, залишаються. Митні, податкові, регуляторні законодавства країн регіону все ще унеможливлюють вільну торгівлю і створюють істотні проблеми для прозорого формування цін на ринку. Очевидно, що тільки спільна робота Єврокомісії, урядів європейських країн і представників газової індустрії може змінити ситуацію й «розшити» законодавчі та регуляторні «вузькі місця» для торгівлі газом на території від Фінляндії до Чехії, а в перспективі — і до Греції та Іспанії. Звісно, для реалізації такого вільного ринку треба багато попрацювати, і багатьом країнам та окремим державним компаніям доведеться десь поступитися своїми інтересами. Але спільний виграш того вартий.
Другий напрям, який нині на часі, для багатьох прозвучить так само фантастично, як чотири роки тому звучало припущення, що «Північний потік-2» може бути незавершеним. Україна повинна допомогти Європі підштовхнути Росію до імплементації положень Третього енергопакета ЄС. Якщо доступ до транзитних газопроводів у Росії матиме не лише «Газпром», а й десятки інших виробників, а також газодобувні компанії Туркменістану та Казахстану, то використовувати газ як зброю й інструмент шантажу Москва більше не зможе. Доступ до європейського ринку середньоазійських постачальників, наразі заблокованих від нього «Газпромом», може бути дуже цікавим з погляду… європейських споживачів. Оскільки значно посилить конкуренцію на ринку і, відповідно, поліпшить вибір і знизить ціну.
Який у цьому інтерес України? Україна — це Європа. Відповідно, посилиться конкуренція, і ціни на газ на українському ринку знизяться так само, як і на європейському. Водночас доступ до нашої газотранспортної системи та підземних сховищ газу отримають нові клієнти — і з Росії, і з Середньої Азії. Так само, як їхні покупці з Європи, вони зможуть використовувати нашу ГТС для транспортування газу і сховища — для його зберігання влітку з подальшим перепродажем узимку, коли зростають ціни. Якщо постачальники та покупці європейського ринку газу самі обиратимуть маршрути за принципом комерційної вигоди, то ГТС України працюватиме доти, доки європейські країни будуть використовувати газ. Адже ніхто не транспортуватиме газ із Росії в Угорщину через Туреччину або з Туркменістану в Німеччину через Балтійське море. Для бізнесу це просто нонсенс.
Коли ми писали ці тези, то легко уявляли собі іронічні посмішки багатьох українських, та й європейських експертів: «Це неможливо, тому що це неможливо. Кремль ніколи на це не піде». Якихось чотири роки тому ми вже бачили такі посмішки, коли казали, що «Північний потік-2» треба зупинити. Тоді теза «Вважайте, що проєкт уже працює. Справу вирішено. Не марнуйте час на дурниці» звучала десятки разів. Але…
Дорогу здолає той, хто йде.