Доки світова спільнота обговорювала "медовий місяць" у відносинах Анкари й Вашингтона, що настав після несподіваного рішення Трампа вивести війська з Сирії, між США та Туреччиною вже спалахнув новий дипломатичний скандал.
Утім, такий поворот подій навряд чи став несподіванкою для тих, хто бодай трохи знає бурхливу історію трансатлантичного партнерства.
Відносини Анкари та Вашингтона ніколи не були простими і становлять, швидше, приклад вимушеного шлюбу з розрахунку, ніж добровільного союзу з любові. За винятком кількох серйозних криз, коли країни опинялися на межі розриву дипвідносин (як, скажімо, під час війни в Іраку 2003 р. чи спроби державного перевороту в Туреччині 2016 р.), перманентні зльоти й падіння у двосторонньому діалозі вже стали звичним явищем. Найбільш апокаліптичні сценарії "розвороту Туреччини на схід" і виходу з НАТО, як і слід було очікувати, не справдилися, а прагнення Анкари проводити незалежну від Вашингтона зовнішню політику виключно у власних національних інтересах помітно слабшало щоразу, щойно ці інтереси зіштовхувалися з амбіціями іншої "партнерської" країни в регіоні - Російської Федерації.
Із приходом до влади у США імпульсивного Трампа, посиленням повноважень Ердогана після конституційного референдуму в Туреччині 2017 р. та його, цього разу - всенародним, обранням на посаду президента у 2018-му роль інституційних обмежувачів стала ще меншою, амплітуда коливань - ще більшою, а вся й так нестійка система американо-турецьких відносин - ще менш стабільною. У результаті, лише за минулий рік стратегічні партнери встигли кілька разів оголосити один одному ультиматуми щодо Сирії, впровадити дзеркальні санкції проти чинних міністрів внутрішніх справ та юстиції, порушити кримінальну справу проти турецького міністра економіки у відставці, почати розгляд у Світовій організації торгівлі питання підвищення Вашингтоном імпортних мит на турецький алюміній і сталь, нарешті - влаштувати заочну війну в пресі та обмінятися гнівними твітами. Один із таких твітів Трампа спровокував торік рекордне падіння курсу турецької ліри і надзвичайно тяжку економічну кризу, яка стала не менш болісним випробуванням для турецького бізнесу, ніж обвал світових фондових ринків у 2008 р. Нині невирішеним залишається питання і так званих "політичних в'язнів": у Туреччині триває слідство у справі трьох турецьких співробітників американських дипмісій у Стамбулі й Адані, як і раніше, під вартою залишається Серкан Гельге - турецько-американський учений НАСА, засуджений турецьким судом до семи років тюремного ув'язнення. Нарешті, за кількістю ув'язнених журналістів Туреччина впевнено посідає перше місце у світі, що не може не викликати традиційної "глибокої стурбованості" Білого дому. Хоча в питанні любові до журналістів позиції нинішніх президентських адміністрацій у США і Туреччині значно зблизилися, порівняно з "демократичними" часами Барака Обами.
У жовтні минулого року, після тривалих дипломатичних переговорів та кількох невдалих спроб домовитися про обмін американського пастора на мусульманського проповідника, суд турецького міста Ізмір усе-таки постановив звільнити Ендрю Брансона, арештованого за підозрою у співпраці з цим-таки мусульманським проповідником Гюленом, якого турецька влада обвинуватила в організації перевороту в Туреччині. Після звільнення Брансона та його повернення до США сторони скасували впроваджені раніше санкційні обмеження стосовно міністрів, а Дональд Трамп у властивій йому манері заявив, що тепер "США й Туреччина можуть налагодити прекрасні відносини".
Як і має бути, за законом твітер-жанру, в реальному житті все виглядає навпаки. І річ не тільки в невирішеній проблемі Фетхуллаха Гюлена, чиєї екстрадиції зі США Анкара безуспішно добивається вже багато років.
Клубок взаємних претензій і суперечностей між стратегічними партнерами так заплутався, що сьогодні важко знайти бодай одне питання регіональної політики, з якого в обох сторін були б схожі - коли не однакові - позиції. В абсолютній більшості регіональних конфліктів Туреччина і США опинилися по різні боки барикад. Ізраїль, Саудівська Аравія й курди, з якими традиційно тісно співпрацює Вашингтон, тепер, за даними всіх соцопитувань, упевнено входять до першої п'ятірки основних загроз національній безпеці Туреччини. З іншого боку, Росія, призначена новою американською стратегією національної безпеки "головним стратегічним суперником США", і визнаний головною загрозою Іран - дві ключові країни в регіоні, з якими Анкара не тільки активно розвиває торгові й економічні відносини, закуповує понад 70% імпортного газу і щорічно приймає найбільшу кількість туристів, а й створює тристоронні платформи для врегулювання регіональних конфліктів без втручання "зовнішніх сил" (якнайяскравіший приклад цього - переговори щодо Сирії в Астані, які розглядаються, швидше, як альтернатива, ніж як доповнення до Женевського формату з участю США).
Минулий рік запам'ятається рекордним сплеском націоналістичних, антиізраїльських та антиамериканських настроїв у дедалі консервативнішому турецькому суспільстві, що й так ніколи не вирізнялося особливою любов'ю до заокеанських партнерів. Реакцію на рішення Трампа перенести американське посольство в Ізраїлі з Тель-Авіва в Єрусалим і наступні трагічні події в секторі Газа можна порівняти хіба що з відповіддю Анкари на американське ембарго на поставки зброї в Туреччину під час кіпрської кризи 1974 р. Як і тоді, розриву дипломатичних відносин не сталося, але, залишаючись союзником в офіційному статусі, в національній свідомості турків США міцно утвердилися як головна загроза нацбезпеці. За оцінками центру Pew Research, сьогодні тільки 18% турецьких громадян "позитивно ставляться" до США і 23% - до НАТО, членом якого Туреччина є з 1952 р.
Не менш бурхливою була реакція в турецькій столиці й на рішення Трампа про вихід США з ядерної угоди з Іраном. Для Туреччини Тегеран уже багато років залишається ключовим елементом регіональної безпеки, і будь-які спроби порушити крихкий баланс сил на Близькому Сході в Анкарі розглядають як безпосередню загрозу власним національним інтересам, що може викликати нову хвилю біженців, етнічних чисток та розпалювання багатьох латентних конфліктів. Ба більше, відновлення американських санкцій проти Ірану, зокрема і в енергетичному секторі, означає втрату найбільшого постачальника енергоресурсів, а отже - ще вищу залежність Туреччини від поставок газу з Росії.
У результаті тривалих переговорів із турецькою стороною та після кількох різких заяв Ердогана, який обіцяє продовжити енергетичну угоду з Іраном, незалежно від того, подобається це Вашингтону чи ні, Мінфін США пообіцяв виключити зі списку антиіранських санкцій проекти, котрі забезпечують "енергетичну безпеку й енергетичну незалежність" Туреччини та країн Європи. Однак незрозумілий до кінця ні термін дії цієї індульгенції, ні те, на які проекти вона поширюється.
Важливо розуміти, що жорстке обстоювання національних інтересів і різка риторика турецького керівництва на адресу офіційного Вашингтона - питання не тільки зовнішньої, а й внутрішньої політики. На тлі наростання антизахідних настроїв у суспільстві й перед наближенням місцевих виборів у Туреччині, які, з багатьох причин, украй важливі для правлячої Партії справедливості та розвитку, будь-які "поступки" Заходу "під натиском вимог Анкари" - це насамперед важлива інвестиція в політичний капітал Ердогана. Чи то вилучення Туреччини з іранського санкційного списку, чи зближення з Росією, чи участь у переговорах щодо Сирії, чи вимоги Анкари провести докладне розслідування у справі вбитого саудівського журналіста Хашоггі, - всі ці, здавалося б, мало пов'язані у просторі й часі події в турецькому інформаційному полі складаються в єдину картинку, яка демонструє виборцеві успіхи незалежної зовнішньої політики Анкари та президента, здатного на рівних говорити з Заходом.
Не дивно, що коли 19 грудня, всього через кілька днів після телефонної розмови з турецьким лідером, Трамп несподівано оголосив про наміри вивести американські війська з Сирії, не тільки турецькі ЗМІ, а й французьке видання Le Monde назвало рішення Трампа "дипломатичною перемогою Ердогана".
На перший погляд, усе так і є. Пам'ятаючи про ще недавню цілком реальну перспективу прямого зіткнення турецьких і американських сил у Манбіджі та враховуючи плани Анкари провести нову воєнну операцію в північній Сирії для зачищення території від курдських бойовиків із PYD/YPG (яких Туреччина вважає "філіалом терористичної Робітничої партії Курдистану", а Пентагон використовує як найефективнішу наземну силу в боротьбі з ІД), новину про готовність США вивести свої підрозділи з Сирії багато експертів сприйняли як незаперечну перемогу Ердогана.
Однак диявол, як відомо, ховається в деталях. По-перше, ні про терміни, ні про умови виведення американських сил ні Трамп, ні його спецпредставник із боротьби з ІД не сказали ні слова, - хоча очевидно, що саме на цьому етапі й мали б виникнути основні розбіжності. Ба більше, мало хто звернув увагу, що того ж дня, коли Трамп зробив переможний твіт про розгром ІД, прес-секретар Міноборони Дана Уайт заявила, що коаліція справді "визволила території, утримувані ІД", однак "кампанія проти ІД не завершена", і США "продовжать працювати зі своїми партнерами й союзниками для розгрому" цієї терористичної організації. Неважко здогадатися, що найбільш надійними й перевіреними партнерами для США в боротьбі з ІД у Сирії залишаються курдські підрозділи. Ті самі, проти яких Анкара давно погрожує розпочати нову транскордонну операцію, на кшталт "Щита Євфрату" та "Оливкової гілки", і про захист яких так невчасно й необережно заявив напередодні свого недавнього візиту до Туреччини Джон Болтон.
У результаті, представницька делегація у складі радника президента США з питань нацбезпеки, голови об'єднаного комітету начальників штабів та спеціального представника адміністрації США з питань Сирії, яка прибула в Анкару для координації подальших дій, так і не отримала аудієнції Ердогана й мусила обмежитися робочими зустрічами з заступниками міністрів закордонних справ і національної оборони та прес-секретарем, неофіційним радником президента Туреччини Ібрагімом Калином. Сам собою вкрай різкий демарш, за стандартами дипломатичної практики, такий прийом стратегічних партнерів в Анкарі ще більше резонує на тлі недавніх російсько-турецьких переговорів щодо Сирії, які відбулися 29 грудня в Москві з участю міністрів закордонних справ та оборони, начальників Генштабів, глав національних розвідок, президентських радників і спецпредставників щодо Сирії. Зважаючи на склад перемовників, можна припустити, що на цій зустрічі докладно й на досить високому рівні обговорювалося досить широке коло питань взаємодії в Сирії. Цікаво також, що, згадуючи про успіх сочинських переговорів щодо Ідліба, глава турецького МЗС Чавушоглу високо оцінив потенціал співпраці між Анкарою, Москвою і Тегераном. "Президент Ердоган послав нас у Москву тому, що надає особливого значення зв'язкам з Росією із регіональних питань", - зазначив він на прес-конференції, що відбулася за тиждень до рішення Трампа вийти з Сирії, лишивши Туреччину самостійно розбиратися з Росією, режимом Асада, зростанням впливу Ірану, арабською опозицією, курдськими формуваннями та іншими сирійськими угрупованнями.
Поки що дипломатична гойдалка між Анкарою й Вашингтоном триває. Вже після оголошення про початок виведення двох тисяч американського контингенту з Сирії міністр оборони і колишній начальник Генштабу Туреччини Хулусі Акар зробив незапланований візит у південно-східну провінцію країни Шанлиурфу для інспекції прикордонних підрозділів і військової техніки, сконцентрованої на кордоні в очікуванні початку нової операції турецьких ВС проти сил YPG "у Манбіджі і далі на схід від річки Євфрат". Оглядаючи позиції своїх солдатів, Акар пообіцяв "закопати тут терористів у траншеях, які вони самі ж і викопали". Хоча прес-секретар Ердогана пізніше заявив, що операція буде націлена проти "терористів", а не "сирійських курдів", очевидно, ці сумнівні гарантії безпеки для курдських партнерів США в Сирії виявилися замалими для Вашингтона. Ситуацію "розрядив" Трамп, остаточно заплутавши всіх двома твітами прямо протилежного змісту. Спочатку пригрозивши "економічним спустошенням" Туреччини у разі атаки на сирійських курдів, наступного дня господар Білого дому написав у своєму твітері: "Говорили [з Ердоганом] про розвиток економічних відносин між США і Туреччиною, - величезний потенціал для істотного розширення!" Як пізніше пояснили держсекретар Помпео й турецькі джерела, під час телефонної розмови, що відбулася напередодні між Трампом та Ердоганом, сторони обговорили ситуацію в північно-східній Сирії і домовилися про створення 20-мильної зони безпеки вздовж турецько-сирійського кордону. Питання тільки в тому, хто, коли й на яких умовах реалізовуватиме домовленості президентів, які несподівано змінили гнів на милість.
Коли перша хвиля ейфорії від "виходу американців" минула, турецькі експерти замислилися, чи означає "менше США" автоматично "більше Туреччини" в Сирії. Аналітики справедливо відзначають, що коли раніше Туреччина використовувала США як противагу Росії, то тепер, позбувшись такої можливості, вона муситиме домовлятися з Росією безпосередньо, маючи слабшу переговірну позицію. Ситуація ускладнюється ще й тим, що після виходу курдських загонів народної самооборони з Манбіджа ці райони зайняли сили Асада - "кривавого диктатора", якого Ердоган неодноразово закликав повалити і якого так затято весь цей час підтримувала Москва. Зважаючи на економічну й енергетичну залежність Туреччини від Росії, яка ще більше зросте із введенням в експлуатацію "Турецького потоку" і запуском АЕС "Аккую", а також безпрецедентне нарощування військової присутності Росії в Чорному та Азовському морях, - аргументів у прямому діалозі з Москвою в Анкари залишається дедалі менше.
Очевидно, розуміючи можливі наслідки "дипломатичних перемог" Ердогана і посилення впливу Росії в регіоні, у США знову заговорили про можливості поставок до Туреччини американських ЗРК "Патріот", не полишаючи надій, що Анкара все-таки відмовиться від раніше укладеного договору на поставку російських С-400. Однак, схоже, турецьке керівництво всерйоз упевнене, що зможе одночасно закуповувати американські винищувачі F-35, російські системи С-400, розраховані на їх знищення, та американські ракетні комплекси "Патріот", періодично вимагаючи трансферу технологій від кожного з партнерів. Україні залишається тільки сподіватися, що в результаті цих торгів американські ЗРК, інтегровані в натовську систему ППО, виявляться вигіднішою пропозицією для нашого стратегічного партнера, ніж автономні російські С-400, нібито покликані захищати Туреччину від російських же літаків на озброєнні Асада.
Політика балансування не є чимось новим для Туреччини і, як засвідчила практика, в окремих випадках може бути навіть успішною, дозволяючи Анкарі захищати свої національні інтереси незалежно від партнерських зобов'язань. Але є одне важливе "але". Балансування потребує простору для маневру - тоді є шанс, що за кожним спадом буде черговий злет. Інакше катання на американських гірках загрожує перетворитися на сліпе пікірування.