Мало хто сумнівався в тому, що Ільхам Алієв утретє переможе на президентських виборах в Азербайджані. Так хіба й могло бути інакше? Після своїх перших виборів у 2003 р. Алієв вибудував у країні цілком підконтрольну йому політичну конструкцію, не допустивши при цьому розколу політичної еліти. Силові структури жорстко пресингують прибічників нечисленної і роздробленої опозиції. Економічне зростання, зумовлене доходами від продажу нафти, знижує напруженість у суспільстві. А поправки до конституції, ухвалені на референдумі 2009-го, закріпили за керівником держави право обиратися необмежену кількість разів.
Сьогодні в країні домінує один клан - нахічеванський, що представляє інтереси сім'ї Алієвих. Він контролює всі ключові позиції в політиці й економіці і тісно пов'язаний з іншими групами впливу. Інші ж клани, зокрема й Пашаєвих (помітним представником якого є дружина Алієва Мехрібан), намагаються співіснувати з нахічеванським, аби мати змогу отримувати свою частину прибутків від продажу нафти і контролювати якийсь сектор економіки. Клановість, силові структури, доходи від продажу нафти - от основні точки опори режиму Ільхама Алієва. Режиму, загалом традиційного для східних країн на пострадянському просторі.
Стабільність Азербайджану багато в чому залежить від енергоресурсів: нафта забезпечує близько 70% доходів країни. Нафтовий сектор позитивно впливає на всю азербайджанську економіку, створюючи передумови для економічного зростання: у 2013 р. МВФ прогнозує збільшення азербайджанського ВВП на 4,1%, 2014-го - на 5,8%. Усього ж з 2003-го по 2013-й рр. ВВП Азербайджану на душу населення зріс удев'ятеро: з 626 євро до 5774 євро.
Завдяки енергоносіям країна має низький державний борг, сталий профіцит бюджету і сильну позицію чистого кредитора внаслідок значних іноземних активів, накопичених нею. При цьому, як вважають аналітики рейтингового агентства Moody's Investors Service, Азербайджану навряд чи вдасться уникнути нафтової залежності в середньостроковій перспективі.
Гроші від експорту вуглеводнів ідуть не тільки на показовий благоустрій столиці або в Державний нафтовий фонд, але й спрямовуються на соціально-економічні програми. Це дає Ільхаму Алієву можливість знижувати соціальну напруженість у суспільстві і, зміцнюючи особисту владу, обмежувати ймовірність внутрішніх політичних заворушень. А коли взимку 2013-го країною прокотилася хвиля протестів проти місцевих чиновників, режим зробив необхідні висновки. З одного боку, були показово покарані корупціонери і частково задоволені соціально-економічні вимоги протестувальників. З другого боку - переслідувалися учасники виступів.
Економічна політика Ільхама Алієва, що спрямовує частину нафтодоларів для забезпечення прийнятного рівня життя азербайджанців, досить результативна, і незадоволених президентом у країні насправді небагато. Соцопитування, проведене у вересні Європейським центром вивчення громадської думки, засвідчило, що 88,7% респондентів мають намір голосувати за Ільхама Алієва. На думку експертів (європейських, російських, українських), ці дані загалом відбивають реальну картину: сьогодні Алієв влаштовує азербайджанське суспільство. На самих виборах за президента проголосувало, за попередніми даними, 84,5% азербайджанців, які прийшли на виборчі дільниці.
Велика увага в політиці Алієва приділяється і нагірнокарабаській проблемі, болісній для азербайджанців. Постійне мусирування цієї теми має сприяти згуртованості нації навколо керівника держави. Очевидно, що в середньостроковій перспективі розв'язання проблеми Нагірного Карабаху дипломатичним шляхом є неймовірним. Тому азербайджанське керівництво періодично звертається до мілітаристської риторики і говорить про можливість силового розв'язання замороженого конфлікту. І це при тому, що війна може стати чинником, здатним зруйнувати благополуччя Азербайджану, створене на нафтодоларах.
У цій ситуації деякі азербайджанці підтримують опозицію, лідери якої дискредитували себе в очах азербайджанського суспільства ще в 90-ті рр., коли країна зазнала поразки в нагірнокарабаській війні і переживала економічну кризу. Арештами ж активних опозиціонерів влада добилася того, що супротивники режиму Алієва взагалі опинилися на узбіччі політичного життя. Нині влада грає з розпорошеною опозицією, яка не становить для неї серйозної загрози. На цих виборах політичні опоненти Алієва не змогли виставити сильного єдиного кандидата, який зумів би кинути виклик главі держави.
Уміла робота провладних Pr-технологів з виборцями, з метою розколоти електорат (у тому числі й через реєстрацію технічних кандидатів), ще зменшила кількість прибічників опозиційних претендентів - представника об'єднаної демократичної опозиції "Національна рада" Джаміля Гасанли і лідера партії "Умід" ("Надія") Ігбала Агазаде. І хоча виборча кампанія, за оцінками місії БДІПЛ/ОБСЄ, проходила в нерівних умовах, загалом результати Гасанли (5,5%) і Агазаде (близько 2%) все ж таки відбивають реальні настрої в азербайджанському суспільстві. Принаймні на передвиборні мітинги основних опозиційних кандидатів збиралося не так уже й багато людей. І за вируванням пристрастей вибори 2013-го істотно відрізняються від палкої кампанії 2003-го: цього разу у виборців спостерігалася апатія.
Нафта дає владі можливість не тільки знижувати соціальну напруженість у суспільстві, але й купувати підтримку Заходу. Не випадково Алієв робить усе, аби посилити роль своєї країни в європейській енергетичній політиці. Ні Сполучені Штати, ні Європейський Союз не мають ілюзій щодо азербайджанського президента, який жорстко переслідує опозицію: для Заходу Азербайджан - недемократична країна. Але "чорне золото", вихід до Каспійського моря, так само як і транзит через цю країну 30% усіх невоєнних поставок НАТО в Афганістан, змушують Захід по-особливому ставитися до Баку.
Азербайджан є учасником Східного партнерства, а Ільхам Алієв заявляє про те, що країна прагне максимальної євроінтеграції. І якщо з Брюсселя і Вашингтона й лунає критика, то вона, здебільшого, помірна. Зрештою, краще мати справу з передбачуваним Алієвим, який гарантує стабільність у своїй нафтовій державі, і отримувати азербайджанські енергоносії. Один з експертів у розмові з DT.UA навіть висловив думку, що "у Вірменії, яка більше відповідає критеріям Євросоюзу, проблем з ЄС більше, ніж у Азербайджану, який значно менше відповідає євросоюзівським мірилам".
Нафта дає можливість Баку проводити політику, незалежну як від Заходу, так і від Росії. У азербайджанської еліти досить сильні антиросійські настрої: у цій південнокавказькій країні не забувають, хто підтримав Вірменію в 90-ті під час війни за Нагірний Карабах. І хоча між країнами відбувається активне військово-технічне співробітництво (останнім часом росіяни уклали з азербайджанцями багатомільярдні контракти на постачання зброї), сьогодні між Росією та Азербайджаном немає довіри. Нехай азербайджанські політики цього публічно і не демонструють, але в Баку прагнуть якнайдалі відсторонитися від Москви. Щоправда, роблять це обережно: після російсько-грузинської війни 2008 р. Азербайджан боїться, що Росія може спровокувати в країні конфлікт і на довгі роки дестабілізувати ситуацію. І тоді режим Алієва опиниться під загрозою.
Попри те, що Ільхам Алієв контролює ситуацію в країні, Азербайджан має безліч внутрішніх проблем. Хоча в останні роки рівень бідності в Азербайджані і знизився, але існує розшарування між невеликою кількістю багатих та рештою населення. Гостро постала проблема корупції, яка торкнулася всіх сфер життя. Невирішеними залишаються питання про відновлення територіальної цілісності і проблема біженців з Нагірного Карабаху. В Азербайджані зростає вплив ісламської опозиції. Ці проблеми режиму необхідно вирішувати. Інакше популярність Ільхама Алієва падатиме. І він повторить шлях, який уже пройшли єгиптянин Хосні Мубарак і тунісець Зін ель-Абідіна Бен Алі.