Чи буде Володимир Зеленський "маріонеткою Коломойського", або ж їх стосунки закінчаться тим самим, що у Кучми с Лазаренком, Путіна з Березовським тощо?
Інтерв'ю Коломойського "Нью Йорк Таймс", в якому він відкрито закликав до повороту в бік Росії, поставило це запитання руба значно раніше, аніж очікувалося: тепер, якщо Зеленський не погоджується дотискати свого колишнього партнера по ТБ-бізнесу, як того вимагає МВФ, це автоматично означатиме геополітичну зраду, яка скоро, невідворотно та передбачувано веде до безславного кінця. І це не єдина дилема, що стоїть перед президентом. Нікуди не поділися базові виклики, які мало різняться від тих, що стояли перед його попередником: зуміти знайти в собі сили й сміливість вискочити "за прапорці" (DT.UA №1 від 16.01.2015) радянських/пострадянських традицій, у яких він був вихований і виріс; подолати "дилему Петра Олексійовича" (DT.UA №19 от 30.05.2014) - побудувати верховенство права, не втративши необхідної для цього реальної влади; поєднати радикальні реформи, яких вимагає суспільство, з "інклюзивністю", властивою українській політичній культурі.
Попередній президент не зміг зробити ні першого, ні другого, ні третього, за що й поплатився владою. Ситуацію погіршує те, що Порошенко зустрічав усі свої виклики у всеозброєнні, оскільки був досвідченим політиком, мав не дуже великий, але потужний особистий "клан", підтримку Заходу, професійну кваліфікацію в дипломатії, єднання громадянського суспільства плюс, що досить важливо, особистий фінансовий капітал. У Зеленського немає нічого з переліченого. Зате він має значно більшу реальну підтримку, молодший, "нічим не зобов'язаний" майже нікому, і головне, не має за спиною обтяжливого досвіду, за що, власне, і любить його частина виборців. Поки що.
Післявиборна популярність Зеленського вже почала падати, і якщо президент і його політсила продовжать робити помилки, то недалеко той час, коли він заздритиме Порошенку. За роздутою перед виборами ненавистю й бурхливими перипетіями турборежиму мало хто помітив, що Революція Гідності триває, хоча й у досить чудернацький спосіб. Цього разу змінився, ні більше ні менше, спосіб управління країною.
Шанс на верховенство права?
У тому, що Україна - не правова держава, є не тільки вина окремих політичних діячів, а й глибока логіка, і саме зараз з'явився шанс її поламати.
Дотепер президенти, якщо вони, звісно, взагалі чимось управляли, опиралися на особистий "клан" - описану Генрі Гейлом у його книжці "Патрональна політика" засновану на репутаціях підконтрольну соціальну мережу у вигляді піраміди. Гейл показує, що в усіх країнах Євразії (як і в багатьох інших, але він узяв для вивчення саме наш регіон) працює де-факто президентська модель, і добре працює вона лише тоді, коли президентові вдається вибудувати "єдину політичну піраміду", об'єднавши чужі "політичні пірамідки" під своїм контролем. В Україні це вдавалося Кучмі і Януковичу, не вдалося - Кравчукові і Ющенку, а Порошенку вдалося тільки почасти, і навіть ця частина виявилася пірровою перемогою: післямайданна Україна вже інша.
Влада лідера в "піраміді" тримається на його здатності винагороджувати лояльність і карати нелояльність на власний розсуд, - "холопів своїх ми стратити й милувати вільні". У цьому і полягає суть самодержавної "влади", не пов'язаної ніякими формальними обмеженнями, як діаметральної протилежності європейському (теж, утім, відносно сучасному) верховенству права. Доти, доки лідер має таку владу, його накази виконуються, бо виконавці бояться ослухатися, щоб не бути покараними, і прагнуть вислужитися, аби одержати заохочення. Це "самосправджувані сподівання": лідер має владу доти, доки він має владу. Відповідно, кожен член ієрархії підпорядковується своєму начальникові доти, доки бачить перспективи системи та сподівається від неї й надалі одержувати вигоди.
Така політична піраміда руйнується за тими самими законам, що й фінансова, у момент, коли у підлеглих з'являються сумніви в тому, що лідер і надалі залишиться при владі. У цей момент "піраміда" уже приречена, оскільки кожен (як і у фінансовій піраміді) намагається забрати все, до чого може дотягнутися, і якомога швидше. Зокрема, як доводить Гейл, це трапляється, коли збігаються два фактори: лідер - "кульгава качка", і з його популярністю все настільки погано, що ніякого адмінресурсу не вистачить, щоб це компенсувати. Тоді, за Гейлом, опозиція має шанс скинути лідера під час успішної революції, яка, втім, не обов'язково знаменує собою кінець патрональної політики. Доти, доки формальні інституції (особливо верховенство права) не запрацюють, переможець тримається при владі, тільки якщо успішно будує власну "піраміду", і процес повторюється знову…
Україна однією ногою вже вискочила з цього порочного кола. Євромайдан, на відміну від Помаранчевого, не вписується в теорію Гейла, оскільки жодна з умов успішної революції (ретельно перевірених Гейлом на досвіді всіх пострадянських країн) у нас не виконувалася. Проте Янукович змушений був втекти. І, очевидно, це була остання "вертикаль влади" в історії України. На жаль, їй поки що не прийшли на зміну формальні інституції, і коротко описана вище теорія дуже переконливо пояснює "парадокс Петра Олексійовича", на якому послизнулися петровські реформи ще XVIII ст. Влада лідера "піраміди" несумісна з верховенством права тому, що варто передати повноваження вирішувати, кого карати, а кого - милувати, зовнішньому, незалежному, суду, як лідер цю владу втрачає, і "піраміда" розсипається. Саме тому незалежний суд - це останнє, на що погодиться з доброї волі не лише Петро Порошенко, а й будь-який представник старої еліти, що вміє управлятися тільки з інструментами "патрональної політики" й інвестував безліч ресурсів у побудову своєї особистої "піраміди".
Хоч як парадоксально, але з обранням позасистемного президента Україна одержала унікальний шанс визволити й другу ногу з болота патроналізму. Володимир Зеленський не має ні якоїсь потужної власної "пірамідм", ні вмінь, потрібних для її побудови, ні навичок управління такими структурами та з допомогою таких структур. Управляти старими методами він просто не здатний. Можна, звичайно, залишитися "англійською королевою"; можна скористатися люб'язно наданими чужими послугами готової "піраміди", але тоді її керівник, а не обраний президент, буде фактичним головою держави. Ні першого, ні другого жоден президент, а вже поготів молодий, популярний і амбіційний, бажати не може, а якщо й погодиться на такий розклад, то лише тимчасово. Роздаючи "доручення уряду", Зеленський чітко показав, що збирається вирішувати в країні навіть більше, ніж дозволяє Конституція, при цьому уже самим розміщенням жменьки особисто відданих йому людей переконав, що "маріонеткою Коломойського" бути теж не збирається, - наскільки це вдасться в його становищі. Йому залишилося довести лише те, що він здатний управляти по-іншому, та й узагалі здатний управляти.
Водночас, обираючи недосвідчену в пострадянській політиці молоду людину без якогось значного кадрового резерву, народ України дав своєму обранцю в руки інший інструмент управління - формальний: парламентську більшість. Ніби натякаючи, що можна управляти, і навіть за великого бажання - одноосібно, без звичних патрональних інструментів. Знехтувавши стримуваннями й противагами, виборець створив умови, в яких президент може будувати їх сам на системному, інституціональному, рівні без безпосередньої небезпеки для себе особисто. Це здебільшого усуває описаний вище конфлікт інтересів щодо верховенства права: у Зеленського немає власної "піраміди", йому нема чого втрачати, а знайти він може якщо не повномасштабну самодержавну владу, то хоча б формальні важелі впливу на долю країни, які, чого в світі не буває, можуть дати змогу залишитися в Історії.
Як уже доводилося писати ("Політекономічна перспектива в ЗЕлених тонах", DT.UA №20 від 1.06.2019), наступний пункт інтересів президента - стати арбітром над олігархами. За прикладом Кучми, але вже з допомогою формальних інституцій, спираючись на народну підтримку. Для цього і перше, і друге потрібно, звичайно, радикально зміцнити. Чим? Реформами, інших способів немає. Захід охоче допоможе в інституціональних реформах, особливо судовій, без якої решта не працюють. Вони ж, як свідчить досвід Грузії, та й наш - з патрульною поліцією і ЦНАП, можуть дуже допомогти в зміцненні популярності: люди цінують не тільки економічне благополуччя, але й правову захищеність, ефективну дружню владу, а особливо публічні страти корупціонерів… Утім, і з економічними реформами не все погано, оскільки Зеленському й тут пощастило, - більшу частину найнепопулярніших здійснили попередники, а от із популярними у них не склалося, тому що вони були надто непопулярні у вузьких колах, саме лиш скасування заборонного акцизу на старі автомобілі чого варте… Тож у спадок попередники залишили Зеленському саме те, що треба популістові, і в цьому контексті це не лайка.
Можна здогадатися, що олігархам такі реформи будуть не дуже до душі, але арбітр може запропонувати їх як частину переконливої дорожньої карти переходу до правової держави з рівними правилами гри, де капіталізація великого бізнесу зросла б у рази, а його власники одержали б значно привабливіший статус у світі. Кожен із провідних олігархів окремо говорить, що не відмовився б від такої пропозиції, але якщо й інші будуть у тих самих умовах. Звичайно, при "патрональній політиці" це неможливо, принаймні надовго: навіть якби раптом нізвідки з'явився ідеальний всемогутній і справедливий "Тато", його каденція не вічна, прийде спадкоємець і все перекроїть, плавали, знаємо... Зате описаний вище пакет формальних методів управління й верховенства права - це саме той знеособлений і вічний арбітр, який на практиці вже забезпечував подібний "перехід" і для європейських аристократів-бандитів, і для американських баронів-розбійників.
Виграють при цьому всі або майже всі: президент входить в Історію, для народу закінчується епоха бідності й беззахисності, багаті стають іще багатшими… Постраждають лише ті, хто сьогодні живе виключно грабежем, за що будуть принесені як ритуальна жертва на вівтар боротьби з корупцією, щоб іншим не кортіло. З горезвісною "неминучістю покарання" такий підхід, звичайно, не надто дружить, але її все одно неможливо досягнути, коли навколо самі злочинці, чи не так? Можна розглядати його як перехідний від вибіркового правосуддя за принципом "лояльності" до повноцінного верховенства права, яке, до речі, за один день усе одно не виникає…
Однак усе це може статися за однієї найважливішої умови: нормальний пацан із криворізького 95-го кварталу Вова Зеленський, який завдяки власній праці, артистичному таланту, здібностям бізнесмена та неймовірно сприятливому збігу обставин несподівано для самого себе вознісся на посаду глави сорокамільйонної держави, має усвідомити свою відповідальність перед історією такою мірою, щоби вилізти з власної шкіри та зайнятися інституційною розбудовою. Відкинути ті методи, які допомогли йому досягти успіху, й навчитися того, чого він ніколи до пуття й не робив. Інакше кажучи, вискочити "за прапорці", що в'їлися в кров і плоть.
Сценарій "загону"
Якщо не вийде, то описаному райдужно-позитивному сценарію є альтернатива: залишитися біля розбитого корита або й стати цапом-відбувайлом за гріхи Коломойського. Якщо Зеленський і надалі покладатиметься на особисті стосунки, робитиме ставки на окремих людей, а не інституції, найімовірніше, він не зможе здобути реальної влади, а відповідно, стати арбітром і виконати описаний вище план. Йому доведеться виконувати забаганки Коломойського, котрий має велику, навіть за мірками пострадянських олігархів, схильність до ризику, не менш велике "его" та відсутність почуття міри (сподіваюся, ніхто не забув озброєних добробатівців із броньовиками під "Укрнафтою"?). Із таким партнером-патроном проєкт "президент - слуга", найімовірніше, закінчиться приблизно так само, як "Аеросвіт", ФК "Дніпро" або той-таки Приватбанк...
Цьому сприятимуть численні помилки, неминучі в умовах відсутності реальних стримувань і противаг, багаторазово посиленої недосвідченістю (і невіглаством) більшості членів команди, турборежимом і лобістськими віяннями. Частина з них стануть фатальними або ж просто накопичаться, перевищивши критичну масу. Передвісники цього - масові протести, які вже почалися: ветерани АТО протестують проти розведення військ, підприємці - проти касових апаратів... А попереду ж такі основоположні речі, як земельна реформа та врегулювання в Донбасі, щодо яких жодних законів іще не ухвалили, і де потрібно буквально протиснутися між крапельками, щоб не наламати дров. Та й олігархи без арбітра почнуть грабувати все, до чого зможуть дотягнутися, - а це шлях до економічної катастрофи за тим самим сценарієм, що й 1998-го і 2014-го. Мегафракцію вони розтягнуть по своїх "квартирках", але домовитися про щось конструктивне все одно не зможуть, як не змогли за попередні двадцять із гаком років.
Усе це закінчиться черговою кризою, з якої, у свою чергу, є три виходи.
1. Помірно-оптимістичний: "під дулом пістолета" наш президент таки вискакує "за прапорці" й починає краще пізно, аніж ніколи, діяти за позитивним сценарієм. Однак уже без рейтингу, відносно здорової економіки, запасу часу та більшості в Раді... Може, щось із цього й вийде, та навряд, радше, ситуація скотиться до двох наступних варіантів.
2. Помірно-песимістичний: дострокові вибори - змітаємо все з шахівниці й починаємо знову. Зеленський на них навряд чи переможе, найімовірніше, маятник хитнеться в порядку своєрідного "термідора" назад до когось зі "старих". Звісно, старий віл борозни не псує, але й глибоко не оре, проте спокій нам лише сниться: за кілька місяців "старі", як і належить, покажуть, що нічого не навчилися й нічого не забули, і карусель закрутиться наново, та це вже буде інша історія, за горизонтом будь-яких осмислених прогнозів.
3. Катастрофічний: переворот, цілком імовірно, військовий. Із тепер уже справжньою хунтою, репресіями й "наведенням ладу". Звісно, жодна диктатура у сучасній Україні неможлива, але спроба її встановити є цілком імовірною: запит у частини суспільства є, а виконавці якщо не знайдуться серед радикалів, то північний сусід підкине. А оскільки першою реакцією на таку спробу буде цілковите несприйняття з боку щонайменше половини країни, зокрема й озброєної частини населення, це означає і справжню громадянську війну. Бінго! Привід для абсолютно легітимного вторгнення (або іншої форми збройного втручання) готовий! (детальніше див. "Для тих, хто "в танку"-2: між Сціллою і Харибдою", DT.UA №13 від 6.04.2019). Зауважимо, правда, що Путіну, як неодноразово заявляли його ідеологи, не потрібна вся Україна: достатньо тієї частини, яка входила до складу Російської імперії (без Галичини, Буковини та Закарпаття), а може, вистачить і "Новоросії", от тільки із сакральним Києвом, матір'ю міст руських...
Звісно, Кремль може будувати будь-які сценарії, але їх можна прорахувати, а його вплив в Україні є обмеженим. І поки жодна сила, крім, звісно, штатної "п'ятої колони", не була зацікавлена в їх реалізації, ми могли почуватися у відносній безпеці, бо ця сама "п'ята колона" є нечисленною (не більш як 15% виборців) і здебільшого представлена старшим поколінням і затятими патерналістами. Її проводирі не хочуть жодних заворушень, їм, як і їхнім попередникам комуністам, цілком комфортно в образі вічної опозиції, яка не прагне стати реальною владою: викрикувати гасла й пиляти кремлівські подачки; їм зовсім не хочеться лізти в окопи. Медведчуківські телеканали, звісно, паскудять щосили, але їхній вплив, як засвідчили вибори, є вельми обмеженим і передбачувано скорочуватиметься. Тим паче, що Зеленському вже не потрібен одіозний спаринг-партнер у проросійській частині політичного спектра, він радше сам готовий спробувати причарувати цю частину електорату.
Однак у ворога з'явилися несподівані ситуативні союзники на протилежному фланзі. Принаймні, не лише Остап Дроздов заявив, що російськомовних українських патріотів не існує, тобто особисто мене, котрий пише ці рядки, не існує. Деякі набагато впливовіші лідери громадської думки теж почали говорити про відторгнення. Зокрема, колись дуже шанований Віталій Портніков, якому не можна відмовити ні в інтелекті, ні в розумінні того, що й навіщо він промовляє, виступив із відкритим закликом до розколу політичної нації, виникнення якої, нагадаю, стало саме тим "чорним лебедем", який урятував Україну від ворожої "Новоросії". Але через п'ять років з'ясувалося, що ця нація здебільшого "не дозріла" до того, щоб об'єднатися під керівництвом мудрого вождя з гаслом, гідним XVII ст., заплющити очі на корупцію та інші неподобства й дружними рядами піти будувати обложену фортецю. Причому розкол країни за лінією ідентичності цілком влаштовує і Путіна, а використання сили ворога проти нього самого - це принцип його улюбленого дзюдо. Тож збіг інтересів у наявності... Зокрема, для обох сторін при цьому стає логічним дружно наближати описану вище кризу з прицілом на катастрофічний сценарій, що й спостерігаємо. Дуже хотілося б побачити переконливі докази нереальності таких домислів, але наразі, на жаль, пазл складається саме в цей бік.
Хоч як шкода, але разом ці дві потужні сили таки здатні взяти Україну в "котел". Хто ж може стати їм на заваді? Найбільше в цьому зацікавлений, звісно, сам Зеленський, але наразі він радше є частиною проблеми, аніж рішенням. Аби стати "президентом на 100%", йому і в цьому питанні потрібно вискочити "за прапорці". Зокрема, відмовитися від ключової ідеї "миру". Хоч вона, згідно з даними соцопитувань, і є цінною для двох третин виборців, проте співвідношення сил не дає змоги сподіватися на будь-який варіант миру, прийнятний для України. У кращому разі це може бути безстрокове перемир'я на кшталт придністровського, та наразі Зеленський такий компроміс рішуче відкидає...
Тим часом тільки спроба погодитися на "особливий статус", амністію бойовиків, легітимні вибори пушиліних і губаревих та інші, м'яко кажучи, суперечливі пункти Мінських угод може мати наслідком той-таки переворот. Звісно, підписував їх іще Порошенко, але він упирався ногами й руками, коли його в цю капітулянтську пастку тягнули, та й йому, коли дійшло до справи, було нелегко (пам'ятаєте бойову гранату під Радою?). А Зеленському ж точно не пробачать того, що пробачали попередникові... У цьому сенсі згадані умови - це насправді частина кремлівського плану дестабілізації, і залишається тільки сподіватися, що розумні люди в оточенні нинішнього президента прорахували цей план і продумали шляхи уникнення пастки. Однак він також пролягає повз "прапорці", бо всі шляхи і стежки всередині загону загоничам чудово відомі, й тут їх обскакати не вийде, - уся надія лише на добре прораховану креативність у поєднанні з рішучістю...
Зрештою, нікуди не подівся третій виклик: реформи проти інклюзивності. Втім, наразі розколи в суспільстві створюють псевдореформи. Зокрема, "Слуга народу" втратила гарний шанс стати партією середнього класу, коли повелася на вмовляння лобістів і податківців і почала з детінізації, а її, зі свого боку, - із ФОПів. Про те, що це є економічно невиправданим, неефективним для досягнення проголошених цілей, убивчим для чесних підприємців, а також для справжньої реформи податкової тощо, сказано (зокрема і мною) чимало, але це не є темою цієї статті. У даному контексті важливо, що одним розчерком пера під законопроєктами №1053 і 1073, який перетворив їх на закони №128 і 129, Володимир Олександрович налаштував проти себе щонайменше півтора мільйона людей - самих ФОПів, членів їхніх сімей, найманих працівників і співчуваючих. І при цьому ні він сам, ні Україна не отримали нічого, ні тепер, ні в майбутньому. А попереду ще анонсована земельна реформа, яка також розколює суспільство. І якщо справді хотіти щось змінити, то незадоволених не бракуватиме...
Наші західні друзі часто з гіркотою кажуть, що в Україні постійним є лише одне: вона ніколи не втратить шансу втратити шанс. Якщо дивитися на "лідерство", яке багато хто вважає мало не головною запорукою успіху, озираючись назад, можна сказати, що своїм шансом повною мірою скористався хіба що Кучма. Так, як він його розумів, звісно. Про Януковича краще б промовчати: хоча він свій шанс збагатитися використовував на повну, шанси країни при цьому різко впали. Кравчукові незалежність дала змогу побудувати майже з нуля країну, а він побудував "хатинку". Помаранчева революція вручила колосальний шанс Ющенкові, - як виявилося, він гадки не мав, що з ним робити. Революція Гідності дала шанс Порошенкові, - він (утім, не лише він) зумів зробити "більше, ніж за попередні 25 років" (це перебільшення, звісно, але справді у дечому чимало), проте уперся у стелю своїх бажань і можливостей і був знесений Історією. Зеленському виборці, які поставили на "позасистемне", але розкручене нове обличчя, вручили небувалу в Україні концентрацію влади. Чи зуміє хоч він вирватися "за прапорці", скористатися шансом, аби розірвати порочну традицію? Аналіз перших місяців його президентства свідчить про те, що наразі, на жаль, раціональність не перемогла звичок й упереджень, тож є ризик, що цей шанс теж буде втрачено. А з огляду на все викладене вище він може виявитися останнім...