22 січня - знаковий день в історії нашої держави. 95 років тому було ухвалено IV Універсал Української Центральної Ради (остаточну редакцію оприлюднено 25 січня 1918 р. на засіданні Малої Ради), яким, нарешті, УЦР взяла на себе сміливість розбудовувати незалежну Україну. І саме 22 січня (всі дати подано за новим стилем. - С.М.), вже в буремному 1919-му, на Софійській площі в Києві відбулося урочисте проголошення Акта Злуки - об'єднання двох державних утворень: Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки.
Українська революція 1917–1921 рр. пройшла кілька етапів. Про це написано цілі стоси літератури. Спробуємо і ми розібратися в причинах її поразки, часто невідворотних, на які рідко звертають увагу й сьогодні, наголошуючи в дні ювілеїв лише на "доленосності" цих важливих для подальшої історії країни подій. А тим часом їх підготовка і розгортання відбувалися в ситуації більшовицької агресії. І мали вони, радше, символічний характер. Навіть Симон Петлюра про Акт Злуки згодом писав: "Фактично ідея Соборної України була фразою".
…Перемога Лютневої революції в Росії дала імпульс процесу національного відродження на нашій землі, загальмованому великодержавною політикою царату після поразки Російської революції 1905–1907 рр. 20 березня 1917 р. в Києві створено Українську Центральну Раду (УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським, яка об'єднувала "українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою". Проте як писав відомий історик Ісидор Нагаєвський: "Революція 1917 р. застала Наддніпрянську Україну скаліченою духовно, культурно, національно… Тільки селянська маса залишалася українською, а всі інші прошарки були зденаціоналізовані… більшість населення українських міст - це був зайшлий, неприхильний нам елемент". Українська революція відразу ж наразилася на велику небезпеку: місто залишалося чужим ідеї національного відродження.
Відомо, що революції перемагають у столицях. Яскравим підтвердженням цього є і Велика Французька революція 1789 р., і Лютнева та більшовицька революції 1917 р., і нещодавня Помаранчева революція в Україні. Для русифікованих пролетарів і буржуазії великих міст (Київ не був винятком), державна незалежність Південно-Західного краю колишньої Російської імперії була неприйнятною і такою, що викликає як мінімум недовіру. Але провідники УЦР, а згодом і УНР навіть не намагалися порозумітися з городянами. До того ж абсолютна більшість лідерів Української революції сповідувала соціалістичні погляди, граючи на одному полі з більшовиками. Але, як писав Дмитро Донцов, "природа любить економію: коли Україна устами своїх революційних провідників хотіла робити те саме, що й Росія, то виявилося, що публіка воліє оригінал, а не кепський плагіат".
"Та революція чогось варта, яка вміє захищатися" - ці відомі слова Володимира Леніна, котрий "залізом і кров'ю" відновив Російську імперію, але вже "червону" й практично в її кордонах (за винятком країн Прибалтики, Фінляндії та частини Польщі, "відпущених на волю"), так і не стали дороговказом для лідерів Української Центральної Ради, а згодом і Української Народної Республіки. Ленін кинув усі сили на створення боєздатної Червоної армії. А ось що відповіли бойовому офіцеру, полковникові Віктору Павленку, який розпочав формування гвардії, в секретаріаті УЦР наприкінці 1917 р.: "Армія була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва". Незабаром розформували і 1-й Український корпус (40 тис. вишколених, добре озброєних вояків), очолюваний майбутнім гетьманом Павлом Скоропадським. Ще в жовтні-листопаді 1917 р. УЦР мала під рукою лише на території України кількасот тисяч солдатів і офіцерів з українізованих частин. Усе це відбувалося в часи тотальної війни в Європі, коли справу вирішували не переговори і балачки, а гармати.
А вже 29 січня 1918 р., за тиждень після помпезного проголошення IV Універсалу, виявилося, що захищати Київ від більшовицьких "орд Муравйова" (до 5600 солдатів і матросів), яким під станцією Крути протистояли всього лише 420 вояків і студентів, практично нікому. А тим часом саме в ці дні військові частини, вірні УЦР, зламали опір захисників-більшовиків заводу "Арсенал" і червоногвардійців, які підняли повстання в кількох районах Києва. Проте багато українізованих частин або займали нейтральну позицію, або навіть ставали на бік більшовиків. 8 лютого, після кількаденних важких боїв і гарматних обстрілів, місто окупували червоні, які розпочали справжнє полювання на українців. За кілька днів кривавої вакханалії загинуло понад 5 тис. людей. Уряд УНР поспіхом евакуювався до Житомира. 9 лютого у Бересті (Брест-Литовську) було підписано мир між УНР і кайзерівською Німеччиною та цісарською Австро-Угорщиною. Радянські війська залишили українські землі, але разом з урядом УНР до Києва прийшли війська німецькі та австро-угорські. Берліну ж і Відню насамперед ішлося про те, щоб забезпечити продовольством своє населення і природними ресурсами - свою конаючу економіку.
Відомий політик і публіцист, основоположник українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов у "Підставах нашої політики" дав містку і надзвичайно точну характеристику універсалів Української Центральної Ради, які через незрілість провідників і їхнє "безголів'я" так і не стали цементуючою основою державності: "Перший Універсал (від 23.07.1917 р. - С.М.) видано під натиском мас, третій - внаслідок упадку уряду Керенського, четвертий - знову проти волі Ради. Мир у Бересті Литовському і закликання німців так само були вимушені. У зовнішню політику не внесла Рада ніякої організуючої, ясної для маси ідеї. У політиці внутрішній вона обмежила своє завдання до гальмування революційної енергії пробудженого націоналізму. Безперестанно оглядаючись на Петербург, вона відучувала маси дивитися на Київ як на осібний центр політичної волі".
Спроби соціалістичних лідерів УНР навіть в умовах окупації країни військами Центральних держав продовжувати свій курс викликали миттєву реакцію: до Педагогічного клубу під проводом генерала Ватцдорфа ввійшли німецькі вояки. Вони розігнали маріонетковий "уряд" і заарешували частину "високопосадовців", які щойно ухвалили Конституцію, а перед тим впровадили грошову одиницю - гривню й затвердили державну символіку… Напрошується аналогія з матросом Желєзняком, який під час розпуску
19 січня 1918 р. Установчих зборів у Петрограді сказав депутатам: "Прошу прекратить заседание! Караул устал и хочет спать!".
29 квітня, за сприяння окупантів, до влади в Києві прийшли правоконсервативні сили на чолі з Павлом Скоропадським.
Провінція не сприйняла фактичної реставрації монархії в особі опереткового гетьмана, підпертого кайзерівськими багнетами. Так, він намагався навести лад у "демо-соціалістичному хаосі", несподівано багато зробив на ниві української культури і науки. Але покладався на російськомовні інтелігенцію та офіцерський корпус, а також на поміщиків і заможне селянство, що й закінчилося неминучим альянсом з великодержавниками-"єдінонєдєлімцамі" в умовах поразки в листопаді 1918 р. Центральних держав. 14 листопада було оприлюднено Федеративну грамоту про союз із "білою" Росією. Дмитро Донцов, котрий раніше підтримував П.Скоропадського, писав: "Питання державної незалежности не є питанням тактики, а засади".
Протигетьманське повстання, яке вирувало вже по всій Наддніпрянщині (окупанти насилали на села каральні загони, конфісковували землю і врожай), привело до влади Директорію УНР. Нова стара влада спробувала порозумітися з Антантою. Але переможці у Першій світовій не сприймали соціалістичного уряду Директорії, з острахом дивилися на отаманщину й анархію на наших землях. На мапі Європи в рамках Версальської системи вони не планували такої держави, як Україна.
Безконечні дискусії - замість державотворчої роботи - серед українських можновладців мали своїм наслідком просто-таки сатиричну ситуацію. Уже наприкінці січня 1919 р., відразу після ухвалення Акта Злуки УНР і ЗУНР, уряд Директорії УНР у відповідь на другий наступ московських більшовиків, здавалося, геть не розумів, що відбувається насправді, і катастрофічно зволікав із відсіччю агресору. А натомість знову з федералістських позицій намагався з ним "домовлятися", хоча справжня ціна обіцянок візаві була добре відома. Відповідь з півночі була в дусі того часу…
Практично за тиждень після помпезного параду під неугавні вигуки "Слава!" на Софійській площі деморалізована більшовицькою агітацією і дезертирством українська армія без боїв залишила Київ.
Попереду були майже три роки громадянського протистояння. Як пише Станіслав Кульчицький, "протистояння політичних сил, які формувалися за національними або соціальними ознаками, іноді створювало досить химерні комбінації союзників… Демагогія і популізм облудних більшовицьких гасел спрацювали однаково успішно і в російському, і в українському середовищі. Саме тому більшовики перемогли як білогвардійців, так націоналістів".
Серед причин поразки Української революції 1917–1921 рр. назвемо такі:
слабка соціальна база УНР, уряд якої спирався майже виключно на сільський пролетаріат та найнижчі шаблі інтелігенції, практично повністю ігноруючи роботу як із великими землевласниками, заможними селянами, так і з міськими пролетаріатом та інтелігенцією, переважно російськомовними і такими, що здебільшого вороже ставилися до Української держави;
ігнорування того факту, що будь-якому державному механізмові потрібна регулярна армія, яка має бути не на словах підпорядкована урядові;
соціалістична й навіть проросійська орієнтація практично всіх лідерів, їхня разюча некомпетентність у вирішенні нагальних питань державотворення;
партії і групи націонал-демократичного спрямування перебували на маргінесі політичного життя;
низька національна свідомість народних мас;
недосвідченість, низький фаховий рівень урядовців, брак кваліфікованих кадрів.
Геть усі лідери Української революції (М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, М.Шаповал і навіть згодом завзятий державник С.Петлюра) на початковому її етапі й подумки не ставили собі завдання розбудовувати незалежну державу. Вони стояли на "малоросійських" позиціях куцої національно-культурної автономії у складі демократичної Росії навіть тоді, коли при владі в Петрограді вже кілька тижнів були більшовики. Слова з ухваленого 23 червня 1917 р. Першого Універсалу "не одділяючись від
усієї Росії, не розриваючи з державою" стали дороговказом для соціалістичних керманичів УЦР на довгі місяці. Час було втрачено безповоротно. Вони так і не втямили, що російський імперіалізм у будь-якій подобі (царській золотопогонній, "республіканській" чи більшовицькій) має тотожні цілі - відбудову великої імперії.
На шляху національної солідарності "виграла Польща, де міжпартійні чвари і соціальні суперечності відступили перед загрозою повної втрати незалежності від Росії. Спроби національних соціалістів очолити неспокійне українське громадянство під гаслами соціальної справедливості, щоб на хвилі потужного селянського руху вибороти також і незалежність, виявилися неефективними. Цю нішу захопили комуністи… Національна солідарність - це як кохання і як гроші: або вона є, або її немає. В Україні її не було", - дуже слушно пише в "Червоному столітті" академік НАН України Мирослав Попович.
Додамо, національна солідарність перемогла також у новопосталій Чехословаччині на чолі з професором Томашем Гаррігом Масариком, у Фінляндії, де шведсько-німецьких коренів барон Карл Густав Маннергейм став провідником нації, й у трьох країнах Прибалтики. Сказати, що Україна була в гіршому становищі, можна лише із застереженнями. Так, Україна стала ареною Першої світової війни і багатьох багатошарових конфліктів, які не можна однозначно кваліфікувати як "громадянська війна" або "національно-визвольні змагання". Шанс був, але національно свідома еліта виявилася нечисленною, а провідники Української революції - фантазерами, задивленими в минуле. Вони катастрофічноне відповідали викликам часу.