За три місяці вступної кампанії нинішнього року студентами українських вишів стали 2083 жителі тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу (ТОТ); з них 1746 — жителі Донецької та Луганської областей, 337 — Криму. Торік таких було 2026. Вступали вони за спрощеною процедурою через освітні центри «Донбас-Україна» та «Крим-Україна». З 2016-го їх кількість зросла вдвічі, — тоді навчання на підконтрольній Україні території обрали 1008 жителів окупованих міст, містечок та сіл.
Однак це зовсім небагато, якщо порівняти цифри із загальною кількістю випускників ТОТ. За даними підконтрольних окупаційній владі ресурсів, 2021 року в Криму шкільні атестати отримали близько 10,5 тисячі одинадцятикласників, на окупованих територіях Донецької та Луганської областей таких було 9 270 та 5 105 відповідно. Тобто виїхали вчитися на підконтрольну територію лише близько 8% юнаків та дівчат. Ще є певна частина абітурієнтів, котрі вступають не за спрощеною Схемою, а як усі: отримавши українські документи про освіту після дистанційного навчання та згодом — результати ЗНО, але їх небагато.
Ці діти дуже важливі для нас. Бо саме вони розповідатимуть своїм друзям, батькам, рідним правду і, врешті-решт, стануть тими самим агентами змін, котрі формуватимуть ставлення до України на Донбасі та в Криму після деокупації. Чому так мало молоді з непідконтрольних територій обирає українську освіту, та чи можна цьому зарадити?
На початку конфлікту, 2014 року, статистики щодо кількості дітей з нині окупованих Донбасу та Криму, які вступили до вишів на підконтрольній території, ніхто не вів. Адже тоді майже всі встигли отримати атестати українського зразка, українською володіли на належному рівні, а тодішні блокпости здебільшого існували номінально, тож процедура перетину лінії розмежування не була такою складною, як тепер через КПВВ.
Із 16 однокласників моєї доньки (ми переїхали на підконтрольну територію з окупованої Луганщини 2014-го) лише двоє після початку війни на Сході замість українського вишу вибрали російський. Але вже з 2015-го випускникам та їхнім батькам доводиться щороку вибирати, де навчатися: в Україні, Росії чи залишитися вдома, на окупованій території.
Останніми роками вища освіта в ОРДЛО стала, так би мовити, доступнішою: багато людей виїхало, конкурс для місцевих абітурієнтів поменшав, а вимоги до базових знань знизилися. Проте дипломи «ДНР» і «ЛНР» ніде не визнані, тож частина абітурієнтів їде до Росії. Посилати дитину навчатися на підконтрольну територію певна частина місцевих жителів досі боїться через «бандерівців». Інші вважають, що студентові буде важко добиратися додому через блокпости. Ще одна причина — невисокі зарплати в самопроголошених «республіках», тож батьки побоюються, що не зможуть утримувати дитину, доки та вчитиметься.
«Дорога, оренда житла, якщо раптом виникнуть проблеми з гуртожитком, гроші, бо на стипендію не виживеш… Ми порахували й вирішили, що краще доньці вступити до Луганського медичного університету», — розповідає Оксана, мати 16-літньої Лариси. Дівчині вступати до вишу наступного року. Вона знає, що в інших країнах дипломів «ЛНР» не визнають, проте згодна навчатися там. «Після закінчення Лара все одно хотіла повернутися і працювати вдома, тож хай так», — каже Оксана. Тим часом ті, хто обирає навчання на підконтрольній території, щороку зіштовхуються з новими проблемами й перепонами.
Перевестися можна. Але не всім
Володимир закінчив школу в окупованому Луганську. І ще 2015-го намагався вступити до медуніверситету імені Богомольця в Києві. «Під час активної фази війни, 2014-го, наша сім'я виїжджала з Луганська до Харкова, але, на жаль, через специфіку професії батьків (батько — гірничий інженер) гідну роботу, яка б дозволяла покривати всі витрати, знайти не вдалося, і вже восени того ж року мусили повернутися», — розповів він.
Першою перепоною на шляху до вступу стала відсутність атестата про повну середню освіту державного зразка. Тепер абітурієнтам із ОРДЛО можна вступати й без нього, але 2015 року цей механізм ще не працював. Важко було тоді влаштуватись і на дистанційне навчання. Після численних звернень до різних закладів випускника з ОРДЛО погодилася прийняти лише школа в Лисичанську. «Наприкінці навчального року я приїхав туди, склав іспити з кожного предмета плюс ДПА й отримав атестат. Далі мав здати ЗНО, пройти медкомісію для вступу. Потім головною проблемою стала фінансова», — згадує Володимир.
Треба було добратися до столиці, винайняти житло на час складання іспитів, купувати продукти, витрачатися на поїздки. В роботі чи навіть підробітку шістнадцятирічному хлопцю відмовляли. Попри все, Володимир таки подав документи до столичного медичного університету. За загальним конкурсом. Квот для вступу абітурієнтів із непідконтрольних територій у 2015-му не було. Та оскільки гроші скінчилися, а рішення про зарахування треба було чекати ще місяць, повернувся додому. В середині серпня хлопець отримав повідомлення, що його рекомендували до зарахування, залишалося привезти оригінали документів. Системи електронних перепусток тоді ще не було, і того дня, коли Володимир планував потрапити на підконтрольну територію, через КПВВ нікого не пропустили. Він повернувся до Луганська, вирішив, що не може більше фінансово обтяжувати батьків, і подав документи до місцевого медичного університету. Відтоді щороку, починаючи з другого курсу, хлопець звертався до МОН України, адміністрацій та канцелярій найбільших медичних вишів України, вишів-переселенців, щоб перевестися на навчання. Але механізм відновлення на навчання студентів-медиків працює лише для тих, хто навчався в Луганську чи Донецьку до 2014 року.
Всі, хто вступив до окупованих вишів після 2015-го, такої можливості позбавлені. «Хоча таких студентів, які радо виїхали б на територію вільної України, — сотні», — переконаний Володимир.
Складна дорога до навчання
Олена з сином Андрієм, випускником 2020 року, живуть у Довжанську (колишній Свердловськ) на окупованій Луганщині. Обоє вирішили — хлопець має навчатися на підконтрольній території. «До вступу готувалися, навіть українська мова не стала проблемою, бо нашим дітям у місцевій школі її ще викладали, скасували тільки торік. Ще й із репетитором займалися, тож мову він знає непогано», — розповіла Олена.
Паралельно з атестатом самопроголошеної «ЛНР» хлопець отримав документ про середню освіту українського зразка. Навчався дистанційно в Міловській школі на підконтрольній Україні території Луганщини. Отримував контрольні завдання, передавав на перевірку, принагідно привозив їх особисто. Добиратися до школи доводилося близько п’яти годин. «Іспити за 9 клас він також їздив складати в Мілове, щоб не втратити можливості отримати український атестат», — уточнила Олена.
Андрій обрав Київський політехнічний інститут, спеціальність «Право». Вступали через освітній центр «Донбас-Україна», без ЗНО (за результатами іспитів), за так званою квотою-2. Йдеться про бюджетні місця, спеціально призначені у вишах для прийому вступників з окупованих Донеччини, Луганщини та Криму і населених пунктів на лінії розмежування. Нинішнього року таких місць було 12 367.
Подавати документи їхали через КПВВ «Станиця Луганська». Обрали цей шлях уперше, доти в’їжджали в Україну через Росію, бо на пункті у Станиці були черги. В університеті Олену й Андрія зустріли добре, попри побоювання та чутки, що «донбаських» у Києві «недолюблюють». «Навпаки — у приймальній комісії дуже допомагали, радили, підтримували. Але тут ми зіткнулися з першою дуже важливою проблемою — відсутність житла», — розповіла жінка. За її словами, виділити місце в гуртожитку хлопцю мали, щойно той приїхав подавати документи. Але отримати необхідну для поселення довідку вдалося лише після зарахування, та й то добряче побігавши.
«Не тому, що нам не хотіли допомогти, а тому, що люди не знали, як і хто її має нам зробити. Фактично, була потрібна довідка-підтвердження, що ми — пільгова категорія», — уточнила Олена. На її думку, одна з причин, чому абітурієнти з ОРДЛО віддають перевагу вишам по той бік лінії розмежування, — відсутність житла на час вступу. Винаймати — багатьом не по кишені, а знайомі чи родичі є не в усіх.
Ще одна проблема — неможливо розрахувати, скільки часу забере дорога. Хоча сім’я виїхала заздалегідь, аби подати оригінали документів до вишу, вони заледве встигли: дорога з Довжанська до Києва тривала майже дві доби. До окупації потрібна була тільки ніч у потягові.
Ускладнила ситуацію й пандемія: «місцева влада» може закрити КПВВ будь-коли на власний розсуд. Наприклад, 2020-го діти з батьками в’їжджали на підконтрольну територію з так званої «ЛНР» з великими складнощами. Тоді ж жителі окупованої Донеччини зіштовхнулися з майже повною забороною на переміщення. Не могли потрапити навіть на територію окупованої Луганщини, бо «кордони» між двома цими утвореннями були закриті.
Довелося понервувати Олені з Андрієм і коли вони поверталися додому після подачі документів до вишу. Хлопця на територію окупованої Луганщини не впускали, оскільки той мав лише ID-картку. Вимагали або паспорт «ЛНР», або український паспорт-книжечку — з пропискою. Довелося писати лист на так зване місцеве «МЗС», пояснювати причину, чекати відповіді. Лише після цього він зміг потрапити додому. Щоб більше не мати клопотів, довелося зробити паспорт «ЛНР».
Опір чиновників-сепаратистів
Донеччанці Вікторії, чия донька обрала для навчання Київський національний авіаційний університет, довелося побитися з місцевим чиновником, щоб отримати дозвіл на виїзд. Спершу та написала спеціальну заяву на виїзд до «України», щоб донька здала ЗНО. Потім телефонувала на «гарячу лінію» громадської приймальні місцевого начальства, просила прискорити процес.
«Мене скерували до «громадської приймальні глави «ДНР» з новою заявою. У кабінеті сиділа жінка, потім з'явився чоловік солідних розміру й віку. Жінка заявила, що я чиню погано, підштовхуючи власну дитину їхати вчитися до «фашистів, адже вона має працювати для процвітання республіки чи їхати до «дружньої» Росії», — згадує Вікторія.
Однак заяву прийняли й сказали чекати 30 днів. «Я обурилася, бо просила розглянути терміново. І тут у розмову втрутився чоловік, який був у кабінеті. Став кричати, що я «укропка» і щоб забиралася до своїх «фашистів». Потім заявив, що він «ветеран МДБ», пообіцяв переламати всі кістки та посунув на мене», — згадує Вікторія.
Вона ввімкнула камеру, щоб зняти напад. Опору не чинила, врахувавши різницю у вазі, але коли нападник відчинив двері в коридор, ударила його по обличчю. «Що було далі — не бачила, але жінка з черги під кабінетом догнала мене й сказала, що я молодець і добре йому врізала», — тепер уже з усмішкою каже Вікторія. Хоча тоді смішно не було.
Врешті-решт дозвіл на виїзд вона отримала, і тепер її донька — студентка НАУ. Обидві живуть у Києві.
Поліпшення — лише часткові
Конкретних заходів, спрямованих на залучення абітурієнтів із непідконтрольних територій на навчання у вишах підконтрольної України, уряд почав вживати 2016 року. Тоді для кримчан, які хотіли навчатися на підконтрольній території, МОН виділило спеціальні бюджетні місця і дозволило їм вступати без ЗНО — за результатами іспитів.
Тим часом діти з непідконтрольного Донбасу могли складати іспити лише в університетах Донецької і Луганської областей та в переміщених вишах. І вступали до них на загальних підставах. Із 2020-го правила вступу за квотою діють не тільки для кримчан, а й для жителів усіх тимчасово окупованих територій.
Також улітку 2016-го на час вступної кампанії запрацювали освітні центри «Донбас-Україна» та «Крим-Україна». Цьогоріч вони діяли на базі 207 закладів вищої та фахової передвищої освіти. Скористатися послугами центрів можуть абітурієнти з українським атестатом, ті, хто пройшов дистанційну чи екстернатну освіту, або взагалі без жодних таких документів. Результати ЗНО теж не обов’язкові.
Навіть український паспорт для вступу не потрібен. Правда, без нього можна лише скласти іспити: для зарахування ж, оформлення соцдопомоги, стипендії та поселення в гуртожиток український документ необхідний. Жителі окупованих територій можуть перед вступом пройти підготовчі курси. Держава гарантує їм стипендію та гуртожиток. Хоча об’єктивно охочих скористатися такою можливістю зазвичай небагато. Нинішнього року таких було 199. Під час вступної кампанії-2021 термін подачі заяв на вступ на контракт через освітні центри подовжили до 20 вересня. Після початку навчання контрактників за певних умов можуть перевести на бюджет.
Що робить Росія
Одразу після анексії свої філії на півострові відкрили Краснодарський університет МВС Росії, Російський державний університет правосуддя, юридичний філіал Академії генеральної прокуратури РФ. Також тут створили Кримський федеральний університет імені В.Вернадського. Філію Московського державного університету було відкрито ще 1999 року, працює вона й зараз.
«Університети» на окупованих територіях Донеччини та Луганщини також отримали російську акредитацію. Серед них — Донецький технічний університет, Донецький національний університет, Донбаська національна академія будівництва та архітектури, Донецький національний університет економіки та торгівлі імені Туган-Барановського, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Луганський державний медичний університет імені святителя Луки та інші.
З 2018 року випускники «ЛНР» та «ДНР» отримали можливість вступати до російських вишів: їм дозволено складати так званий ЕГЭ (Единый государственный экзамен). Вступати вони можуть за квотою як іноземні громадяни або, якщо отримають російський паспорт, на рівних умовах з місцевими абітурієнтами, зокрема й на бюджетні місця.
Отримати російський паспорт жителі непідконтрольних Україні територій можуть дуже просто — за програмою «Соотечественник». Тож можливість вступити до російського вишу й отримати диплом, який визнається у світі, — це додатковий стимул для жителів окупованих територій набути російське громадянство. Отримати диплом російського зразка можна і безпосередньо на території ОРДЛО. Наприклад, 2021 року, за інформацією окупаційної влади «ДНР», документ видали приблизно чотирьом тисячам місцевих випускників.
На що скаржаться вступники?
Однією з найбільших проблем, пов’язаних зі вступом на підконтрольній території, абітурієнти і їхні батьки називають неможливість дистанційно подати документи до вишу. Оскільки КПВВ на межі підконтрольних і непідконтрольних територій у будь-який момент можуть закритися, прорахувати, чи встигне вступник своєчасно подати заяву, неможливо.
Є ще шлях через Росію — втім, «за порушення порядку перетинання кордонів в обхід КПВВ» ще цього року в Україні могли оштрафувати. Хоча таке покарання влітку 2021 року скасували, певна частина потенційних студентів з ОРДЛО так і не наважилася на вступ.
Певними складнощами, особливо на початку навчання, вступники з ТОТ вважають психологічну адаптацію та потребу в допомозі під час навчання, зокрема через недостатній рівень знання української мови.
Саме через острах «не вписатися» в студентський колектив багато випускників із непідконтрольних територій обирають місцеві або російські виші, розповів Андрій з Луганщини, який зараз навчається в Києві. Його слова підтвердили й студенти інших столичних вишів. За їхніми свідченнями, в них був складний період після приїзду з непідконтрольної території до вільної України, і допомога психолога тоді була б доречною.
Що планує Міносвіти України
У Міносвіти на запит Центру прав людини ZMINA відповіли, що 2022 року таки планують дозволити вступникам із ТОТ отримувати консультації та подавати копії документів дистанційно — на електронну пошту приймальних комісій закладів освіти.
Також тут запевнили, що через карантинні обмеження навчання у вишах продовжать у змішаній формі. Зокрема навчатися дистанційно зможуть студенти з ТОТ, які не мають можливості особисто відвідувати заняття. Жодного випадку відрахування студентів через неможливість перетнути лінію розмежування в міністерстві не зафіксували. Проте інформації щодо розробки відповідної стратегії не надали, а саме це правозахисники вважають ключовою умовою для поліпшення ситуації з освітою для дітей із ТОТ.
Пропозиції правозахисників
«Міносвіти було одним із перших міністерств, яке ухвалювало рішення, націлені виключно на окуповані території. З роками реалії життя на окупованих територіях змінилися, а підхід МОН до їх розв’язання — ні», — вважає співкоординаторка ГО «КримSOS» Ольга Куришко.
За її словами, документи міністерства стають дедалі складнішими, процедури вступу — більш зарегульованими. Щоб пройти процедуру вступу, потрібно бути максимально обізнаним у нюансах вступної кампанії. «Якщо раніше МОН ішло назустріч у складних випадках, то тепер там не хочуть розуміти, що може бути інакше (наприклад, дитина не має якихось документів, не могла вчасно виїхати через карантинні обмеження тощо)», — розповіла правозахисниця.
«Шкільна освіта, професійно-технічна і вища… На кожен цей елемент є кілька наказів та інструкції, які розв’язують проблеми тут і зараз. Проте загального бачення державою освіти для жителів тимчасово окупованих територій немає. Відтак документи МОН та інших залучених до процесу міністерств часто суперечать один одному», — зауважує Куришко. На її думку, щоб діти з ТОТ таки їхали навчатися в українські виші, варто розробляти курси адаптації, програми стажування, аби студенти розуміли, де реально зможуть працювати на підконтрольній території, чи навіть знайомитися з працедавцями.
«Загалом, правила вступної кампанії для ВПО змінюються щороку, причому в розпал цієї самої кампанії», — каже правозахисниця Центру прав людини ZMINA Альона Луньова.
Наприклад, нинішнього року вступати у виш на пільговій основі мали право лише ті, хто отримав довідку переселенця 2021 року. Проте багато дітей з ОРДЛО та Криму таку посвідку отримали раніше: хоча продовжували жити з батьками, вона була потрібна, щоб оформити паспорт громадянина України.
Тож, аби мати право на пільговий вступ, окремі абітурієнти скасовували попередню довідку й отримували її з новою датою. Але має значення лише дата видачі першого такого документа. Тож після перевірок у студентів, котрі отримували його вдруге, можуть виникнути проблеми, пояснила Луньова.
Голова Центру громадянської просвіти «Альменда» Валентина Потапова переконана, що треба негайно вивчати й систематизувати фактори, які впливають на рішення випускників, зокрема з Криму, вступати до вишів на підконтрольній території. Інакше їх буде дуже мало. А в майбутньому Україна взагалі ризикує втратити зв’язки з молоддю з ТОТ. Поліпшити ситуацію, на думку Потапової, може тільки виважена і обґрунтована стратегія МОН.
«Наразі Міносвіти не моніторить освітніх потреб випускників із ТОТ перед тим, як планувати свої завдання та дії. Чиновники кажуть, що не мають для цього можливостей. Проте коли ми не розуміємо, що цим дітям потрібно, дуже важко їм щось пропонувати», — упевнена вона. Експертка розповіла, що громадські організації такий моніторинг здійснюють, і держава може звернутися по допомогу до них.
«Моніторимо відкриті джерела: програми, результати навчання, кількість шкіл, предметів, годин, які відводяться на тих територіях на вивчення української мови, тощо», — уточнила вона.
Серед бар’єрів на шляху вступу до вишів на підконтрольній території Потапова назвала відсутність репетиторів для вивчення необхідних предметів, зокрема історії України. Наприклад, у Криму, за її даними, таких спеціалістів лише чотири.
Дистанційне навчання з українськими вчителями практикується, але першу половину дня дитина має навчатися в місцевій, школі, а другу — присвятити урокам дистанційним. Тобто учень отримує подвійне навантаження — близько 80 годин на тиждень. Тому експертка пропонує знизити навантаження за рахунок предметів, у яких програми збігаються, як, наприклад, хімія, математика. До того ж, на її думку, державі доречно було б створити дистанційні школи спеціально для учнів із ТОТ і використовувати їх для здачі ЗНО. Всі ці пропозиції з 2018 року активісти і правозахисники намагаються донести до Міносвіти, проте поки що безуспішно.
Освіта — це про реінтеграцію окупованих територій
Свого часу донька моєї подруги Марина дуже хотіла стати медиком. Обрала Кримський державний медичний університет імені С. Георгієвського в Сімферополі. Щоб вступити на бюджет багато працювала, підтягнула оцінки. Вступила, навчалася, мала проходити ординатуру. 2014-го окупаційна влада Криму вимагала за це грошей як з іноземної студентки. Батьки заплатити не змогли.
Через невпевненість і незрозумілість процедури перевестися до вишу на материковій Україні Марина так і не наважилася. Отримала диплом у Луганську. Там-таки пішла на роботу до місцевої лікарні. А через два роки залишила її, сказавши, що працювати в медзакладах із таким низьким рівнем обслуговування та підготовки персоналу не має морального права. Наразі дівчина працює манікюрницею і про кар’єру лікарки не згадує.
Зрештою, Марина втратила мрію, а Україна — мотивованого, націленого на якісну роботу фахівця-медика.
Її історія — не виняток. Юнаків та дівчат із ТОТ, які б могли навчатися й працювати на підконтрольній території, але не наважилися на це, багато. Ігнорувати складнощі, які чатують на дітей із ТОТ на шляху до освіти у вільній Україні, не можна: їх потрібно усувати.
«Бо, зрештою, освіта — це водночас простий і складний шлях до реінтеграції окупованих територій», — каже Ольга Куришко.