UA / RU
Підтримати ZN.ua

Війна як привід поглянути вглиб проблеми споживачів та енергетиків

Світло у темні часи

Автор: Олександр Сергієнко

Війна насправді не лише напряму вдарила по українській енергосистемі, але й украй загострила ті проблеми, що накопичувалися в ній десятиліттями. Ключова з них, хоч як це парадоксально, не технічна, а суспільна — у відносинах між споживачами та постачальниками електроенергії: перші перебувають у повному підпорядкуванні та безправній залежності від других.

Постає запитання: у чому має бути роль влади в наш трагічний час, коли від електропостачання в буквальному сенсі залежить життя людей і країни? Лише в констатації фактів руйнування систем енергозабезпечення? Чи влада вже сьогодні повинна зробити аналіз проблем, звідки й починається шлях до їхнього розв’язання? Адже аварійна ситуація, в яку втрапила наша енергосистема, породжена не лише ракетними атаками ворога, а й вадами самої системи, що виявилася інституційно слабкою, внутрішньо незахищеною та неготовою до цих атак.

У чому проблема?

Наразі маємо цілу низку так званих кодексів: про розподіл електроенергії, її передачу та інших. Насправді вони є підзаконними актами до Закону «Про ринок електричної енергії», Верховна Рада їх не ухвалювала, але вони мають силу закону, а в багатьох аспектах — вище цього закону.

Приміром, у законі про ринок електроенергії визначено: «електропостачальник зобов’язаний надавати споживачам у порядку, визначеному правилами роздрібного ринку, дані про споживання ними електричної енергії» (виділено мною. — О.С.). Здавалося б, просто і зрозуміло, однак у згаданих правилах, виписаних у кодексі, все поставлено з ніг на голову — саме споживач зобов’язаний надавати дані: через особистий кабінет, за телефоном, у сплаченому рахунку або на електронну адресу.

У результаті безвідповідальність узагальненого «енергогіганта» перед людьми породжує… його безгосподарність. Коли на першому плані прибуток, якість послуг засувається в далеку шухляду, — в разі зникнення світла достукатися до цього «гіганта» неможливо: «Всі оператори зайняті».

Василь Артюшенко, ZN.UA

Звідки береться світло?

Зрозуміло, що не з розетки і не з батарейки. Більш як половину електроенергії в загальному балансі України, або 55,1%, виробляють атомні електростанції, 29,3% — теплові (ТЕЦ і ТЕС), ще 6,7% — ГЕС і ГАЕС та 8% — вітрові, сонячні та інші альтернативні джерела (дані за 2021 рік).

У цьому балансі головну роль відіграють атомні станції. Однак вони неманеврені, тобто не можуть за бажанням операторів збільшувати і зменшувати потужність, що подається в мережу, тому в години пікових навантажень усе залежить від теплових і гідроелектростанцій — вони задовольняють ранкові та вечірні потреби.

Однак генерація — це лише частина Об’єднаної енергетичної системи України (ОЕС), яка забезпечує виробництво електроенергії.

Транспортування електроенергії від виробників здійснює державна НЕК «Укренерго», від неї електрику отримують оператори системи розподілу (ОСР), відомі як обленерго. Їх у країні 32 і вони розподіляють, а точніше сказати, надають електрику всім споживачам: населенню, бізнесу, установам і виробництвам.

Проте й це не все, десь збоку від споживачів і ОСР стоять так  звані енергопостачальні компанії (ЕК), вони нічого не виробляють, не транспортують і не надають. На жаль, обіцяної демонополізації не відбулося. Початок роботи ЕК з 1 січня 2019 року — це фактично передача кріпосних від одного поміщика до іншого, від обленерго до ЕК. Договори постачання не підписувалися — все «оголосили» через Інтернет, люди не знали, що можна вибрати іншого постачальника, та й узагалі не розуміли, що відбувається. В результаті жодного конкурентного середовища насправді не створено, але це тема для іншого дослідження.

Вони, як задумано невідомими широкому загалу батьками ринкової реформи в електроенергетиці, віртуально купляють електроенергію у ОСР, але вже реально — отримують гроші. Себто продають кінцевому споживачеві та непогано на цьому заробляють. Наприклад, у Київській області такою постачальною компанією є ТОВ «Київська обласна ЕК», яка за 2020 рік отримала дохід у розмірі 9,106 млрд грн, а її чистий прибуток становив 187 млн грн. Непогано для компанії, яка просто сидить на потоці, в цьому разі — струму.

У Києві таку ж роль відіграє ТОВ «Київські енергетичні послуги», кінцевим бенефіціаром якої є Рінат Ахметов. За 2020 рік товариство отримало дохід 10,7 млрд грн, а чистий прибуток становив 123 млн грн.

Можливо, хтось запитає: 2% рентабельності — хіба це багато? Однак про рентабельність логічно говорити, коли є виробництво і треба покривати виробничі витрати і щось заробляти. Але коли є посередник і де-факто поза конкуренцією, то 2% чи 1% викликають велике запитання. Фактично тут має місце банальний касовий апарат: ЕК не друкують навіть квитанцій і показників лічильників не знімають — їх подають самі споживачі, то що ж вони взагалі роблять?

Так, населення наразі платить за «замороженим» тарифом, але тариф цей набагато нижчий від собівартості. Для бізнесу його от-от підвищать удвічі, вже оголошено про зростання тарифів на водопостачання (там «сидить» електрика), але хтось же має компенсувати цю різницю. Це зроблять держбюджет і бізнес, фактично той самий споживач.

Таким чином, бачимо складну й багатоступінчату систему енергозабезпечення країни, й на кожній її стадії може відбутися збій, викликаний зовнішніми або внутрішніми факторами.

Можливо, вона й відповідає умовам Третього енергопакета ЄС, але чи відповідає вона нашим реаліям? Я, звісно, проти монополії, але у нас вона де-факто має місце, а усі ці потуги із законом про ринок і кодексами — камуфляж, під яким і ховається монополія. Отже, задум створити конкурентне середовище в електроенергетиці України провалився: на стадіях генерації, розподілу та постачання (продажу) бачимо одні й ті самі відомі всім прізвища. Згадаємо лише Ріната Ахметова: ДТЕК займається генерацією на восьми ТЕС, контролює сім обленерго (ОСР), а його ж D.Solution, більш відома під брендом YASNO, володіє трьома енергопостачальними компаніями (ЕК) — Київські, Дніпровські та Донецькі енергетичні послуги. Отож якщо мова про український ринок електроенергії, то він ближче до монополії, ніж до ринку.

В якому місці зникає світло?

Три атомні електростанції й надалі працюють (слава Богу та ЗСУ!). Щодо змістовної інформації про стан системи генерації в цілому, то Міненерго її не надає, однак очевидно, що проблема із зникненням світла пов’язана з роботою (відключеннями) теплових і гідроелектростанцій. Оскільки всі вони пошкоджені, то це перша можлива причина відсутності світла в різних регіонах і містах.

У Києві, приміром, на лівому березі ситуація з електрикою гірша, ніж на правому. Це тому, що живляться ці частини міста від різних джерел, і є суто технічні причини, що не дають змоги перекинути енергію на інший берег. Але хіба це стало відомо лише зараз? Хіба київська міська влада чи Міненерго про це не знали?

Друга причина може ховатися в системі транспортування електроенергії, ключовими елементами якої є трансформатори та лінії електропередачі. Перші потрібні для того, щоб електрику взагалі можна було споживати — 10 кВт на будинок подати не можна, їх треба понизити до прийнятних 220 Вт, для чого і створюється каскад понижуючих трансформаторів. Мережі теж можуть пропустити лише певну кількість електроенергії. Отже, цій пошкодженій на 40% системі також украй складно працювати.

«На відновлення генерації пошкоджених ТЕС і ТЕЦ потрібно понад 2,5 мільярда гривень, на приведення до ладу об'єктів операторів системи розподілу електроенергії, за найскромнішими підрахунками, слід спрямувати 5 мільярдів гривень», — заявив нещодавно прем’єр-міністр Денис Шмигаль. 

Getty Images

Однак чи ставить перед собою уряд питання про ефективний захист того, на що потрібні ці 7,5 млрд грн? Про це щось нічого не чутно…

Електричний рай та електрична бідність

Третя слабка ланка — в розподілі енергії між споживачами, яку здійснюють ОСР (обленерго).

І на це є низка причин. За останні десятиліття кардинально збільшилася кількість електричних приладів у побуті українських сімей, тобто зросло споживання. Сьогодні вже багато хто не розігріває сніданок на пательні і не кип’ятить воду в чайнику на газу — для цього є НВЧ-пічка й електрочайник. Про мультиварки, бойлери та посудомийні машини на зорі незалежності мало хто чув, а сьогодні вони ледь не на кожній кухні. От усі ці блага цивілізації й тягнуть по 1–3–5 кВт кожний. І це далеко не межа.

Якщо середньостатистичний українець споживає на рік 3234 кВт∙год, то француз — 6448, німець — 6602, японець — 7371, саудит — 9658, американець у США — 12 071, канадець — 14 930, норвежець — 24 006 кВт∙год. Але усіх перевершили жителі Ліхтенштейну — у них середнє споживання на рік становить неймовірні 35 848 кВт∙год. Що вони з ними роблять, достеменно невідомо, але це 3000 кВт∙год на місяць, тоді як 80% українців споживають щомісяця в 12 разів менше — до 250 кВтгод

Очевидно, що обленерго (ОСР) усі ці роки не поспішали оновлювати капітальні фонди, тобто замінювати обладнання та мережі відповідно до потреб, що постійно зростали (з 32 ОСР 29 приватні, тобто зорієнтовані передусім на отримання прибутку). У «темні часи» система розподілу виявилася непристосованою (подекуди нездатною) для функціонування. Часті вмикання-вимикання виводять трансформатори з ладу. Це відбувається не тому що «всі споживачі одночасно вмикають усі електроприлади» — це дитяча казочка від енергетиків, а тому що трансформатори не мають необхідного запасу потужності, який потрібен, щоб витримувати так звані пускові струми (явище, відоме всім причетним до електрики). Як наслідок, запобіжники горять і струм зникає, не встигнувши дійти до споживача. І це в кращому випадку, бо також горять і трансформатори. І розмови про пошкодження від ракетних ударів тут зовсім ні до чого.

Окрім того, місцеві лінії електропередачі потребують догляду — слід вчасно міняти дроти та елементарно розчищати лінії від гілок і дерев, інакше ожеледь чи мокрий сніг їх просто рвуть. На жаль, обленерго займається цим не «наперед», а «назад» — коли проводи обірвуться. Чому? Та тому, що догляд за лінією — це ще один вид заробітку для власників обленерго: якщо ви бачите дерево, що загрожує електропостачанню вашого будинку, то за його спилювання (наперед!) вони вимагають 8 тис. грн! Хоч велике, хоч маленьке, хоч у Києві, хоч в області. Тож енергетики, Ахметов і Ко уміють спочатку створювати труднощі, а потім героїчно їх долати. Тож коли в темряві проклинаєте клятих москалів, згадайте й про своїх земляків…

Можна запитати: а куди всі ці роки дивилася влада? Куди-куди! Зовсім не туди, куди треба, адже представники цих «хазяїв електрики» сиділи і в уряді, і у Верховній Раді. Ні, формально та фактично працювала НКРЕКП, яка затверджувала для кожного стратегічно важливого підприємства енергетики так звані інвестиційні програми на наступний рік, якими зобов’язувала підприємство вкладати частину прибутків у розвиток, однак переважно це були фільчині грамоти.

У натурі відбувалася гра у піддавки — Нацкомісія штрафувала підприємство за невиконання інвестпрограми, підприємство сплачувало штраф, але програми все одно не виконувало, однак наступного разу (siс!) при затвердженні тарифу на електрику, воду чи інші послуги підприємство «згадувало» про цей штраф і… включало в калькуляцію тарифу, себто перекладало його на споживачів! (Хоча зараз, як кажуть, це прямо заборонено, але свого часу доводилося читати багато обґрунтувань, де на таке вказувалося відкритим текстом, штрафи у них проходили як операційні витрати).

Про «діяльність» НКРЕКП на цій ниві ZN.UA неодноразово писало. 

Ну що ж, недалеко від раю завжди знайдуться свої чорти.

Електричний хаос

Є ще одна слабка ланка в системі розподілу — хаотична забудова міст і навколишніх сіл, які дедалі більше перетворюються на котеджні містечка для колишніх містян. Якщо за радянських часів генеральний план був законом для забудовників і порушити його було просто неможливо, то в наші часи він перетворився на ганчірку для підлоги, об яку витирають ноги «справжні хазяї міста» та заміські «земельні барони».

Приміром, за перші шість років до Генплану Києва-2020 було внесено вісім правок, а за наступні чотири роки, за часів Льоні-Космоса (Л.Черновецького), їх стало… 1143!

Майже всі правки змінювали цільове призначення землі, тож площа зелених зон загального користування в Києві скоротилася ледь не вдвічі — з 6,6 тис. га до 3,7 тис.! І всі вони пішли під забудову, а скільки було забудовано без таких змін — методом «ущільненої забудови», не знає ніхто. У результаті всі системи життєзабезпечення (вода з каналізацією, тепло, електрика) перевантажені, що проявляється у відсутності води на верхніх поверхах, недогріві батарей, відключенні світла та інших аварійних ситуаціях.

Спитати щось із забудовника неможливо, бо після продажу квартир він, як правило, зникає, а люди в результаті адресують свої претензії до міської влади, яка, відверто кажучи, не має жодного стосунку до відносин між забудовником та інвесторами. Те саме відбувалося і на периферії, так, у маловідомому селі під Києвом, що розкинулося на мальовничих пагорбах, як у Карпатах, і де збереглися рідкісні червонокнижні рослини, попередня влада роздавала землю «під житлову забудову» де завгодно — в лісі, на орних полях, в колишніх садах, навіть під високовольтними лініями.

У результаті цього розташування в селі трансформаторів, яке здійснювалося паралельно із забудовою, виявилося настільки заплутаним і хаотичним, що зараз світло зникає та з’являється в різних кутках села так само заплутано та хаотично: в одному кінці вулиці є, в іншому — нема.

Як наслідок, запобіжники та трансформатори горять, що називається, синім полум’ям, а жителі сидять без світла по 10–12, а то й 20 годин… і таких сіл навколо столиці — десятки.

У пошуках виходу з темряви

Країна — в стані війни, але якщо суспільство вже сьогодні не артикулює проблем, які виникли ще вчора, то ми упремося в них завтра, й тоді постане, можливо, найбільш драматичне запитання: за що воювали?