Нерегульовані ринки закінчуються створенням монополій, що гарантують надприбутки своїм власникам, які починають використовувати власний політичний вплив для цементування своїх привілейованих позицій.
Демократія перетворюється з методу розв'язання проблем спільного життя всіма громадянами на зону комфорту для лобістів приватного бізнесу, а держава більше не представляє інтереси решти населення. Однак економічної стагнації та занепаду демократії можна уникнути шляхом переходу до нових моделей взаємодії між державою, великим бізнесом та громадськістю.
Збідніння vs демократія
"Державні перевороти виникають також через надмірне вивищення (певної частини населення у порівнянні з рештою). Достоту як тіло складається з частин і збільшується у своєму зростанні пропорційно, аби зберігалася симетрія; в протилежному випадку воно гине, коли, приміром, нога буде завдовжки у чотири лікті, а решта фігури всього один лікоть. Інколи ж тіло однієї живої істоти перетворюється на іншу, якщо збільшення її частин буде неспівмірним не лише в кількісному, а і в якісному відношенні.
Так само й держава складається з окремих частин; і трапляється, що одна з них, наприклад, маса злидарів у демократіях і в політіях, зростає, причому непомітно, і сягає небезпечної позначки".
Ці слова із трактату "Політика" яскраво демонструють, що понад 23 століття тому Арістотель був першим, хто побачив прямий зв'язок між збіднінням більшості населення та занепадом демократіїв межах давньогрецьких міст-держав. І попри велетенський проміжок часу, що відділяє сучасну цивілізацію від античної, таке враження, що геній давньогрецького філософа сформулював закономірність, характерну для будь-якої епохи загалом. Принаймні, наш час це підтверджує. Сам факт існування майнового розшарування в сучасному світі ні в кого не викликає сумніву.
Історик Ніл Фергюсон розпочинає одну із своїх книг порівнянням зарплат топ-менеджменту американських фінансових структур з доходами пересічних громадян. У 2007-му річний дохід середньостатистичного американця зріс на 5% у порівнянні з попереднім роком і становив 34 тис. дол. Натомість сукупний річний прибуток виконавчого директора банку Goldman Sachs збільшився на 25% і становив 73 млн дол. Це перевищувало середньостатистичний заробіток у США майже в 2 тис. разів.
Однак наслідки діяльності таких високооплачуваних фахівців уже з наступного, 2008 р., зачепили насамперед пересічних людей, які відчули на собі фінансову кризу набагато гостріше, ніж "один відсоток".
Недавно якраз минула десята річниця колапсу банку Lehman Brothers, який поставив під загрозу краху всю фінансову систему Сполучених Штатів, що кардинальним чином вплинуло б на весь світ. Найгіршого варіанту вдалось уникнути, однак, попри порятунок світової фінансової системи, дуже швидко гаряча суспільна і наукова дискусія з приводу причин кризи зробила актуальним повне перевизначення всіх наших уявлень про те, що таке ринок і якою має бути роль держави стосовно нього. Варто зазначити, що ця дискусія важлива не лише в контексті однієї країни, але є чудовим прикладом для інших держав, як адекватно проводити свою економічну політику. І Україна тут не виняток.
Для більшості людей очевидно, що вільний ринок - це не лише певний рівень свободи від державного регулювання, але ще й відповідальність за власні кроки і прорахунки, що може виявлятись у формі банкрутства. Наприкінці минулого десятиріччя виникла ситуація, коли великі фінансові структури, наробивши в умовах свободи ряд помилок, вийшли сухими з води завдяки державній програмі рефінансувань, через те, що їх крах зачепив би мільйони інших людей. Монопольний статус компаній став найм'якішою у світі подушкою безпеки для їхніх власників. Американська держава в підсумку була змушена заплатити десятки мільярдів доларів рефінансувань. Чи актуальне після такого саме поняття нерегульованих ринків як таке?
У таких дискусіях ключовими стали три запитання. По-перше, яким чином захистити від виродження конкуренцію на монопольних ринках? По-друге, як обмежити політичний вплив корпоративних лобістів? І, нарешті, як зробити стратегічне планування великого бізнесу більш соціальноорієнтованим?
Стандартними відповідями на них були відповідно антимонопольне законодавство, законодавче регулювання лобізму та перерозподіл доходів шляхом оподаткування. В американському контексті всі три механізми були доволі добре розвинені, а апофеозом боротьби з результатами фінансової кризи 2008–2009 рр. став Акт Додда-Френка, що посилив державний контроль за фінансовою діяльністю корпорацій.
Проте проблеми відсутності зростання доходів середнього класу в США та політичного впливу корпорацій так і не були розв'язані, хоча так чи інакше саме варіанти їх розв'язання посідали чільні позиції у політичних програмах американських політиків різного ідеологічного спрямування.
Пропозиція Елізабет Воррен - проект про порятунок капіталізму
Сенатор США від штату Массачусетс Елізабет Воррен, відома своєю жорсткою позицією щодо Волл-стріт, нещодавно запропонувала відмінний від стандартних підходів спосіб розв'язання згаданих проблем. До початку політичної кар'єри пані Воррен обіймала посаду професора у Гарвардській школі права, спеціалізуючись на аспектах банкрутства у комерційному праві (до слова, найчастіше цитована серед учених у цій галузі). Тому вона вдало поєднує добре знання сфери своєї законодавчої діяльності з можливістю свіжого погляду на шляхи її реформування.
Улітку цього року Воррен внесла в Сенат проект Закону "Про порятунок капіталізму" (Saving capitalism act). Його основне нововведення полягає в тому, що всі великі корпорації з доходом понад 1 млрд дол. повинні отримати "федеральну хартію корпоративного громадянства". Простішими словами - нову форму дозволу про офіційне ведення бізнесу. Для цього їм потрібно відповідати низці вимог. Найважливішою з них є та, яка передбачає, що 40% складу наглядових рад корпорацій мають становити обрані представники трудового колективу. Окрім того, 75% складу наглядових рад та 75% учасників зборів акціонерів повинні затвердити рішення корпорації про здійснення пожертв політичним партіям або у фонди президентських кандидатів.
Для контролю за виконанням закону має бути створено спеціальну структурну одиницю в межах федерального Департаменту торгівлі - Офіс корпорацій США. У разі порушень закону компаніями, саме тут готуватимуть позови до судів.
Така форма регулювання великого бізнесу має багато переваг. Ця модель, якщо вона буде проголосована, дозволить забезпечити перерозподіл значної частини прибутків від топ-менеджменту до рядових працівників компаній, тим самим підвищуючи доходи середнього класу.
Однак це може здійснитись і без формального втручання держави шляхом підвищення податкового тягаря для найбагатших, а як результат внутрішнього рішення, прийнятого в межах корпоративних структур.
Така рішучість у зміні правил гри мотивується потребою досягнення основної мети - уникнення короткострокової орієнтації на максимізацію прибутку та виплати якнайбільших дивідендів власникам і внесення соціального аспекту у стратегічне планування великих корпорацій. Однак, попри збільшення пріоритетності інтересів пересічних працівників, корпорації мають залишитися ключовим рушієм економіки, причому такої економіки, яка оперуватиме в межах потенційно набагато сприятливішого та здоровішого соціального середовища.
Звісно, така пропозиція викликала багато бурхливої критики. Воррен закидають законопроект як спробу перетворення великих корпорацій на еквівалент державних інституцій, лякають можливим управлінським хаосом та масовою втечею великих домашніх гравців з американських ринків. Звинувачують у прагненні використати радикальні пропозиції у боротьбі за ідейне лідерство в Демократичній партії, що може за два роки допомогти здобути партійну номінацію на президентство.
Утім, загроза повторення подій десятирічної давності та зростання соціальної напруги дають нам зрозуміти, що конкретні спроби розв'язати цю проблему таки повинні здійснюватись. І цього найкраще досягти цивілізованим шляхом. Не тоталітарними гаслами побудови планової економіки або революційним популізмом, а "одомашненням" "дикого капіталізму", створенням "капіталізму з людським обличчям", тобто реформуванням самих його принципів ізсередини. Діалог між державою, бізнесом та працівниками, який здатна забезпечити така модель, може виявитися надзвичайно продуктивним у збалансуванні інтересів усіх сторін та подальшому гармонійному розвитку економіки.
Симбіоз двох "недо"
Ці ідеї і можливість такого діалогу мають безпосереднє значення і для українського політичного й суспільного життя. Формування середнього класу відбувається дуже невпевнено. Політики та їхні політичні програми купуються олігархами, як товари в супермаркеті, з метою повернення вкладених грошей завдяки корупційним схемам та монополізації ринків за мовчазного сприяння держави. Відбувається порушення фундаментального принципу ринкової економіки щодо розділення тих, хто розробляє правила гри, і тих, хто має здійснювати свою діяльність за цими правилами.
Олігархічні клани фактично використовують дві маски. Маска державного регулювання та протекціонізму надягається тоді, коли потрібно "вибивати" в держави вигідні для себе тарифи, ексклюзивні права, державні дотації тощо. Маска вільного ринку - коли можна за безцінь "приватизувати" державні активи або коли держава раптово починає втручатись у вже монополізовані ними (завдяки цій же державі) ринки.
Ці дві позиції - це саме карикатурні маски, адже кожна з них є половинчастою і не представленою у чистому вигляді. Ми не отримали ні державу загального добробуту, яка ефективно функціонує, ні вільний ринок, що процвітає, і який би дозволив кожному достойно піклуватися про себе.У цьому і полягає парадоксальний симбіоз беззубого державного регулювання та приватного бізнесу, повністю залежного від "неринкових" форм забезпечення власної прибутковості.
Прикладів такого симбіозу, який є вкрай невигідним для пересічних громадян, можна наводити безліч.
Формула "Роттердам+" є запорукою економічного процвітання корпорації ДТЕК, яка, окрім здатності непомітно транспортувати вугілля з Роттердама в Україну, ще й може ставати абсолютно невидимою, коли ринок ТЕС аналізується державними чиновниками щодо факту існування монополій. Тільки от насолода спостерігати таку магію аж ніяк не безплатна, і українці регулярно оплачують шоу за своїми платіжками за електроенергію, у комунальному транспорті та купуючи харчові продукти за новими цінами. Останні теж частково на совісті горезвісної формули.
Ця ж корпорація може приватизувати Придніпровську ТЕС, повністю провалити обіцянку щодо її екологічної модернізації і при цьому намагатись отримати нові дозволи на викиди значних обсягів шкідливих речовин в атмосферу. Все одно "запашок" до місць проживання кінцевих бенефіціарів не дійде, а жителі Дніпра, очевидно, мають з вдячністю дарувати "інвестору" квіти за те, що він є.
Державні органи намагаються зробити "відкриття" роздрібного ринку природного газу максимально комфортним для облгаззбутів, більшість з яких належать компанії РГК. Хоча якість надання послуг та можливе зниження тарифів через конкуренцію постачальників були б дуже навіть комфортними для споживачів.
Окремі прибуткові агрохолдинги з хорошими стосунками в потрібних кабінетах отримують мільярдні дотації від держави, попри власну високу прибутковість і без цієї допомоги. А дрібні фермери нехай самостійно долають всі свої проблеми - вони ж вільні індивіди!
"Укрнафта", найбільша державна нафтова компанія, фактично контролюється міноритарними приватними акціонерами з групи "Приват", які не приховують, що не воліють сплачувати податки, чим за останні роки завдали бюджету збитків на півтора десятка мільярдів гривень. Натомість звітність малих підприємців може вивчатися під мікроскопом, причому фахівцями далеко не однієї установи.
Керівництво державної НАК "Нафтогаз України" може отримати від своєї наглядової ради безпрецедентні навіть для приватного сектора премії з відсотків окремих статей прибутків, при цьому не враховуючи інші масштабні статті витрат (див. попередній абзац). Комерційна логіка вимагає жертв! При цьому уряд, як єдиний акціонер від імені держави, суворо помахає пальчиком, а тисячі лікарів, учителів, пожежників та інших бюджетників порадіють за співвітчизників і смиренно засинатимуть із думками про те, що бодай десь держава може стимулювати за сумлінне виконання своїх посадових обов'язків.
Рухатись уперед
Конкуренція в межах окремих галузей, навколишнє середовище, діяльність керівників державних компаній - це далеко не повний перелік випадків, коли, попри формальне існування механізмів держконтролю, їх фактично нема, коли справа стосується "великої риби". Безперечно, проблема в тому, що наявність держконтролю не означає його якість, але його відсутність часто здатна позбавити громадян останніх можливостей захисту своїх інтересів.
Відкриття ринків та усунення з них державного регулювання можуть дати максимальний соціальний ефект тільки в тому разі, якщо ці ринки конкурентні. За умов існування монопольних ринків держава, навпаки, має бути активно присутньою у вигляді охоронця чесних правил гри. Адже ситуація ідеальної конкуренції, описана в книжках з економічної теорії, великою мірою є спрощеною навчальною абстракцією. Навіть спостерігаючи неторкану людиною природу, ми рідко бачимо в ній фігури з Евклідової геометрії. Свобода ринку від втручання держави сама по собі не є гарантом збереження конкуренції. А відсутність конкуренції позбавляє можливості працювати в рівних умовах, вихолощуючи таким чином саме поняття вільного ринку як таке.
Світ більше не буде таким, як колись, і краще рухатись в якомусь напрямі методом спроб і помилок, намагаючись організувати максимально ефективний тристоронній діалог держави, бізнесу та громадськості, ніж застигнути на місці й надалі сліпо покладатися на догми економістів XVIII століття про невидиму руку ринку, яка нібито сама все розкладе по поличках.
Уже давно настав час із клептократично-олігархічного хаосу перших років Незалежності творити економічний порядок світлого майбутнього нашої країни.