Аналіз, діагноз і прогноз української політичної ситуації сьогодні чи не найтоповіша тема. І не лише в Україні та близькому зарубіжжі - аби не вживати непопулярних назв і термінів, - а й далеко за нашими межами (які досі не стали повновартісними кордонами). Тому ще одна спроба знайти для нинішньої ситуації в Україні якусь "діагностичну" метафору не сильно зашкодить. Така метафора може додати ще одного цікавого нюансу до загальної картини подій. Річ у тім, що сама по собі картина політично-, економічно-, культурально-громадянського та всякого іншого непорозуміння нинішньої України потребувала б якогось упорядковуючого бачення.
Його шукають усі, і це, мабуть, одне з ключових завдань сьогодні. Знайти базову ознаку того, що відбувається, коли хочете - центральну ідею, згідно з якою розвивається українська криза всередині країни і для всього світу, - означатиме створення правильного рецепта для її подолання.
Ці нотатки не ставлять собі за мету віднайти ні таку ідею, ні, відповідно, адекватний рецепт, - бо наразі, на жаль, це не вдається. Натомість важливо хоча б зрозуміти, чому всі наявні спроби побачити внутрішні джерела української кризи наштовхуються на нездоланний бар'єр. Звісно, можна думати, що нинішня ситуація в Україні має приховані або й потаємні пружини в надрах геополітики, десь у головах вузького кола головних фігурантів глобальної економіки та необмеженої влади. Можна будувати гіпотези про те, що через Україну пробиває собі дорогу XXI ст. вкупі з новими правилами, принципами й інтересами. Не буде великою помилкою і те, що "світові гравці" глобальної політики хочуть зберегти status quo так надовго, наскільки їм вистачить сил утримуватися при владі. Оскільки ж в Україні попередній владі таких сил забракло, то вона й стала слабкою ланкою геополітичної рівноваги. Всі ці та інші гіпотези, безперечно, мають право бути, і всі вони по-своєму правильні. Але жодна з них, як ми бачимо, не вловлює базової ідеї, а отже, не створює надійного підгрунтя для вироблення єдиного ефективного рецепта вирішення українсько-глобальної кризи.
Адже впродовж року війни в Україні жоден зі "світових гравців" - ані в Європі, ні у США, ні в Китаї, ні, тим більше, в Росії - не спромігся на будь-який чіткий і ясний рецепт її припинення. А це й означає, що причин української кризи ніхто насправді й не знає, а ідея, що "керує" цією кризою, залишається нерозпізнаною. Може, у цьому не можуть зізнатися навіть "найсильніші"? А може, вони й не можуть зрозуміти, що відбувається в Україні?
Саме цього, останнього питання стосується метафора стрічки Мебіуса, яка, своєю чергою, може бути тим нездоланним бар'єром, що стоїть на шляху розпізнання витоків української кризи.
Декілька слів про стрічку Мебіуса. Це така собі модель замкненого чотиримірного простору і часу. Якщо взяти, наприклад, стрічку паперу, посередині розвернути один її край на 180 градусів (тобто догори ногами), а потім з'єднати кінці, то вийде петля у вигляді вісімки, яка в лежачому положенні символізує собою нескінченність. Про це всі ми знаємо, але не завжди усвідомлюємо, в чому полягає нескінченність. Вона в тому, що, починаючи рух вздовж однієї поверхні стрічки, ми обійдемо (за рахунок розвороту на 180 градусів) обидві поверхні паперу і… прийдемо в ту саму точку, з якої вийшли. І так без кінця й початку. Можливо, метафора стрічки Мебіуса не потребує подальших інтерпретацій у контексті ситуації з українською кризою або й історії України загалом.
Однак деякі коментарі хотілось би додати.
По-перше, політичний менеджмент сучасної України впродовж усіх 25 років "не-залежності" майже наочно рухається у замкненій самій на себе петлі, відокремленій від навколишньої реальності. Це очевидно. Понад те, рух політики в Україні створює для себе самої ілюзії поступу вперед, але для будь-якого спостерігача ззовні цей рух є не що інше як нескінченне повернення у вихідну точку (для домашнього завдання читачів: подумайте, в яку і як вона називається).
По-друге, рух політики Україні в петлі Мебіуса - коли це так - означає, що вийти з неї у зовнішній світ принципово неможливо. Адже, по суті, руху назовні де-факто немає, є лише ілюзія поступу вперед. Крім того, ті, хто перебуває в петлі Мебіуса, не мають відчуття часу. Це тому, що зовні час - незворотний і спрямований у майбутнє, а там, у петлі, він з неухильністю приводить до вихідного початку, себто назад. Там, у петлі, живуть уявленнями типу "назад в СРСР", або в часи холодної війни, або в колишні ідеологеми XX ст., або й іще далі - у витоки незнамо-якої Русі і т.п. Петля Мебіуса живе уявленнями про радикальний поступ після чергової революції, і всі, хто в ній перебуває, вірять у це. Але, йдучи вперед, до світлого нарешті майбутнього, раптом знову опиняються рівно там, звідки виходили їхні попередники, усвідомлюючи, що нічого змінити не вдалося, та й не могло нічого відбутися. Бо простір замкнений на себе, а час нікуди не веде.
І по-третє. Чи вихід із петлі Мебіуса, яка лежить собі десь у віртуальності нездоланним бар'єром, існує? Звісно що так. Але для цього потрібно петлю Мебіуса в будь-якому місці розірвати й тим самим повернути всі події з віртуального і замкненого - у наш, звичайний і реальний простір. Питання полягає лише в тому, де і як петлю Мебіуса слід розірвати. У нас у всіх - і в громадянського суспільства, і в політиків, та навіть у світі - була й досі ще залишається надія, що українська криза надірвала цю петлю.
Але чи вистачить відваги та розуму всім тим, хто в замкненому на самого себе глобальному просторі Мебіуса почувається комфортно, вийти звідти в сучасну реальність, - може виявитись питанням на міру "to be or not to be". Адже петля може колись і зашморгнутися, разом зі світом XX століття…