Якщо послухати офіційні коментарі чиновників секретаріату президента, то поїздка Віктора Ющенка до Туркменистану мала стати ледь не революційним проривом в українсько-туркменських газових відносинах. То один високопоставлений співробітник президентського апарату, то інший напередодні візиту говорив про зацікавленість України у відновленні прямих поставок туркменського газу і його транзиті через українську газотранспортну систему та прозоро натякав журналістам, що, можливо, під час візиту буде досягнуто якихось домовленостей. Адже цим намірам Києва, здавалося б, сприяє сама ситуація в Туркменистані, у якого вкотре погіршилися відносини з Росією. З весни цього року Ашгабат опинився у скрутному становищі: після вибуху на четвертій гілці газопроводу Середня Азія — Центр (САЦ—4) «Газпром» припинив імпорт туркменського газу.
Причиною цього рішення Росії стала ситуація на європейському ринку споживання газу. Внаслідок падіння цін на нафту й економічної кризи ціни на газ знизилися майже вдвічі. А «Газпром», згідно з угодою, укладеною 31 грудня 2008 року, має купувати його в Туркменистану за ціною триста доларів за тисячу кубометрів на туркменсько-узбецькому кордоні. Деякі російські експерти ще тоді називали цю суму позахмарною. А ще ж сорок доларів набігає за транзит. Через зменшення попиту на газ і «цінову непоступливість» Бердимухамедова така газова торгівля виявилася невигідною для «Газпрому». І він вирішив відмовитися від закупівель.
З фінансового погляду контракт від початку був збитковим для російського газового монополіста. Проте той був змушений задовольнити зрослі вимоги Ашгабата заради реалізації своєї давньої мрії: зберегти монополію на поставки туркменського газу і залишитися ексклюзивним постачальником блакитного палива до європейських країн. Водночас вирішувалося ще одне завдання: туркменський газ дозволяє «Газпрому» в разі потреби покрити дефіцит свого газового балансу. Цю політику поглинання Москва проводила послідовно і досягла успіху: в квітні 2003 року «Газпром» підписав із Туркменистаном угоду на купівлю його блакитного палива на 25 років уперед. У рамках цієї угоди до 2005 року Москва фактично повністю взяла під свій контроль торгівлю туркменським газом на європейських ринках, включаючи український, за схемою «РосУкрЕнерго».
Проте ось уже п’ять місяців поспіль Росія не імпортує паливо з Туркменистану, домагаючись від туркменів зниження ціни на нього. Наразі безуспішно. За цей час Ашгабат, за розрахунками експертів, втратив близько трьох-чотирьох млрд. дол. Це серйозний удар по туркменській економіці, основу якої становить експорт газу: близько 90% валюти до бюджету країни надходить за рахунок продажу газу, нафти й нафтопродуктів. У майбутньому все це може мати серйозні наслідки для режиму Гурбангули Бердимухамедова, стабільність якого гарантується не лише силою таємної поліції, а й газодоларами.
Незважаючи на фінансові збитки і ризики для режиму, туркменський президент, як і раніше, утримує свої позиції, відмовляючись знижувати ціну й надавати «Газпрому» особливого статусу у сфері видобутку й експорту додаткових обсягів газу. Ситуації не зміг змінити навіть Дмитро Медведєв, який відвідав Туркменистан за день до приїзду в Ашгабат Віктора Ющенка. А це принаймні свідчить про фіаско російської силової енергетичної політики, ініційованої свого часу Володимиром Путіним. Так, наразі поставки туркменського газу європейським країнам-споживачам можливі тільки через територію Росії. Однак туркменське керівництво робить усе, аби якнайшвидше ввести в дію альтернативні російському газопроводи, демонструючи таким чином Москві: у разі подальшого блокування поставок газу Туркменистан переорієнтується на інші ринки.
Транзитна залежність від Москви ніколи не влаштовувала Ашгабат. Питанням виживання країни стала диверсифікація маршрутів. Цю політику енергетичної багатовекторності започаткував ще Сапармурад Ніязов. Намагаючись вирватися з-під нав’язливої опіки Кремля, Туркменистан розвиває енергетичні проекти не лише з Росією, а й із Китаєм, Іраном, Європейським Союзом. Відмова «Газпрому» імпортувати газ лише підтвердила: Москві не можна довіряти, потрібно прискорити будівництво альтернативних російським трубопроводів для доставки туркменського газу до країн-споживачів.
Напередодні візиту Дмитра Медведєва до Туркменистану Бердимухамедов дав зрозуміти, що не має наміру відмовлятися від диверсифікації маршрутів виведення туркменського газу на міжнародні ринки. Як повідомив Гурбангули Бердимухамедов, у грудні буде здано в експлуатацію газопровід Туркменистан—Китай (у майбутньому він має транспортувати до 40 млрд. куб. м газу на рік), а також розширено потужності газопроводу Туркменистан—Іран (Корпедже—Корткуї) до 20 млрд. куб. м. Ашгабат також виявляє бажання приєднатися до євросоюзівського проекту Nabucco. Тим більше що розвідані запаси газових родовищ дозволяють Туркменистану брати участь у кількох великих проектах. За результатами аудиту компанії Gaffney, Cline & Associates Ltd., опублікованими 2008 року, оптимальна оцінка щодо родовища Південний Іолотань-Осман становить 6 трлн. куб. м, а висока — 14 трлн. куб. м газу, що в п’ять разів більше, ніж на найбільшому туркменському родовищі Довлетабад.
Проте реальна диверсифікація можлива лише в майбутньому, хоча й не такому далекому — через два-три роки. Наразі ж Гурбангули Бердимухамедов всіма способами зміцнює дипломатичні позиції Ашгабата в його протистоянні з Москвою. У цій геополітичній грі Бердимухамедова знайшлося місце і для нашої країни: розвиток відносин з Україною надає Туркменистану зайвий аргумент у його переговорах із Росією. Починаючи з весни, коли настало охолодження у туркменсько-російських відносинах, Ашгабат по дипломатичних каналах почав посилати Києву сигнали готовності відновити політичний діалог. Адже після припинення прямих поставок туркменського газу в Україну між двома країнами фактично зникли й двосторонні міждержавні відносини. Ускладнювали становище й проблеми з виконанням українськими будівельними компаніями контрактів у цій країні.
В українській столиці сигнали помітили і згадали, що Туркменистан — альтернатива російським енергоносіям, а союз із Ашгабатом допоміг би Києву розірвати російську газову монополію. Адже це — стратегічна мета України. Як і давні плани дістати допуск до розробки нафтогазових родовищ Туркменистану. Не кажучи вже про те, що відновлення газових переговорів із Ашгабатом можна використовувати як аргумент і на переговорах із «Газпромом». До того ж ця центральноазійська країна важлива для України як ринок збуту наших товарів, партнер по військово-технічному співробітництву. Зрештою, українські компанії могли б продовжити участь у розвитку транспортної інфраструктури, будуючи дороги, мости, тунелі тощо. Адже в минулому Україна була одним з основних торгово-економічних партнерів Туркменистану. То чому б не повернути старі добрі часи?
Отже, інтерес сторін, у чомусь ситуативний, а в чомусь стратегічний, є взаємним. І зближення України й Туркменистану з огляду на кризу туркменсько-російських відносин було невідворотним. Проте воно було неможливим без особистої зустрічі Ющенка та Бердимухамедова: Туркменистан є однією з тих країн, де всі питання, і насамперед ті, що стосуються енергетичної галузі, вирішує президент. Адже тільки в такій обстановці можна обговорити найделікатніші теми. Місцем зустрічі традиційно став Ашгабат: незважаючи на неодноразові запрошення, Гурбангули Бердимухамедов до Києва наразі не збирається.
Що вийшло? Схоже, що в газовій сфері — нічого серйозного. Надто стриманим на спільній прес-конференції, порівняно зі своїми виступами під час недавніх візитів до Туреччини та Болгарії, був туркменський президент. Надто тихо й непомітно повертався до Києва його український колега, що різко контрастувало з гучною кампанією грандіозних перспектив, яка передувала його поїздці до Туркменистану. А Ющенко не та людина, котра промовчала б, якби в Ашгабаті досягла чогось суттєвого — це поліпшило б його реноме. Заслуговує на увагу лише домовленість про формування міждержавної комісії на чолі з президентами?Туркменистану та України для підвищення рівня двосторонніх відносин. Утім, хіба в минулому було мало подібних комісій, які так ніколи і не запрацювали?
Напевно, з огляду на специфіку Туркменистану, такий результат був визначений заздалегідь. У Києві, судячи з усього, про це підозрювали, оскільки в складі делегації не було ні глави НАК «Нафтогаз України» Олега Дубини, ні його першого заступника Ігоря Діденка. Адже якщо вже туркменські лідери й розмовляють серйозно про енергетичні проекти, то лише з тими, хто має реальну владу. В Ашгабаті непогано розбираються в тому, що відбувається в Україні, і беруть до уваги те, що Віктору Ющенку залишилося бути президентом кілька місяців, а домовленості може переглянути наступний глава держави. Там ураховують і те, що ослаблений внутрішньополітичною кризою Київ у передвиборний період не є серйозним партнером. Що показує й українсько-російський конфлікт. Але використовувати Київ у своєму протистоянні з Москвою, не даючи при цьому конкретних обіцянок у газовій сфері, — в інтересах Ашгабата. Вже одне те, що Ющенко приїхав через день після Дмитра Медведєва, мало зіграти на руку туркменській дипломатії в її протиборстві з росіянами.
На жаль, схоже, що в цій грі «великого президента Туркменистану» Україні від початку було відведено пасивну роль, і зовсім не Київ задає тон, як це підносить громадськості Богдан Соколовський. Сьогодні в апараті глави держави говорять про те, що це були помилкові коментарі представника президента з міжнародних питань енергетичної безпеки. Із цим згодні й експерти: коли Київ замість того, щоб непомітно працювати в Туркменистані, робить гучну заяву, то це сприймається лише як бажання досягти політичного ефекту, чинячи тиск на Москву. Відновлення ж прямих газових поставок із Туркменистану в Україну можливе тільки за лояльного ставлення Росії. Адже транзит туркменського газу в нашу країну сьогодні можливий тільки через російську газотранспортну систему.
Невже хтось щиро вірить у лояльне ставлення Росії Володимира Путіна до України Віктора Ющенка? З багатьох причин розраховувати на це нині не доводиться. А міркували в Києві, як відновлення прямих газових поставок узгоджуватиметься з документами, підписаними Юлією Тимошенко з «Газпромом» у січні 2009-го? Адже в «Нафтогазу України» є довгострокові зобов’язання щодо закупівлі газу в російського «Газпрому», які сьогодні перевищують реальні потреби української економіки. Поки що російський монополіст не виставляє Україні штрафів за недобір газу. Малоймовірно, що «Газпром» був би настільки поблажливим під час підписання Києвом газових контрактів з Ашгабатом. Очевидно, що ці та інші можливі ризики відіграли свою роль під час обговорення президентами майбутнього українсько-туркменського газового співробітництва.
І все-таки поїздка в Туркменистан була необхідна. Не стільки для самого українського президента, який останнім часом обділений увагою в європейських столицях. (У цьому демократ Ющенко чимось схожий на автократа Чавеса, котрий також нещодавно відвідав Туркменистан.) Офіційний Київ просто попрацював на майбутнє. Поїздка була потрібна з урахуванням довгострокових українських інтересів у цій багатій на вуглеводні центральноазійській країні. З урахуванням перспективних проектів у сфері транспортної інфраструктури. Адже одним із приводів перебування Ющенка в Туркменистані було офіційне відкриття залізничного мосту через Амудар’ю «Атамурат—Керкічі», побудованого нашою компанією «Укртрансбуд». Крім того, Туркменистан планує будувати автомобільний міст через Амудар’ю. Українські компанії не проти були б узяти участь і в цьому проекті. І, звісно ж, ця поїздка була потрібна, якщо Україна має намір і надалі поставляти військову техніку Туркменистану та ремонтувати її. Всі ці питання необхідно обговорювати тільки з Гурбангули Бердимухамедовим. Судячи з відгуків, спілкування пройшло досить успішно: туркменська сторона залишилася задоволеною візитом.
А от чи буде поновлення політичних контактів на вищому рівні конвертовано в угоди і контракти, зокрема й газові, залежить багато в чому від Києва. Одного візиту президента Ющенка до Туркменистану не досить, щоб українські компанії отримували багатомільйонні контракти. Це не дев’яності роки, коли Україна практично не мала конкурентів у цій країні. Сьогодні в Туркменистану є вибір. А от гра на туркменському напрямку потребує від Києва єдності політичної еліти, координації дій між СП, МЗС, Кабміном, СЗР і «Нафтогазом України», наявності механізмів, які дозволяють послідовно проводити в життя стратегічні плани та досягнуті угоди, філігранної роботи з Росією. Словом, тихої, непомітної, повсякденної роботи всього державного апарату. Сьогодні, на жаль, цього немає.