Історія нашого міста налічує безліч суперечливих моментів. Географія наклала відбиток на нашу самобутність і життєвий уклад. Незважаючи на безліч родинних зв'язків його мешканців зі східним сусідом, ми все-таки зберігали українську ідентичність, хоча й не завжди її активно підкреслювали.
Не буду заглиблюватися в зовсім далеку минувшину, а зроблю акцент на явищах і подіях новітньої історії.
Якщо спочатку Харків був містом купців та торговців, то за останні сто років, завдяки великому скупченню промислових підприємств, освітніх і наукових центрів, став студентським. Традиційно студенти, а за ними й інженери не дуже люблять розмірковувати про абстрактне, коли є можливість розв'язувати конкретні завдання. Вони не політизовані, доки їх не чіпають, послухають слова «балакаючої голови», а потім мовчки зроблять так, як велить душа. Спокійно й методично вони роблять свою справу і відбудовують промисловість, не особливо звертаючи увагу на ідеологію.
Так було в радянські часи.
Коли Україна здобула довгоочікувану незалежність, розпочався поступовий процес українізації. Харків, як і раніше, прагнув до локальної самостійності, особливо в побуті. Не вважаю це кепським явищем, якщо воно не шкодить загальнодержавним інтересам.
Нам властива мультимовність, а з розвитком речових ринків та припливом іноземних студентів спектр мов, які можна було почути на вулицях, розширився. Харків'яни завжди привітні до народів, котрі прийшли з миром.
У школах наші діти вчили українську й демонстрували достойні результати на ЗНО, а вчителі допомагали їм із національним самовизначенням. Та й, узагалі, більшість адекватних харків'ян не сумнівалися: Харків — українське місто. Інша річ, що про це, як про щось очевидне, не говорили вголос. Тоді.
Але тут настав 2014 рік, і місцеві маріонетки «мишебратьєв» вирішили, що коли харків'яни чогось не кажуть, то й не думають у відповідному напрямі. Але ні. Буквально за лічені дні наше місто продемонструвало, що воно таке ж саме українське, як і Дніпро, Івано-Франківськ, Львів, Ужгород. У нас був наймасовіший Євромайдан. Багато його учасників потім вирушили в Київ, інші залишилися охороняти Харків від першої навали. Тепер уже мало хто сумнівається, що тоді, 2014 року, саме Харків запобіг поділові України ледь не навпіл, зламавши сценарій багатьох «народних республік». Суспільство вибухнуло, щойно його зачепили за живе, і потужною хвилею змело загрозу.
Опісля ми ще довго ідентифікували й відловлювали всю цю проросійську наволоч. Пізніше могли критикувати владу, виступати за різні політичні сили, що в демократичному суспільстві цілком нормально. В одному ми залишалися єдині: Харків — це Україна. Ставлення до східного сусіда стало маркером «свій—чужий», «чужі» швидко або втекли, або притихли, більше не становлячи собою загрози.
24 лютого 2022 року «чужих» майже не залишилося. Ті, хто на кухнях ще висловлював слабку віру в мир із сусідом-терористом, прозріли й тепер прагнуть лише перемоги, обірвавши контакти з родичами по той бік. Чоловіки вишикувалися в чергу до військкоматів і в тероборону.
Нині Харків планомірно знищують.
Перепадає Чернігову, Маріуполю, Сумам. Від самих назв цих міст кидає в дрож, але все-таки хочу зупинитися на ролі саме Харкова. Зі зрозумілих причин максимум ресурсів пішло на захист столиці.
Чи можна сказати, що Харків — одне з найбільш значущих міст в Україні? Ні. Він саме друге за значущістю місто в Україні. Міра, якою Харків економічно посилює Київ у мирний час, і не сниться жодному іншому місту. Його потужностей не замінити. А зараз наш Харків стримує ворога зі сходу і платить за свою свободу дуже високу ціну — будівлі та життя зруйновані десятками ракет і літаків, які вільно долітають і бомблять свої цілі. Проти всього цього є засоби, але не над нами.
Хтось із харків'ян мусив виїхати, рятуючи сім'ї від бомбувань. Найнепохитніші залишилися і мужньо підтримують інфраструктуру міста. Збройні сили й тероборона роблять усе можливе, аби нечисть не пролізла в місто, і їй нічого не залишається, як бити по мирних кварталах із повітря. Чимало харків'ян, виїхавши з гарячих точок, поселилися у прилеглих містах, аби працювати чи волонтерити й допомагати в тилу.
Харківська IT-спільнота розпорошилося, однак продовжує працювати, виконувати зобов'язання перед партнерами, замовниками, клієнтами й підтримувати приплив коштів у країну. До речі, налічує ця спільнота понад 35 тисяч людей і 500+ компаній. І вони стануть першими, хто буде радий повернутися, аби піднімати Харків із руїн.
Усе, що є у відкритому доступі для захисту міста, вже купили або купують. Однак посилення оборонної здатності — за столицею. І мені як корінному харків'янинові хочеться вірити, що завдяки скоординованим діям столиці мені та моїм дітям ще буде куди повернутися. Віримо у ЗСУ. Харків — це Україна.
Більше статей Едуарда Рубіна читайте за посиланням.