З відходом у Вічність Блаженнішого Патріарха-емерита Любомира Гузара багатьох стало тривожити питання майбутнього Української греко-католицької церкви. З раціонального погляду, побоювання нібито безпідставні: Любомир Гузар залишив керівну посаду 6 років тому й, слід гадати, як і передбачав, передав церкву та її справи "з рук у руки" своєму наступнику. Тобто на запитання багатьох "що ж зміниться?" можна було б відповісти стисло: у принципі - особливо нічого. Хіба церква, яка досі активно розросталася "вшир", відтепер піде "вглиб" і "вгору", - якщо наступники виявляться достойними своїх попередників.
Але щось не дозволяє так відповісти з повною однозначністю. Бо в усіх, хто переймається цим питанням (як і в мене), є напівмістичне відчуття, що "має бути ще щось". Особистість Любомира Гузара завжди додавала УГКЦ кілька очок - можливо, вирішальних. Його мудрість, авторитет, особиста чарівливість спонукали дуже різних людей відчувати прихильність до всієї церкви. Навіть після його відставки - що, можливо, була, не в останню чергу, спробою розділити свій особистий авторитет і авторитет церкви, - він залишався Патріархом. Не "за посадою", але "на загальний глас". Як емерит Патріарх Любомир залишався гарантом благополуччя УГКЦ.
Одне слово, коли ми скажемо, що жодних корінних змін не відбудеться, зміняться тільки обличчя, люди та, відповідно, стиль, - ця відповідь здасться оксюмороном. Адже в нашій ситуації "все від людини залежить". Роль особистості в історії ми звикли трохи перебільшувати: маючи малий запас міцності більшості структур нашого суспільства - політичних, соціальних, економічних, - ми звикли розраховувати на людські якості того, від кого хоч щось залежить.
Тому не слід дивуватися, що ми тепер майже рефлекторно роззираємося в пошуках тих, хто зможе заповнити утворену порожнечу, і питання майбутньої долі УГКЦ зовсім не видається надуманим. Особливо з огляду на складну ситуацію, в якій перебуває вся країна й УГКЦ, зокрема.
Нинішнє становище УГКЦ багато в чому збігається зі становищем України - що, само собою, не має дивувати. Війна на Сході країни загострила, крім усього іншого, церковні суперечності, зокрема "уніатське питання" зазвучало з новою силою. І з новими обертонами - беручи до уваги політику Ватикану, спрямовану на зближення з Московською патріархією. Не можна сказати, щоб для УГКЦ це був новий виклик, - українські греко-католики завжди так чи інакше виявляються заручниками відносин Ватикану та Москви.
Папа Франциск не дуже близько до серця бере позицію й інтереси українських греко-католиків. Його політика щодо України взагалі й УГКЦ, зокрема, на загал збігається з політикою Римської курії, яка звикла бачити в унії "перешкоду", а не "можливість", і де моду стосовно України значною мірою формує Польська католицька церква. А її ставлення до унії й України, м'яко кажучи, неоднозначне. Останні події та оцінки українських подій із боку Святого Престолу - вустами і нунція Гуджеротті, і деяких римо-католицьких єпископів в Україні - натякають на відродження "Остполітік": голоси ієрархів РКЦ звучать підозріло в унісон офіційній УПЦ МП та її московським кураторам.
Загалом, ті, хто припускав, що Папа Бергольо не ангажований у суто європейські колізії й не звертатиме на них надто багато уваги, виявилися правими. Крихкий баланс польських, українських і російських національно-конфесійних інтересів, що довго й ретельно вибудовувався двома попередніми понтифіками, легко принесений у жертву головній меті Папи Франциска - екуменічному діалогу з "православними братами".
Цілком можливо, Папа Бергольо не розуміє, що його гаванські компроміси мають мало спільного із власне екуменізмом, оскільки в особі нинішньої Моспатріархії він має справу не з православ'ям, а з державною релігією Кремля. Що він укладає сумнівний політичний, а не духовний союз. Але також можливо, що, бачачи всі вади й ущербність нинішньої РПЦ, він, як і багато хто у світі, розраховує, що рано чи пізно Путін закінчиться, закінчиться спалах політичного православ'я, і тоді можна буде реалізувати весь екуменічний потенціал, закладений ним у політизовану Гаванську декларацію.
Папі дозволено бути мрійником. Песимістів і без нього достатньо. Та хай там як, з української - особливо греко-католицької - дзвіниці все це дуже нагадує "Остполітік", яка греко-католикам завжди вилазила боком. У трохи пом'якшеному форматі - на щастя, вже не йдеться про фізичне виживання церкви, немає побоювань, що "високі договірні сторони" можуть її скасувати, розділити (як Молотов із Ріббентропом - Польщу) на римо-католиків та російсько-православних. Але нова "зрада" Ватикану загрожує загостренням суперечностей всередині самої УГКЦ.
Може, наприклад, постати руба питання статусу патріархату і його змісту. Адже зовсім не секрет, що багато хто в УГКЦ - причому не тільки (і навіть не так) в Україні, а й у діаспорі - бачать у цьому статусі не просто "данину східній традиції", а фактичну незалежність від Ватикану. І є велика спокуса у відповідь на чергове нехтування інтересами греко-католиків відповісти різко й радикально. Кожне промосковське загострення у Ватикані неминуче призводить до загострення суперечностей із питання про "патріархат" всередині УГКЦ. Суперечностей, які - в московських мріях - можуть обернутися розколом.
Утім, поділюся одним дуже суб'єктивним спостереженням. Будучи досить далеким від українських конфесійних колізій, воліючи уявляти їх у зручному для себе світлі, Папа Бергольо, як мені здалося, "роздивився" УГКЦ на тлі похорону Патріарха Гузара, який став чимось на кшталт демонстрації впливу греко-католицької церкви в Україні. Дивлячись на маси віруючих і невіруючих, католиків, православних, атеїстів і тих, хто ще не визначився, які прийшли попрощатися з покійним не тільки в католицькому Львові, а й у православно-світському Києві, Папа отримав можливість побачити й зрозуміти, ким був католицький лідер для всього українського суспільства і який потенціал католицької церкви в нашій країні. Принаймні слова про Гусара - "морального авторитета для українців", які стали для нас майже шаблонними, - в посланні Папи Бергольо прозвучали з ноткою подиву.
В ідеалі, необхідність протистояти зовнішнім викликам може не тільки й не так загострити суперечності, як підштовхнути процес консолідації всередині церкви. УГКЦ потребує цього, як і все українське суспільство, але тут усе навіть трохи складніше, оскільки УГКЦ - це церква українців, розсіяних по всьому світу. Вона має строкату долю, - сформована в провінційному гетто двох імперій, вона отримала велику можливість бути гнаною, але використала вигнання собі на користь, перетворившись із провінційної церковної структури відразу в наддержавну. Як церква діаспори, вона зберігала свою вірність втраченій батьківщині, як церква катакомбна, вона протистояла спробам відірвати себе від Вселенської церкви та Святого Престолу. Коли ці дві частини зійшлися нарешті, щоб об'єднатися, світоглядні суперечності були просто неминучі.
Вони даються взнаки донині. Але якщо в момент виходу з підпілля можна було говорити про "дві церкви" - ту, яка формувалася в катакомбах, і ту, що розвивалася в діаспорі, - то тепер, коли УГКЦ "виросла" з регіонального статусу і стала всеукраїнською, збалансувати її в цьому новому статусі стає ще більш непросто.
Втім, колізія - неодмінна умова розвитку, а внутрішньовидове розмаїття, як відомо зі шкільного курсу біології, - запорука виживання виду. Все залежить від того, хто і як цим спадком розпорядиться і чи зуміє він перетворити труднощі на переваги. Блаженнішому Любомиру вдавалося пом'якшувати суперечності всередині церкви - за рахунок особистих рис. І, можливо, тому ми так пильно дивимося тепер на тих, хто йде за ним.
У лідерах нинішньої УГКЦ прозирає цікава - хоча й трохи передбачувана - розстановка. Сформована, між іншим, не сьогодні, а ще за Гузара-емерита. Вийшовши у відставку, він сам розділив свій особистий авторитет із авторитетом церкви та її нового глави, Верховного архієпископа Святослава Шевчука. Здавалося б, що доброго в поділі авторитету "на двох"? Не поспішайте з висновками.
Звісно, Патріарх Святослав опиняється в непростому становищі: за життя Блаженнішого Любомира він виконував усі функції управління церквою, при тому що духовним лідером, "за загальним гласом", залишався емерит Гузар. Від цього виникало відчуття, що владика Святослав виконує роль продюсера, а "креативна" частина не входить до його компетенції. Ця точка зору має повне право бути, хоча вона, зрозуміло, гранично світська.
Патріарх Святослав справді зосереджений на внутрішніх справах церкви, на розвитку та облаштованості її структур. Він не дуже "медійна" людина й, судячи з усього, звик більше довіряти "своїм" і з певною підозрою ставитися до "зовнішніх". Особливо - до світських. Він досить сухий із пресою - навіть тоді, коли цілком доброзичливий. Як людина, що отримала традиційну духовну освіту, він із певною підозрою ставиться до освіти світської, - відомі його непрості стосунки з Українським католицьким університетом, якому традиційні церковні кола закидають саме "надмірну світськість". Ця колізія, на щастя, після приходу владики Святослава на патріарший престол в основному "розсмокталася". Але дещо вона говорить нам про молодого Патріарха: його увага спрямована переважно "всередину" церкви, тут він формує свій авторитет, шукає й знаходить ресурси, завдання і способи їх вирішення. Його основні зусилля спрямовані не на досягнення "зовнішніх" (в обох смислах) ефектів, а "всередину" - на зміцнення та розвиток церковної структури. На той самий "ріст углиб", який має зміцнити новітні надбання УГКЦ, щоб робота її попередніх патріархів не пішла прахом.
На тлі Гузара нам бракує в чинному Патріархові відкритості до світу й широти обрію, що задає перспективи росту або хай навіть мрію. Він діловитий, практичний і тому, можливо, здається сухуватим та трохи приземленим. Але хоча б почасти тут він - заручник сподівань аудиторії, яка просто звикла зачаровано дивитися у бік Патріарха УГКЦ в очікуванні дива.
На роль "орієнтира" в очах широкої публіки - особливо світської - швидше, міг би претендувати владика Борис Гудзяк. Інтелектуал, приємний співрозмовник, володар чарівних манер і широкого світогляду, сформованих нетутешнім вихованням. Людина молитви, для якої свобода і відкритість, здається, беруть витоки з того самого неземного джерела, з якого черпав свою легендарну безстрашність Любомир Гузар. Фактично, творець і ректор УКУ, він зумів зробити його відкритим дискусійним майданчиком і, всупереч підозрам песимістів, перетворити виш на справжній університет західної моделі, що поєднує в собі інтелектуальну свободу і християнський світогляд.
Це все ще дуже складно для нашої - особливо церковної - культури: прийняти ідеал відкритості та "релігійної світськості", яка тільки й може протистояти сучасному секуляризмові. Однак ідея "нової євангелізації", проголошена Другим Ватиканським собором, якою переймалися Папа Іван Павло II і Патріарх Любомир Гузар, передбачає саме такий "похід християнства у світ". Усіма можливими шляхами наповнювати світські - і навіть секулярні - форми суспільного буття християнським змістом. У цьому плані владика Борис видається духовним наступником Патріарха Любомира. Людиною, здатною зрозуміти, що "ріст" для церкви означає не тільки зміцнення структури й інституцій, а проростання християнських ідей у найширші верстви суспільства, удосконалення в "ловитві душ". Власне, це можна було б назвати "ростом угору".
Звісно, двох енергійних лідерів - замість одного - легко уявити в ролі суперників. Що й відбувається - особливо з огляду на певні тертя, які виникали в їхніх стосунках раніше й не можуть не виникати в таких різних людей. Але це трохи поспішний і поверховий висновок. Двоє молодих владик представляють не так самих себе, як "дві УГКЦ", що перебувають у процесі злиття. Але - що важливіше - Патріарх Святослав Шевчук і владика Борис Гудзяк уособлюють два різноспрямованих, проте абсолютно необхідних вектори розвитку церкви в сучасному світі.
УГКЦ усе ще в процесі повернення і відновлення власної цілісності та єдності. Їй належить "устоятися" і, можливо, зробити черговий ривок - тепер уже не так географічний, як якісний. "Розділений авторитет", можливо, дозволить церкві збалансувати свою політику і свою місію. Зрештою, ці взаємодоповнюючі авторитети зливаються в єдиний авторитет церкви - різної, та все ж неподільної.