У системі вищої освіти багато проблем. Однак основна — нерозвинена академічна культура. Звідси й відсутність саморегулювальної системи, і повна залежність від особистості лідера — ректороцентричність.
В ідеалі, внутрішньоуніверситетська система — це мікродержава зі своїми порядками. Її очолює особистість, котрій довіряють більша частина колективу та інші стейкхолдери. Є однодумці, є й відверті опоненти з певних стратегічних питань, а плюралізм думок не заважає їм усім працювати на загальне добро. Керівники змінюють один одного, та в цілому це мало впливає на загальну роботу вишу і його взаємодію зі стейкхолдерами. Так працює демократія.
А якщо лідера впіймали на тому, що можна назвати порушенням академічної доброчесності, його звільняють із ганьбою, незалежно від способу приходу свого часу на цю посаду. Тобто система побудована на універсальних принципах, за порушення яких просто видушує з себе порушника, як сторонній предмет.
У нас же в країні все інакше: вектор розвитку університету майже повністю залежить від його лідера. Оскільки ж академічна культура в університетах переживає відверту кризу, саме від ректора залежить, чи вибереться з неї університет, чи знову зав’язне.
Нині в багатьох ВНЗ країни проходять вибори ректорів. Від їх результату залежить подальший розвиток університету, а за великим рахунком — науки й освіти у країні.
Щоб зрозуміти, як нам потрібні розвинені виші та сильні постаті на чолі їх, потрібно розуміти, хто є основними стейкхолдерами вищої освіти. Їх кілька.
Держава. Саме держава вкладає гроші в роботу університетів, фінансує науку, готує кадри для розвитку суспільства.
Бізнес. Виступає основним замовником кадрів для університетів, зацікавлений в отриманні грамотних фахівців, які працюватимуть на його підприємствах, розвиватимуть бізнес і даватимуть дохід державі у вигляді податків.
Суспільство. Зацікавлене у своєму розвитку. Батьки хочуть дати дітям добру освіту, щоб діти змогли втілити в життя свої мрії та стати потрібними суспільству.
Хто ж сьогодні вирішує долю розвитку держави, бізнесу та суспільства, обираючи ректора? Професорсько-викладацький склад, 10% адмінперсоналу університету і 10% студентів. Рівно стільки членів колективу, згідно із законом, бере участь у виборах. Держава лише фіксує результати, перевіряє, щоб кандидат відповідав умовам закону, — і все.
Наскільки це справедливо і як сприяє розвиткові університетів? Результати бачимо з міжнародних рейтингів. Сім українських університетів входять у топ-1000 міжнародного рейтингу QS, у топ-500 потрапив лише один. Найбільша країна в Європі з найбільшою кількістю університетів і студентів у них розміщується в кінці всіх світових рейтингів.
Якщо це так, то зміни треба розпочинати з голови, а саме — зі зміни системи виборів/призначення ректорів.
Діяльність кожного університету включає два основних процеси: адміністрування навчального процесу та управління науковою діяльністю. Це дві різні функції з різними цілями та механізмами, і зовсім нераціонально поєднувати їх в одній посаді.
Ректор (директор, президент) — це менеджер, який розуміє, як розвивати університет, із погляду бізнес-процесів, налагоджує стратегічні партнерства зі стейкхолдерами та представляє університет перед громадою.
Питання розвитку науки має вирішувати інша людина — лідер Вченої ради або ректор із питань науки. Назва посади не важлива. Головне — він повинен розвивати науку в університеті та модернізувати навчальні процеси, щоб створювати сучасні напрями, співпрацювати з КБ, світовими науковими й освітніми центрами.
Свого часу я теж пройшов через усю процедуру виборів ректора. Вважаю, що остаточне рішення мають приймати не тільки співробітники, а й держава та суспільство, особливо коли йдеться про університети національного значення. Все тому, що колектив, у якому не визріла академічна культура, не завжди здатний вийти зі звичної зони комфорту. Люди бояться за свої посади, звичний уклад робочих процесів і не готові змінюватися.
На щастя, є й приємні винятки. Наприклад, КНУ імені Шевченка нарешті зміг обрати перспективного лідера та дати надію на зміну вищої школи еволюційним, а не революційним шляхом. Однак ця схема не скрізь спрацює, тому що всередині вишів нечасто з'являються перспективні лідери, а людини ззовні колектив не обере.
Тому нинішня система виборів потребує змін, хоча б для того, аби у вишах з'явилися антикризові менеджери. Вони зможуть так вибудувати процеси, щоб у колективі розвивалася академічна культура, а університет як організація став самодостатнім.
Особливої уваги заслуговує другий тур виборів, коли з двох фаворитів потрібно обрати зрештою одного. Нинішня система побудована так, що в окремих вишах із третьої й навіть четвертої спроби обрати ректора не вдається. Нескінченні вибори загрожують затягнутися на роки.
На мою думку, насправді вибори мають відбуватися у два тура. За підсумками голосування в першому турі в університеті мають визначити кількох переможців, які наберуть понад 20% голосів. Вони подають у міністерство план розвитку університету з конкретними KPI і проходять конкурс. До конкурсної комісії мають входити представники міністерства, члени наглядової ради міністерства та члени наглядової ради університету. Тоді це буде конкурс документів, а не окремих особистостей, не буде місця для популізму та порожніх обіцянок ощасливити всіх не докладаючи зусиль.
Окремо варто виділити роль наглядових рад. До їх складу мають входити представники бізнесу та лідери громадської думки, які допомагають університетові, зацікавлені в його розвитку, консультують і перевіряють виконання бізнес-планів, розроблених під керівництвом ректора.
Демократія в організації — добра річ, коли розвиток стабільний і стійкий, коли є час думати, розмірковувати, помилятися і вчитися на своїх помилках. У кризових ситуаціях її механізми надто м'які, зволікання надто дорого коштує. Криза — це час мобілізації всіх ресурсів і прийняття вольових рішень. Із крутого піке зможуть вийти лише ті університети, в яких управлінець прийматиме такі рішення, а колектив піде на трансформації задля загального добра. Сподіваюся, невдовзі таких лідерів у вищій школі побільшає, а ВНЗ знову стануть основними науковими і культурними центрами національного масштабу.
Інші матеріали автора читайте за посиланням