За що? Що там знову трапилося? Виявляється, за те, що міністр "не запобіг" конфліктові інтересів у діяльності художнього керівника Ансамблю танцю імені Павла Вірського Мирослава Вантуха. І все це не на словах, а на ділі, адже відповідне рішення НАЗК ухвалило на своєму засіданні 17 жовтня.
Як з'ясувалося, генеральному директору-художньому керівникові Національного академічного ансамблю танцю підпорядковані найближчі родичі, а не якісь там троюрідні брати. У документі НАЗК констатується: "Донька Вантуха працює помічником балетмейстера в ансамблі, син Вантуха - головним адміністратором, зять - артистом балету, онука - артисткою балету".
Все як в українській народній казці "Ріпка": баба трималася за діда, за бабу - внучка, а за нею прилаштувалася й собачка Жучка.
І ось тепер не зовсім зрозуміло, як має діяти міністр після такого припису, - викликати спецпризначенців і розганяти сімейний підряд в ансамблі Вірського, терміново шукати танцівників-дублерів у шароварах чи, може, когось талановитого з надр Мінкульту влаштувати на роботу хореографом або адміністратором без усяких там подальших підозр на мотиви корупції?
Сміх сміхом, але в такій колізії є й речі доволі серйозні, які в нас повсякчас змагаються з технологіями "театру абсурду".
Річ у тому, що творче середовище як таке загалом і передбачає, умовно кажучи, сімейні форми художнього існування. Інколи саме родинне древо може стати у тому чи іншому мистецькому напрямі родючим, щедрим - з міцним корінням та густою кроною. Я перепрошую за, можливо, дуже давню і не у всіх випадках доречну асоціацію, але якби свого часу НАЗК перевіряло життєдіяльність українського театру корифеїв, то його б миттєво закрили і без валуєвських циркулярів, і без українофобських натяків критика Суворіна. Адже саме той театр народжувався і плекався як спільна велика родинна національна мистецька справа.
Я вже не кажу про колишні й сучасні реалії такого жанру, як циркове мистецтво, де просто неможливо міністрові чи іншому чиновнику запобігти конфліктові інтересів, адже на арені повсякчас з'являються ті чи інші циркові династії, - і то є не кепсько, то є прекрасно. І в цьому теж є свій артистичний родовід, своя мистецька традиція. І ось, як недавно мені повідомили, через різні ризики, пов'язані з НАЗК, деякі циркові артисти з тієї чи іншої сім'ї вже намагаються умисно трудовлаштовуватися в різні циркові контори, на різні арени, аби нікого ні в чому не запідозрили, аби запобігти "корупції".
Звісно, ви мені вибачте, але наполягаю, що це вже не цирк (бо, як казали в одному забороненому в Україні фільмі, "цирку нам вистачає у житті"), а саме концентрований абсурд, який може негативно позначатися на всій мистецькій галузі, порушувати її внутрішні творчі ритми, основа яких часто і є родинною, у доброму розумінні - сімейною. Після таких чи інших "приписів", знову ж таки, я не уявляю, як має діяти міністр культури, адже майже в кожному українському театрі - від національного до районного - є ті ж таки сімейні цінності, але не завжди - сімейні клани. Можу наводити безліч прикладів, коли саме творчі родини є запорукою цікавого художнього розвою в театральному колективі, а не тільки об'єктом для вивчення НАЗК.
І, очевидно, тут річ усе-таки в іншому: у свідомому розділенні фінансово-економічних та творчих напрямів, коли говоримо саме про сімейні цінності. І якщо з фінансово-економічного боку можливі запитання до того чи іншого керівника, котрий облаштовує свою бухгалтерію як сімейний підряд, а далі собі хімічить, - то я не уявляю, чим там особливо завинили зять Вантуха та онука Вантуха, які не є фінансово відповідальними особами, а є творчими особистостями. Сподіваюся, вони все-таки прекрасно танцюють.
Звісно, сенс цієї репліки не передбачає аналізу теперішнього художнього рівня Ансамблю танцю Вірського. Бо то інша тема й інша проблема, яка акумулює питання і про традиції, і про стагнацію, і про творчий розвиток, і про репертуарне оновлення. Тобто це далебі трохи інший контекст. А проблема, якої торкаюся, на мій погляд, і передбачає адекватність із боку тих, хто бореться проти корупції. Можливо, з сімейними цінностями насамперед треба боротися не в ансамблі танцю чи на арені цирку, а у великій політиці, яка формує системні сімейні підряди. І далебі це першочергові об'єкти для "боротьби".
Ще рік тому з боку Мінкульту зверталися до НАЗК та в інші відповідні інстанції з поясненнями щодо особливої специфіки творчої артистичної сфери, де династія - то не завжди ганьба й ознака корупції, а інколи - і творча традиція, історична особливість. Як бачимо, цих особливостей ніхто не враховує, тому триває боротьба з вітряками, тоді як реальні корупційні схеми мелють своє борошно.