Поки що ми бачимо, що за роки такої "боротьби" корупція в нас тільки міцнішала.
Спираючись на досвід країн, у яких цей процес успішніший, можна виділити кілька основних антикорупційних інструментів. Це публічне усвідомлення людей, політична воля керівництва держави, система правосуддя, ефективні правоохоронні органи та ЗМІ й неурядові агенції - як засоби нагляду.
"Наглядові" неурядові агенції, на жаль, переважно втрачають свій антикорупційний лицарський шарм через низку скандалів і оприлюднення фактів прямого фінансування їх різними групами впливу. Що ж стосується медіа, то вони останнім часом - особливо впродовж президентської та парламентської передвиборних кампаній - підтвердили сумний факт, що роль ЗМІ як "збільшувального скла", котре має розслідувати й оприлюднювати приховане від громадськості, в нашій країні майже нівельована. На жаль, через "кишеньковість" більшості українських ЗМІ суспільство майже не реагує навіть на резонансні антикорупційні розслідування журналістів, бо бачить за цим боротьбу олігархів. Зрештою, залишається сподіватися, що нові українські реалії позитивно вплинуть на ЗМІ, які стануть реальною четвертою владою, а упередженості до ЗМІ в суспільстві поменшає. Інакше їхнє місце природно займуть блогери та безпосередні контакти влади з суспільством через Інтернет, що небезпечно, адже основне завдання ЗМІ - фільтрувати пропагандистські змісти, і ЗМІ має виконувати цю функцію.
Про вади систем правосуддя і правоохоронних органів сказано й написано багато. Проте певний прогрес є й на цьому напрямі. Було створено спеціалізовані антикорупційні державні органи (Антикорупційний суд, НАБУ, САП, НАЗК тощо). На законодавчому рівні впроваджені або плануються спрощення та електронізація адміністративних процедур, врегулювання лобіювання та монополій, зняття депутатської недоторканності, імпічмент президента і діяльність тимчасових слідчих парламентських комісій, покарання за незаконне збагачення та спеціальна цивільна конфіскація незаконно надбаного майна тощо.
Сьогодні проведенням чергового, тепер уже "електорального", Майдану українці волають про зміни.
У команди нового президента, яка оголосила про намір нарешті подолати корупцію, є те, чого поки що не було в жодної політичної сили в новітній історії України, - більшість у парламенті.
Таким чином, можна сказати, що в Україні назагал є тільки один із антикорупційних інструментів - публічне усвідомлення. Згідно з доповіддю Світового банку, понад 60% українців вважають корупцію найсерйознішою проблемою.
Але, як з'ясувалося, навіть публічного усвідомлення недостатньо. Антикорупційні органи й антикорупційне законодавство не подолають корупцію, доки ми маємо світоглядну проблему. Вона полягає в патерналізмі й популізмі, що панують в українському суспільстві. З дослідження про побутову корупцію Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва дізнаємося, що, з одного боку, українці визнають корупцію ганебним явищем, з іншого - більшість називають корупцію "частиною традицій", тобто зізнаються, що річ у нас самих. Паралельно, українці чекають рішучої боротьби з корупцією від громадських організацій, волонтерів та активістів, але на запитання, чи готові вони самі долучитися до цієї боротьби, 68% опитуваних відповіли негативно. Ось такий парадокс. Українці усвідомлюють, що сама влада не подолає корупцію, що громадськість повинна долучатися, але себе частиною цієї громадськості не бачать. І в цьому наша ключова проблема.
Звісно, ми б хотіли, аби активна громадянська позиція була властива українським громадянам апріорі. Що не дивно, адже, згідно з цілою низкою історичних джерел, українські землі в часи козацтва вражали іноземців безпекою навіть в умовах війни, голоду та чуми, за безпеку відповідали не лише вся громада чи якийсь її представник, а й кожен козак особисто. Проте сьогодні панує виплекана в совєтські часи байдужість як противага "стукацтву".
Вочевидь, для того, щоб наші громадяни активно долучилися до боротьби з корупцією ОСОБИСТО, їм має стати ВИГІДНО боротися з корупцією. Треба, щоб корупція та корупціонери із "традицій" нашого життя перетворилися на ОБ'ЄКТИ ПОЛЮВАННЯ. Необхідно, щоб в Україні почав працювати інститут доброчесного інформаторства. Як це є, наприклад, у США, де за надання інформації про вчинення певною особою корупційного злочину можна отримати від ФБР винагороду до 25 тис. дол. США. В Казахстані також стимулюють доброчесних інформаторів, але винагорода там скромніша - еквівалент приблизно 500 доларів США. Хоч як це дивно, лише кожна п'ята країна ЄС захищає інформаторів, і тільки НЕАНОНІМНИХ (за винятком Італії). До речі, в Україні інститут доброчесного інформаторства ("викривача") на законодавчому рівні ІСНУЄ - в Законі "Про запобігання корупції". Треба зробити цю норму діючою.
Державі теж ВИГІДНО фінансово залучати громадян до боротьби з корупцією, адже вона щорічно зазнає тільки прямих корупційних збитків на сотні мільярдів гривень. Тому рівень винагороди інформаторів має бути досить високим. Максимальна винагорода, в ідеалі - певні відсотки від конфіскованого майна корупціонера, має виплачуватися доброчесному інформатору, коли на доказах, отриманих завдяки йому, будується антикорупційна справа, аж до вироку суду. За передачу змістовного достовірного НЕАНОНІМНОГО повідомлення про ознаки корупційного злочину винагорода має бути у фіксованому розмірі. Неанонімне повідомлення зовсім не означатиме, що особа інформатора не буде засекречена. У разі ж АНОНІМНОГО повідомлення про корупцію воно не оплачується і підлягатиме розгляду, якщо є змістовним, достовірним, а його можна перевірити.
Звісно, з'являться й громадяни, котрі побудують на цьому свій бізнес. І це добре. До того ж можливість заробити реальні гроші на боротьбі з корупцією підвищить загальний рівень правової грамотності людей. Та й фінансово вмотивована людина активніше вимагатиме від судових і правоохоронних органів сумлінного виконання своїх обов'язків.
Щоб ця модель відносин запрацювала, потрібна низка заходів. Зокрема реальний механізм надання імунітету інформатору, який сам задіяний у корупційних схемах. Крім того, якісне функціонування інституту доброчесного інформаторства не видається можливим без створення прозорих для суспільного контролю фондів оплати послуг і витрат інформаторів (на адвокатів, суди тощо) на державному й місцевому рівнях. Крім того, необхідно запровадити механізм реального захисту доброчесних інформаторів та їхніх близьких. За наявності загрози їхньому життю, здоров'ю та майну правоохоронні органи повинні вживати правових, організаційно-технічних та інших захисних заходів - за рахунок держави. Доброчесний інформатор (як і його близькі), котрий є працівником відповідної установи, не може бути звільнений чи примушений до звільнення, притягнутий до дисциплінарної відповідальності, щодо нього керівництво не має права вживати інших негативних заходів, таких як переведення, атестація, погіршення умов праці, відмова у призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо.
Важливо, що інститут доброчесного інформаторства треба використовувати як проти корупції у зв'язку з виконанням державних або публічних функцій, так і проти корупції у приватному секторі. Наприклад, було б на часі впровадити відповідальність для членів правлінь чи дирекцій компаній (особливо державних) за неповідомлення у правоохоронні органи про ознаки корупційного злочину в їхній компанії.
Якось один знайомий німець, що після розпаду СРСР виїхав на історичну батьківщину, розказував про такий факт, який його здивував. Згідно з архітектурними правилами, будинки в Німеччині мають бути спроектовані так, аби вікна виходили на чотири сторони світу, а квартири - принаймні на дві протилежні. Чому? Одна із заявлених причин, як це не дивно, - щоб німець міг бачити, що відбувається на вулиці, й повідомити правоохоронні органи про правопорушення. Німецька держава привчає німця бути господарем на своїй вулиці й у своєму місті, а не жити за принципом (у кращому разі) "я плачу податки, оплачую роботу поліціянта, то нехай він і виконує свою роботу".
Це вкладається в недавно згадану в нашій міжнародній спільноті тактику тисячі порізів - як можливий елемент нової міжнародної політики України в контексті боротьби проти держави-агресора та її посіпак. Ця давньокитайська тактика передбачає застосування проти ворога безлічі неявних і малопомітних заходів, кожен із яких, окремо взятий, не усвідомлюється як небезпека, тоді як велика їх кількість приводить до втрати ворогом сил і, зрештою, до його поразки.
У корупції і в держави-агресора є спільні риси. Вони потужні, в них багато адептів, вони діють зазвичай підступно, лізуть з усіх шпарин і пробираються в усі сфери - від економіки до приватного життя українців. До того ж це вороги, що загрожують самому існуванню України. Чому б не вжити певних елементів тактики тисячі порізів проти такого ганебного явища як корупція?
Вочевидь, Україні слід запровадити такі заходи, від яких корупція отримуватиме удари скрізь і постійно. Без маси дрібних порізів на тілі корупції глобальні антикорупційні заходи будуть просто неефективними. І тому треба, щоб в антикорупційний процес було залучено якомога більше наших громадян, які знову відчують себе частиною громади, частиною суспільства, відчують свою відповідальність за власне життя та життя своїх дітей.