Перманентне протистояння Києва і Москви минулого тижня загострилося після жорстких заяв представників зовнішньополітичних відомств України і Російської Федерації. Цього разу приводом для різкої риторики послужили переговори, які перебувають нині в патовій ситуації, щодо розмежування морських просторів між двома країнами. У Києві, відкинувши дипломатичні алюзії, вирішили назвати речі своїми іменами й обвинуватили Росію в подвійних стандартах: та часто посилається на непорушність кордонів колишніх республік Радянського Союзу, а в Керченській протоці прагне пересунути кордон у бік України. У Москві обурювалися «непрофесіоналізмом» українських дипломатів і заявляли, що в Керченській протоці просто не існує кордону.
Публічна перепалка відбиває позицію двох країн щодо делімітації водних просторів. Адже Київ хоче підтвердити наявний в Керченській протоці ще з радянських часів адміністративний кордон між Кримською областю УРСР і Краснодарським краєм РРФСР, відповідно до якого і острів Коса Тузла, і Керч-Єнікальський канал знаходяться в українській частині акваторії. Москва у свою чергу стверджує, що кордону не існувало, оскільки в СРСР не було адміністративного розмежування по водній поверхні, і пропонує так розмежувати протоку, щоб РФ отримала можливість контролювати канал. Остання пропозиція росіян: провести делімітацію по середині Керч-Єнікальського каналу. Цю позицію вони озвучували не тільки на останньому 29-му раунді переговорів щодо розмежування Азовського та Чорного морів і Керченської протоки, що відбувся нинішньою весною.
На недавній прес-конференції в Шарм-ель-Шейху міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров знову повторив, що в Керченській протоці кордону не було. Водночас, відповідаючи в Єгипті на запитання журналіста про необхідність виведення військ з Ахалгорського району Грузії, Сергій Лавров заявив дослівно таке: «Кордони, успадковані від Радянського Союзу, від тих олівцевих начерків, що їх робили Сталін і Берія, однозначно окреслюють адміністративні кордони Південної Осетії в радянські часи як такі, що включають Ахалгорі. Тут не може бути якихось інших критеріїв, і маємо з цього виходити». Тим часом, на відміну від ситуації на Південному Кавказі, у Керченській протоці кордон між Кримською областю УРСР і Краснодарським краєм РРФСР було проведено аж ніяк не олівцем на промокашці.
Нагадаємо главі російського зовнішньополітичного відомства, що 1941 року з’явився указ президії Верховної Ради РРФСР про передачу острова Коса Тузла з Краснодарського району до складу Кримської області. 1954-го президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про передачу Кримської області до складу УРСР. Є чимало карт (зокрема й Генштабу Збройних сил СРСР), на яких чітко зафіксовано пунктирну лінію, яка відокремлює в Керченській протоці УРСР від РРФСР. Так, у формулярі однієї з топографічних карт чітко записано: «Показано республіканський кордон УРСР по суміжництву з РРФСР» станом на 1959 рік. Ці написи завірено відповідними підписами й печатками. 1973 року на картах знову пунктиром було позначено лінію адміністративного кордону в Керченській протоці між Кримською областю УРСР і Краснодарським краєм РРФСР.
Крім того, у грудні 1991 року в підписаній у Мінську угоді про утворення СНД сторони зобов’язалися визнати існуючі кордони. А в квітні 1993 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову «Про порядок набрання чинності Законом РФ «Про державний кордон Російської Федерації». У пункті 2 цього документа сказано: «До укладання договорів про проходження державного кордону Російської Федерації із суміжними державами — колишніми союзними республіками СРСР надати кордону із цими державами статус державного кордону Російські Федерації».
Але ж статус адміністративної лінії між Кримом і Краснодарським краєм нічим не відрізняється, наприклад, від статусу кордонів між РРФСР та Естонською РСР на Чудському озері: на радянських картах там також використовували пунктирну лінію для розмежування водних просторів союзних республік. І ця адміністративна лінія стала державним кордоном між сучасною Естонією та Російською Федерацією. Що й було зафіксовано на відповідних картах підписаного в травні 2005-го естонсько-російського договору про держкордон. Використовувалася пунктирна лінія й у Куршській затоці, води якої було поділено між Російською та Литовською союзними республіками. Пізніше Вільнюс зумів відстояти свою позицію, і Москва визнала адміністративний кордон, який існував у Куршській затоці між колишніми республіками СРСР, міждержавним.
Так що Київ має всі юридичні підстави вимагати від Москви визнання адміністративної лінії між Кримською областю УРСР і Краснодарським краєм РРФСР міждержавним кордоном. Проте якщо у випадку з Литвою та Естонією — членами Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу — Росія готова дотримуватися міжнародного права та свого законодавства, то з Україною вона поводиться інакше. Безперечно, позиція російських дипломатів зумовлена прагненням максимально забезпечити геополітичні та економічні інтереси своєї країни в цьому регіоні. А вони пов’язані не тільки з риболовецьким промислом: в Азовському морі та Керченській протоці, як запевняють геологи, знаходяться перспективні нафтогазові родовища. І для Москви важливо, хто контролюватиме територію і які компанії видобуватимуть нафту й газ.
Досить показова історія з делімітацією Чорного моря. Так, росіяни почали активну дискусію про «методику його розмежування», хоча координати цієї лінії добре відомі, крім початкової точки: раніше українці й росіяни домовилися, що вона буде на лінії, яка з’єднує український мис Киз-Аул і російський мис Залізний Ріг. Виходячи з норм міжнародного морського права, Київ пропонує, щоб початкова точка знаходилася рівно на середині цієї лінії. Але російські дипломати хочуть перенести її на кілька миль у бік України. Аргументують вони свою позицію тим, що російські кораблі, мовляв, таким чином отримають доступ до рекомендованого фарватеру заходу в Керченську протоку. У це пояснення можна повірити з огляду на постійно висловлювані росіянами побоювання, що їхні кораблі втратять свободу судноплавства в протоці. Але експерти вважають, що справжня причина полягає в іншому: в районі початкової точки розмежування, запропонованій українською стороною, розташоване перспективне нафтогазове родовище, яке росіяни хотіли б залишити на своїй території...
Така позиція українців і росіян щодо розмежування Керченської протоки зумовила те, що сьогодні розв’язання всього блоку питань стосовно розмежування морських просторів України та Росії виявилося фактично заблокованим. Так, російські дипломати ув’язують у єдиний пакет делімітацію Чорного та Азовського морів із прийняттям їхньої позиції стосовно розмежування Керченської протоки. Українські дипломати готові прийняти пакет. Але не за рахунок української території. У результаті переговірний процес зайшов у глухий кут. (Показово, що росіяни також блокують початок робіт із демаркації сухопутної ділянки українсько-російського кордону.) І тому більш ніж імовірно, що наступний раунд переговорів щодо розмежування Азовського та Чорного морів і Керченської протоки, який, можливо, відбудеться в грудні, буде лише простою формальністю.
Вихід із цього переговірного глухого кута передбачає кілька шляхів. Перший — вирішити питання делімітації протоки на президентському рівні, коли ухвалюється політичне рішення. Проте цей варіант сьогодні видається дуже малоймовірним, з огляду на агресивну позицію російського керівництва як на міжнародній арені, так і в двосторонніх українсько-російських відносинах. Крім того, й офіційний Київ не має наміру відмовлятися від своєї позиції стосовно делімітації Керченської протоки.
Другий варіант виходу із ситуації, що склалася на переговорах, — це односторонні дії України. Нагадаємо, що у Верховній Раді з 2003 року лежить ухвалений у першому читанні законопроект «Про внутрішні води, територіальне море та прилеглу зону України». Свого часу роботу над ним було припинено. Але українські парламентарі можуть знову повернутися до його розгляду й ухвалити, після чого в односторонньому порядку зафіксувати координати кордону в Азовському морі та Керченській протоці в постанові уряду й інформувати про це генерального секретаря ООН. А приклад односторонніх дій показують самі росіяни: вони в односторонньому порядку провели демаркацію сухопутної ділянки російсько-естонського кордону.
Такий варіант цілком можливий, адже активні дії на російському напрямку можуть додати українським політикам популярності серед їхніх виборців. Утім, українська внутрішньополітична криза залишає мало шансів на те, що українська влада скористається своїм правом, щоб таким чином відстояти національні інтереси країни. Російські дипломати це добре розуміють і тому попередження українських дипломатів, які вже не перший рік лунають на переговорах, не сприймають усерйоз.
Безумовно, можна звернутися й до міжнародних судових органів, щоб незаангажовані судді вирішили українсько-російський спір щодо делімітації Керченської протоки та Азовського і Чорного морів. Проте для цього потрібна згода і Києва, і Москви. А росіяни категорично проти залучення третьої сторони, відмовляючись навіть від того, щоб незалежні експерти просто дали висновок про позицію сторін, який юридично ні до чого не зобов’язує. Так що, можливо, у цій ситуації найрозумніше — просто чекати подальшого розвитку подій, сподіваючись на краще й ні на йоту не відступаючи на переговорах від заявлених позицій. Зрештою позиція України базується як на українсько-російських документах, так і на міжнародному праві.