Бої під Світлодарськом знову нагадали суспільству, що війна триває і що від великої війни нас відділяє тільки тонкий ланцюжок опорних пунктів.
18-22 грудня в районі села Калинівка на невеликій ділянці фронту полягли смертю хоробрих 9 українських воїнів. Що сталося під Світлодарськом, і які наслідки цих боїв?
Світлодарськ чітко показав, що війна нікуди не поділася, і на низці ділянок фронту домогтися припинення вогню можна тільки після знищення противника. І ситуація в цьому районі не заспокоїться - навпаки, загостриться. Те, що сталося, - це не початок великої війни, це будні війни локальної, незвичайні тільки тим, що в цьому випадку ніхто не захотів відступати, і район цей має важливе тактичне значення.
У районі Світлодарська смуга відповідальності 54-ї механізованої бригади ЗСУ, де в смузі 25-го мотопіхотного та 1-го механізованого батальйонів цієї бригади розміщується гряда висот, на яку спирається оборона противника між зайнятими російськими військами Дебальцевим та Вуглегірськом. Увесь цей район, за умовами мінських угод 2015 р., має перебувати під контролем українських військ, однак російське командування, порушуючи угоди, продовжує займати нашу землю і не припиняє там бойових дій.
Зокрема, з боку противника перед селами Логвинове й Калинівка знаходяться висоти 223 і 216, на яких розміщені опорні пункти 3-го батальйону 7-ї мотострілкової бригади 1-го армійського корпусу російських окупаційних військ. Здача цих висот примусила б противника відкотитися на кілька кілометрів південніше.
29 червня 1-й і 25-й батальйони спільно із загоном добровольців "Правого сектора" атакували й зайняли опорний пункт противника на висоті 223. Однак після кількох годин бою наш загін отримав наказ залишити висоту й повернутися на вихідні позиції. У тому бою загинув відомий доброволець, співак Василь Сліпак, а також ще двоє українських військовослужбовців. Причини, з яких штаб АТО дав наказ залишити зайняту нашими вигідну позицію, офіційно не озвучувалися, але очевидно, що це дивне рішення не могло мати мотивації, крім політичних міркувань. Два бійці загинули саме під час відступу, а не під час захоплення висоти. Якби висоту тоді не здали, то нинішні бої проходили б за зовсім іншим сценарієм.
Після того резонансного бою противник вжив заходів для зміцнення оборони в цьому районі. Російське командування зосередило на цьому напрямку батареї артилерії російських регулярних військ на Донбасі, противник пристріляв як українські позиції, так і свої передові позиції - на випадок їх захоплення. Також для посилення 3-го батальйону противник направив додаткові підрозділи, зокрема 13-го батальйону територіальної оборони.
Щоб убезпечити панівні висоти 223 і 216, противник вирішив створити передові позиції між ними - у лісопосадці, що міститься між нашими й ворожими позиціями перед висотами. Там було обладнано чотири укріплені позиції, які, своєю чергою, проглядалися частково з прилеглих висот і могли прикриватися вогнем. Позиції в цій лісопосадці дозволяли противникові створювати загрозу для оборони 54-ї бригади.
В умовах локальної позиційної війни бої точаться ось за такі лісочки, висотки, які багато місяців є проблемою для підрозділів, у чиїй смузі вони містяться.
В умовах великої війни цей лісочок площею менше одного квадратного кілометра та ці чотири позиції були б указані одному гаубичному артдивізіонові й перемішані з землею за один день.
Але локальна війна ведеться за своєю дипломатичною логікою, - такої витрати боєприпасів великих калібрів допускати не можна. Тому місяць за місяцем тривали перестрілки з піхотного озброєння. У противника лісопосадка отримала назву "Чарівний ліс". Чи було розумніше не атакувати противника і зберегти життя людей? Важко сказати. Але це війна - і якщо ти не відповідаєш ударом на загрозу, це не означає, що ти можеш уникнути небезпеки.
18 грудня противник провів чергове промацування та обстріл наших позицій із "Чарівного лісу". У відповідь зібрали ударну групу - до взводу, яка з трьома БМП атакувала "Чарівний ліс". Для противника атака виявилася абсолютно несподіваною, - бойовики залишили чотири трупи, все озброєння і всі чотири позиції в лісі й відкотилися назад, на панівні висоти. Цікаво, що, попри заздалегідь розгорнуту оборону, легкі ушкодження - збиту гусеницю - отримала тільки одна БМП і була негайно відновлена.
Наші зайняли дві позиції з чотирьох у самому лісі, - решту дві не займали, оскільки вони добре проглядалися противником з висот. На жаль, три українських воїни, які пішли вперед і опинилися на очах противника з флангових позицій, загинули. Тіла двох із них евакуювати під вогнем не вдалося, їх забрав противник. Знищити й придушити противника на висотах тільки вогнем артилерії не вийшло. Було проведено операцію невеликими силами на невеликій обмеженій ділянці. А самих висот під час цієї вилазки наші не атакували.
Оскільки спостережні й вогневі позиції противника на висотах 216 і 223 уціліли, підрозділи, що втекли з "Чарівного лісу", змогли оговтатися, і через кілька годин противник відновив управління.
Цікаво, що гаубичний дивізіон 7-ї бригади, за даними російських джерел, перебував у цей момент далеко на полігоні і в бою участі не брав. Однак противник навів на наші основні позиції й на зайняті в лісі російську важку артилерію. Внаслідок масованого обстрілу наші війська зазнали втрат - з'явилися нові загиблі.
18 грудня загинули шість українських воїнів зі складу 1-го та 25-го батальйонів. Ще два загинули наступного дня, і ще один - 22 грудня. Це дані безпосередньо зі штабів цих підрозділів на передовій.
На висоти 223 і 216 противник підтягнув тактичні резерви, бронетехніку, однак усі спроби контратакувати були відбиті нашим вогнем, незважаючи на постійні артобстріли. 18 і 19 грудня артилерійські обстріли наших позицій були справді масованими, з великою витратою боєприпасів. Наша артилерія відповідала адекватно. Однак придушити артилерію противника з різних суб'єктивних і об'єктивних причин не вдалося.
Нині в цьому районі тривають інтенсивні перестрілки із застосуванням піхотного озброєння, артилерія також застосовується активно, але кількість обстрілів і щільність вогню значно зменшилися.
Наші війська міцно утримують нові зайняті позиції в "сірій зоні".
Таким чином, бойові дії в маленькому, обмеженому районі ведуться на невеликій ділянці фронту, і незвичайною, за масштабами 2016 р., є тільки щільність застосування артилерії.
На жаль, локальні дії на невеликій ділянці фронту при непридушених і не атакованих флангових позиціях противника призвели до серйозних втрат.
Тим часом тепер наші підрозділи ліквідували передові позиції противника, що загрожували нашим флангам. І навпаки, створили загрозу опорним пунктам противника на висотах 216 і 223. Залишається тільки жалкувати, що, по суті, за відхід із висоти 223, за наказом командування, знову, вдруге довелося заплатити життями.
Утім, цього разу обстановку було оцінено адекватно, і ліс, за який заплатили так дорого, здавати ніхто не збирається.
Цікаві певні висновки щодо боєздатності противника. У боях яскраво виявилися проблеми низької боєздатності російських окупаційних військ. Противник не витримав контактного бою й майже відразу втік, певний час не міг відновити управління військами. Противник не зумів організувати контратаку, попри висування резервів, наявність сильної артилерійської підтримки та панівні над місцевістю спостережні пункти.
А які висновки для нас? Було б розумно, щоб усе-таки тактичні дії почали аналізувати і навчати війська, - це добре, це зле, це вийшло, це - ні.
Однак вести війну малими групами піхоти, на якійсь одній маленькій ділянці фронту, при непридушеній артилерії і обороні противника, розраховуючи тільки на тактичну раптовість, - означає наражатися на втрати.
Для цього проблеми на фронті оборони мають бути проблемами не тільки командира батальйону та командира бригади. Ділянки фронту, де противник веде контактний бій, де позиції небезпечно зближуються, потребують аж ніяк не дотримання мирних угод. Втрати в таких операціях можна знизити. Для цього військове командування має отримати завдання воювати, щоб вирішувати такі проблеми. Воювати у даному разі - це не наступати на Донецьк. Воювати - це означає усунути загрозу нашим військам на тих ділянках фронту, де противник вклинюється в нашу оборону. А це район Попасної, Світлодарська, Горлівки, Авдіївки, Мар'їнки, Пісків, Докучаєвська, Водяного, Широкиного.
Відповідальність за успішні тактичні дії мають брати на себе генерали, а не тільки комбати. Щоб знизити втрати в боях на невеликих ділянках фронту, військова наука вимагає застосовувати значно більші сили й засоби. Щоб атакувати на ширшому фронті, з ударами по ширшій смузі, щоб противник не міг швидко локалізувати наші дії, виявити, зосередити на маленькій ділянці всі свої резерви й артилерію, - а був змушений діяти розосереджено. Зрозуміло, для таких операцій треба по-новому готувати піхоту - для самостійних дій, із серйозною підготовкою індивідуально і в малих групах. Треба готувати й тренувати артилерію, щоб уражати цілі швидко і з мінімальною витратою снарядів. Потрібна серйозна артилерійська підготовка, з придушенням оборони противника вогнем. Із накопиченням резервів для закріплення та ротації на зайнятих рубежах. Із розвідкою в режимі реального часу. З організацією контрбатарейної боротьби. Тільки це врятує життя.
Для цього армію треба готувати до реальної локальної війни, яка ведеться в таких ось лісочках і висотках. І вестиметься ще багато років.
Якби такі операції проводилися за планом, якби до таких операцій війська готувалися, починаючи з навчальних центрів, Україна змогла б вибити найголовніше - людський ресурс противника, його бойовий дух.
Бої під Світлодарськом показали, що, попри низьку укомплектованість наших військ, проблеми з комплектуванням російських армійських корпусів ще більші й ще гостріші. Особливо великі проблеми в противника з піхотою - як за чисельністю, так і за мотивацією. Їх можна й треба бити, і, з правильною підготовкою, втрати в таких локальних операціях будуть не більші, ніж при звичайному сидінні в траншеях.
А ось вплив на ворога бойових втрат - величезний. Ми не можемо конкурувати з росіянами в кількості старої радянської зброї на Донбасі, - вони завезуть не менше. Але ми можемо вибити в противника те, чого йому по-справжньому бракує.
Армія має готуватися на полігонах саме до локальних операцій, до самостійних дій піхоти, до грамотних тактичних дій на обмежених ділянках фронту.
Ось це й буде майбутнє війни на Донбасі.
Без військового рішення, без наявності військових і силових інструментів впливу, без знищення окупантів на Донбасі - щодня, у них у тилу і на лінії фронту, ми ніяк і нічим не змінимо ситуацію на дипломатичному фронті. Тільки силові важелі зможуть примусити Путіна зрозуміти, що війна в Україні - це пастка. З якої треба швидше виплутуватися і йти з Донбасу. Найдійовіший метод переконати Кремль забратися з України - це збільшення кількості трун у Росію з фронту. І це мінімізація наших втрат.
Світла пам'ять полеглим під Світлодарськом. Усі вони були добровольцями, усі вони служили не перший рік, усі вони були справжніми патріотами України, людьми з серйозною мотивацією. Дуже боляче втрачати кожного з них. Незамінні в сучасному світі є. Кожен захисник України, кожен справжній Воїн - це втрата, якої не компенсувати нічим. І головне завдання українського керівництва - воювати так, щоб різко змінити співвідношення втрат, і щоб цінувати кожне життя. Цінувати своїх на війні - це означає ефективно й професійно знищувати ворога.