Отже, тепер всю одверто скажи мені правду, богине:
В разі Харібди я згубної якось уникну, чи зможу
Скіллу відбить, як супутців почне вона раптом хапати?
Гомер, «Одіссея». Переклад Бориса Тена
Навесні 2021 року сталася низка подій, які свідчать про перехід конфронтації з РФ на новий етап. Ідеться про розгортання росіянами наступального угруповання на території окупованого Криму та біля кордонів України; недавні офіційні заяви керівництва РФ про ворожу Росії українську державність і слова Владіміра Путіна про перетворення України на антипод Росії, звідки постійно надходитимуть новини, що потребують особливої уваги, з погляду безпеки РФ.
Заходи, спрямовані на підрив української державності, дедалі більш відкрито доповнюватимуться військовим інструментарієм. Зараз це демонстрація військової сили. І хай навесні 2021 року йшлося не так про Україну, як про США, але важко розгойдатись, а далі піде легко.
Хоча ситуація в Україні, особливо у стратегічній перспективі, загалом задовольняє керівництво РФ, нерви можуть не витримати, та й зиск — видатися достатнім, насамперед коли Росія входитиме у внутрішню кризу. Отже, рівень військової загрози зростає.
І раніше у відносинах із Україною росіяни не гребували військовим інструментарієм. Утім, ішлося про приховані операції з чітко визначеними й чітко обмеженими цілями, як-то окупація Криму, бої під Іловайськом чи Дебальцевим, підтримка бойових дій у Донбасі. Тепер про заяви «ихтамнет» не йдеться. Готується не чекістсько-військова, а військова операція.
Російські джерела свідчать (а вони часто пишуть те, що думають, особливо про ворогів): сьогодні російська військова операція проти України ймовірна у трьох випадках:
1. «Гуманітарна операція» в умовах дестабілізації ситуації в нашій державі чи її окремих регіонах, насамперед на Сході та на Півдні.
2. «Операція примушення до миру», якщо ЗСУ наступатимуть для відновлення територіальної цілісності в Донбасі.
3. Вступ України до НАТО. Тут усе набагато складніше, бо війна з найпотужнішим у сучасному світі Альянсом — навряд чи це те, чого справді хоче російське керівництво.
Утім, часи змінюються, з’являться нові приводи, які швидко будуть обґрунтовані російськими науковцями, експертами та іншими бійцями інформаційного фронту.
Відкрите російське вторгнення, навіть попри найпозитивніший для України сценарій (а військова удача вкрай непевна) — це загибель тисяч, знищення величезних ресурсів. Відповідальне керівництво України має прагнути уникнути повномасштабного вторгнення ЗС РФ, але не за будь-яку ціну. І тут доступні два основні інструменти — дипломатія та стримування.
Україна має говорити з усіма, навіть із найбільш неприємними сторонами, навіть із відвертим ворогом — Росією. З останньою, може, й насамперед. Бажано за посередництва. Бажано ретельно підготувавшись і з послідовним використанням усіх доступних рівнів, починаючи з неформального зондажу. Тут найважливіше — поспішати повільно, головне — не нашкодити.
Необхідно думати про послаблення загрози і зміцнення заходів довіри. Під час холодної війни такі переговори сприяли недопущенню третьої світової війни. Корисними вони будуть і тепер.
Утім, дипломатія — це про компроміси. А наш ресурс поступок і компромісів у відносинах із РФ за 30 років незалежності майже повністю вичерпаний. Головна вимога росіян — відмова України від вступу до НАТО — неприйнятна для України принаймні з двох блоків причин.
Перший — внутрішньополітичний: відмова від євроатлантичного курсу з високою ймовірністю призведе до громадянського конфлікту, коли не війни в Україні.
Другий — зовнішньополітичний — брак довіри. Досвід 2010–2013 років свідчить, що така поступка не задовольнить росіян, а, навпаки, провокуватиме їх до висунення нових вимог. А 2014 рік довів: слабкість України буде неодмінно використана РФ, і жодні юридично значущі документи тому не завадять. Про зруйновані в такому випадку відносини зі США та ЄС не варто й згадувати.
Складна і ситуація з досягненням миру в Донецькій та Луганській областях. Позиція активної меншості українців проста — жодних компромісів. Тільки повна перемога з покаранням усіх винних. І це вже не просто позиція, а символ віри. Не пасуть задніх, граючи на цих болючих питаннях, і політики та пропагандисти (ака журналісти й експерти). Будь-яка серйозна або оголошена такою поступка росіянам сьогодні означатиме внутрішню дестабілізацію з непрогнозованими наслідками. Що, власне, й потрібно РФ.
Та навіть у цій ситуації можна і треба шукати домовленостей. Ідеться про гуманітарні питання, звільнення військовополонених та утримуваних осіб, перемир’я. Так, це справа вкрай невдячна і марудна. Але робити її потрібно. Головне — не ставити недосяжних цілей.
Україна не зацікавлена в ескалації відносин США і РФ. Ми — перші, хто постраждає від неї. Інша річ, що й домовленість через нашу голову і за наш рахунок теж не виключена.
Щодо стримування. Наше завдання — збільшити оборонні та безпекові спроможності до такої міри, щоб втрати, яких буде завдано росіянам на землі, в повітрі, на морі і в кіберпросторі, були неприйнятними для них. Розраховувати маємо насамперед на себе. Допомога з боку США та інших західних держав буде обмеженою, а їхнє військове втручання у конфлікт з РФ залишатиметься малоймовірним. І про це західні політики та фахівці говорять відверто вже не перший рік. Те, що їх не хочуть чути, — то вже наші проблеми.
Ситуацію ускладнює обмеженість ресурсів. Україна — чи не найбідніша країна Європи, і, щоб змінити це, потрібні роки. Найважливішим є визначення пріоритетів та відповідне розподілення й використання ресурсів. Особливо багато важить це для переозброєння. Але є речі, які потребують, може, менших фінансових і матеріально-технічних вкладень, але у разі впровадження дадуть значний ефект. Ідеться насамперед про доктринальне забезпечення. Йдеться не про папери, а про спосіб, у який воюватимуть наші ЗС та інші військові формування.
Нова можлива війна з РФ, імовірно, буде не дуже схожа на бойові дії в Донецькій та Луганській областях України у 2014–2021 роках. Росіяни визначать більш рішучі цілі. Може бути розширений арсенал засобів, дії будуть більш маневреними, збільшиться кількість залучених підрозділів і техніки.
Україна має готуватися до майбутньої, а не нинішньої війни. Зокрема аналізувати підходи росіян, їхню підготовку, сценарії і перебіг навчань тощо. Потрібно активніше змінювати бойові статути, настанови тощо. Навчатися. Переозброюватися. Пам’ятати, що панацеї не існує. І навіть територіальна оборона, яка вкрай важлива, не є такою.
Вступ до НАТО. Варто не концентруватися на нових форматах, відсотку запроваджених стандартів тощо. Євроатлантична інтеграція — не благодатна тема для піару, а серйозна, копітка праця. Союзники приймуть рішення про вступ України не раніше, ніж переконаються в тому, що це підвищить їхню безпеку.
Важливо збільшувати бойовий потенціал ЗСУ, інших військових формувань, а також їхню взаємосумісність із силами НАТО. Слід чітко визначити пріоритети у впровадженні стандартів НАТО. Спільні навчання — це і взаємосумісність, і стримування.
Військова освіта — це про майбутнє, саме її трансформування — найкоротший шлях до зміни культури ЗСУ, інших військових формувань. А зміна культури — це найскладніше, що варто впровадити, якщо Україна планує стати розвиненою європейською державою.
Потрібно розвивати демократичний цивільний контроль, у тому числі з боку Верховної Ради України. І тут важлива освіта для парламентаріїв та інших політичних керівників, підготовка професійних цивільних експертів із оборонних та безпекових питань.
Реформи у секторі безпеки і оборони мають виходити з інтересів збільшення потенціалу України, враховуючи цінності, норми і стандарти НАТО, а не навпаки. І йдеться не просто про перестановку складових. Сума може змінитися, і докорінно. І тут важливий приклад — СБУ.
Україні необхідно зміцнитися. Пріоритет має віддаватися цілком конкретним речам, таким як доступ до сучасного озброєння. Пріоритетною стає оборонна угода зі США, яка не надасть безпекових гарантій, але спростить взаємодію, зокрема в закупівлі озброєнь і військової техніки.
Національна стійкість, зменшення вразливостей економіки, суспільства і держави. Внутрішня політика має бути обережною і прорахованою, не множити проблем, а вирішувати їх. Ситуація крихка, і це варто пам’ятати. Внутрішній конфлікт спровокувати легко, а ось загасити…
Рішення, потенційно абсолютно правильні, можуть стати вбивчими, якщо будуть незабезпечені належним чином або прийняті в неправильний час. Має значення не тільки зміст, а й форма, у тому числі юридична.
Не можна воювати з усіма, особливо вдома. Не варто відкривати нові фронти, не вигравши на старих. Внутрішній конфлікт не менш, а може й більш небезпечний за зовнішню агресію. Адміністративні заходи працюють, але вони не всесильні. Менше брехні — краще, а не гірше.
Так, це банальності, але багато хто цього не розуміє. І саме тому варто про них нагадати.
І насамкінець. Декомунізація прибрала з вулиць українських міст радянські символи, але авторитарні, а подекуди й тоталітарні практики все ще гріють душу багатьом, у тому числі й найвідданішим борцям із «совком». Невільна, неважливо під якими гаслами, Україна, швидше за все, програє Росії. На жаль, це якраз ще не стало банальністю.