Крім теми східного фронту, у засобах масової інформації України активно обговорюються ще два, внутрішні фронти. Це - гостра потреба у реформі всіх сфер нашого життя, і це - не менш гостра війна проти реформ. Кожному з нас зрозуміло, що воювати на два фронти, якщо один із них внутрішній, - річ мало перспективна. Крім того, боротьба навколо реформ в Україні точиться вже давно, і на цьому "фронті без змін", виснажливому й хронічному, поховано чимало справжніх борців за гідну суверенність нашої країни. Був би цей внутрішній фронт закритий, і було б реформоване наше життя відповідно до сучасних цивілізаційних реалій (простіше кажучи, стали б ми вже нормальною країною) - не трапився б, мабуть, ні Майдан, ні другий, справжній воєнний, фронт. Сьогодні ж два цих фронти не лише вичерпують наші останні ресурси, а й взаємно посилюють один одного. Без найнеобхідніших реформ дедалі важче розв'язати виснажливе збройне протистояння, яке "таємно" триває. А нікому (у т. ч. й першим особам усіх країн-союзників ) не зрозумілий стан легітимізації бойовиків, що стріляють по кому хочуть і як хочуть, не дозволяє узгоджено всій Україні реформуватися в цивілізованому напрямі. Так воно є. І відтак, в усіх на думці й на вустах запитання: хто і як має вирішити цю дилему, насамперед - на користь нашої держави, а вже потім - на розумну компромісну догоду іншим вагомим учасникам конфлікту (зрозуміло кому!)?
Якщо зібрати воєдино всі можливі відповіді на це запитання, написані й озвученні у ЗМІ як в Україні, так і поза її (неясними на сьогодні) межами, то легко напрошуватиметься таке резюме: для оптимального вирішення нашої кризи бракує компетентності на всіх рівнях адміністрування. З цим резюме можна погодитись, оскільки воно банально-тривіальне, або самозрозуміле. Принаймні так сьогодні говорить кожен учасник будь-яких дискусій.
Однак до такого висновку, як до будь-якого іншого, що базується на категоричному (незаперечувальному) твердженні, можна поставити додаткове запитання: а якщо йдеться не про брак, дефіцит компетентності, а про щось інше? Наприклад, про хибну компетентність як специфічний соціальний феномен пострадянського адміністративного і будь-якого іншого чиновництва.
Тоді відповісти на запитання, хто і як має вирішити кризову ситуацію в Україні, можна лише негативно. Ніхто з тих, хто намагається знайти рішення. Адже якщо компетентність їхня хибна, тобто несправжня, то й рішення їхні будуть здебільшого хибними. Варто, мабуть, додатково пояснити, що слід розуміти під хибною компетентністю. Це такі знання і вміння, які не здобуті працею над собою та професійним самовдосконаленням, а куплені або здобуті завдяки "просуванню", "сприянню", "домовленостям" та зв'язкам. Особи з хибною компетентністю само-впевнені у своїх здатностях і вміннях, але об'єктивно не мають необхідних підстав впевнено й відповідально приймати рішення щодо реальної ситуації.
Вони становлять окремий соціальний клас "хибно-компетентних", який адмініструє, управляє, але на папері і з допомогою документів, котрі відбивають не реальну ситуацію, а хибне уявлення про навколишню реальність. Саме тому ми говоримо, що вже 23 роки живемо у країні, де є Конституція, що не діє, і де є закони, що не виконуються.
Адже сьогодні ніхто особливо не заперечуватиме, що "компетентність" більшості важливих документів для реального функціонування нашої держави часто хибна, або, інакше кажучи, - не діє. Більше того, клас " хибно-компетентних" пронизує все суспільство показними деклараціями, намірами і протоколами, методами боротьби з корупцією та вдосконалення реформ. І все це не тому, що названий клас не хоче бути ефективним - як ми найчастіше думаємо, а тому, що він не може і не вміє інакше, ніж плодити безплідні папери і собі подібних. Своє ж невміння та свою хибну компетентність цей клас змушений захищати видимістю ідей і рішень, оскільки їхні вміння та здатність є також видимими. Справедливості ради треба сказати, що чимало важливих і зафіксованих рішень останнього часу значно ефективніші, ніж були раніше.
Отож на запитання, хто і як повинен вирішувати кризу в Україні, є два варіанти відповіді.
Перший: тільки не клас "хибно-компетентних", бо він заведе нас у несправжню державу.
Другий: справді компетентні, якщо їх допустить до рішень клас "хибно-компетентних". Який же вихід із ситуації? Саме з цим суспільство запекло бореться.
Він є - простий і очевидний. Це спонтанний процес, що його в сучасній науці називають аутопоезісом, себто самовільним і неухильним процесом конструктивного вирішення кризи. Саме на цьому шляху Україна може виявитись однією з найпередовіших держав нинішнього такого непростого світу!