На стіні перед моїм робочим столом висить картина, подарована молодшою донькою. З чіткою перспективою, сповнена яскравих життєствердних барв. Що зазвичай і відзначають усі, хто її бачить. Втім, одного разу знайшовся чоловік, котрий, скоса глянувши на полотно, уривчасто кинув: "Похмурий малюнок. Небо важке, безвихідне". Та мене більше здивував інший відвідувач. Він зупинився прямо навпроти картини й кілька хвилин мовчки поїдав її очима. "Подобається?", - не стримавшись, поцікавився я у споглядальника. "Що?" - розгублено озвався він, насилу виходячи зі ступору. "Та картина ж!" - не менш розгублено відреагував я. "Яка картина?.."
Він її не бачив. Він дивився в стіну. І думав про своє.
Наші перспективи у війні, що дедалі сильніше розгоряється на сході країни, кожен може оцінювати по-своєму. На неї дивляться по-різному. Одних щоденне споглядання телевізійних картинок із передової вганяє в стан похмурої безвиході. Інші без зусиль знаходять життєствердне в обличчях закопчених чоловіків, які воюють під важким фронтовим небом.
До війни можна ставитися по-різному. Її не можна не бачити. Намагатися перемогти у війні, якої не помічаєш, - те ж саме що битися головою об стіну.
27-го мене увігнав у ступор випуск новин на одному з телевізійних каналів. Сюжет перший - реакція західних політиків і ЗМІ на неприкрите російське вторгнення. Сюжет другий - бадьоре повідомлення офіційного представника вітчизняного МЗС про відновлення контактів між українським та російським Генштабами… Ну що, давайте ще розвідданими обмінюватися з нагоди російського вторгнення... На офіційному рівні. На неофіційному це, схоже, і так відбувається. В односторонньому порядку.
Насміхаючись над нерішучими спробами Заходу приборкати Росію з допомогою млявих (на наш погляд) санкцій, ми якось забуваємо, що самі не спромоглися навіть на такі. Рішення Верховної Ради про можливість жорстких заходів до тих, хто розпалює і підживлює війну, супроводжувалося звучним PR-акомпанементом. І? Два тижні минуло. Два тижні війни. Кабмін склав список санкцій? Президент запровадив їх своїм указом?
Наше обурення Францією, яка не бажає відмовлятися від поставок ВМС РФ вертольотоносців "Містраль", по-своєму справедливе. Але тільки в тому разі, коли пам'ятатимемо, що наші підприємства так і не припинили співпрацю з ВПК Росії. Про готовність покласти край такій кооперації вперше заговорили вголос ще у квітні. У червні була нібито пряма заборона президента. Чому "нібито"? Тому що про впровадження такої заборони у серпні заявив уже прем'єр. Це означало, що грізний окрик очільника держави два місяці ігнорували. Досі, за неофіційними твердженнями ряду експертів, два десятки українських підприємств продовжують постачати своєю продукцією оборонку країни, котра щодня вбиває наших громадян… Керівники деяких заводів намагаються пояснювати це необхідністю виживання. Виживання за рахунок смертей співвітчизників? Просте запитання: країна воює? Якщо так, то мусить жертвувати. Не тільки життями своїх дітей. І чого ми тоді хочемо від Франції, яка з Росією не воює? Навіть "гібридно".
Можна зрозуміти тих, кого зворушила промова Петра Порошенка на День незалежності. Не можу зрозуміти тільки, чому в цьому емоційному спічі жодного разу не прозвучало словосполучення "війна з Росією". Якщо ми з нею не воюємо, тоді можна було обійтися без військового параду, вистачило б зворушливого "параду вишиванок". Скажу більше - у виступі глави держави жодного разу не прозвучало слово "Росія". І слово "Крим", до речі, теж. А навіщо, запитаєте? Ну не знаю. Ні, не варто черговий раз обіцяти "парад перемоги в Сімферополі". Просто, мабуть, було б важливо, якби президент воюючої країни привітав із Днем її Незалежності жителів окупованої території, які продовжують вважати себе частиною українського народу. Ні? Ну тоді не варто докоряти західним лідерам за те, що вони так рідко й неохоче торкаються кримської теми. Це ж не американська земля. Не німецька, не французька. Чи вже не наша? "Кримїхній"?
Не знаю, чи вимовляв президент слово "Крим" і словосполучення "війна з Росією" 26-го в Мінську. У тих фразах, котрі стали надбанням гласності, цього набору звуків немає. Путін у білоруській столиці від війни демонстративно дистанціювався, мимохідь згадавши про якусь "гостру кризову ситуацію на Україні". Володимира Володимировича ніхто виправити не ризикнув.
27-го, після масованої атаки "братніх" військових на наші позиції, верховний головнокомандувач України на злітному полі, здається, вперше відкрито заявив про "фактичне введення російських військ на територію України". Очікуване слово "агресія" з вуст Порошенка так і не злетіло. Загарбник, що вже не маскується, так і не удостоївся офіційного епітета, якого заслуговував ще з весни.
Багато політиків і експертів не приховували, що вважають найбільш логічним підсумком запланованого на середу засідання Ради національної безпеки і оборони рішення про запровадження воєнного стану. Однак жодних екстрених заходів "загострення ситуації" не породило: в розлогому й засекреченому рішенні РНБО – маса потрібних пунктів, які стосуються ОПК та логістики і були підготовлені за підсумками парламентських слухань тритижневої давності.
Крім того, від голови Радбезу прийшов інший месидж: поставлено завдання організувати спільне з російськими прикордонниками патрулювання кордону. Їй Богу, цікаво, як світ відреагував би
23 червня 1941 р. на інформацію про спільне патрулювання радянсько-німецького кордону?
Тепер уже навіть не знаю, як реагувати на повідомлення про "жорсткі вимоги" нашого зовнішньополітичного відомства до ЄС. Київ вимагає від Брюсселя чітко визначити ставлення Європейського союзу до російського вторгнення. А сам Київ визначився? Війну назвав війною?
Війну не можна подолати, не назвавши її на ім'я. Бувають безіменні солдати, не буває безіменних воєн.
А ведення війни передбачає запровадження воєнного стану. На жаль. Те, що відбувається на Сході країни, давно ніяка не АТО (та, власне ніколи нею й не було), це не можна назвати і поліцейською операцією. А проведення повноцінної військової операції передбачає інші дефініції, інші методи, інші кроки.
Що заважає визнати очевидне і здійснити неминуче? Аргументи президентського оточення не переконують. Статус воюючої країни не дозволить отримувати військово-технічну допомогу? А ми зараз її отримуємо? Крім того, будь-який військовий експерт розповість вам дюжину історій про те, як, хто й кому надає військову допомогу. Визначальним чинником завжди була готовність сторони захищатися. Оголошення війни поставить хрест на фінансовій допомозі з боку МВФ? Експерти сперечаються про життєздатність цієї тези. Але питання в іншому: чекатимемо, коли допомогу надавати буде нічому?
Ні Європа, ні США не готові воювати з Росією? Так. Вони, і насамперед ЄС, не дозволяють нашій владі називати війну війною і вести війну як війну. Так. Але це наша країна. І це наша війна. Здійснивши очевидне, ми примусимо світ визначитися. А поки що світ примушує нас використовувати визначення, зручні для них. Об'єднаній Європі малоприємна повноцінна війна біля її кордонів. Але ще менше їй потрібна експансія Росії.
Визнання війни війною вносить граничну ясність у події. Для всіх. Для громадян цієї країни насамперед.
"Чому я (мій чоловік, мій син) мушу помирати за Донбас? А здорові мужики звідти - жити в мене під боком як біженці?" Деякі патріоти невдоволено морщаться, чуючи таке від поранених і тих, хто з боєм вирвався з казана. Від ухильників і дезертирів. Від матерів загиблих. І дружин полонених. Можна морщитися скільки завгодно, але сьогодні тих, хто думає так, стає більше. Тих, хто думає про Донбас і його жителів відчужено, навряд чи поменшало. Тих, хто думає про нього вороже, явно побільшало.
Запитання "З чого починається Батьківщина?" передбачає різні відповіді. Для багатьох, скажемо чесно, вона починається не з Донбасу. І не з Криму. Причому до переліку тих, для кого Батьківщина з Криму не починається, ми можемо сміливо записати велику групу наших вищих керівників, які віддали півострів так, безкровно. Але покірно.
Не мені судити, проте між формулюваннями "загинув у поліцейській операції проти терористів на Донбасі" і "віддав життя у війні за Батьківщину" є істотна відмінність. Полеглим уже байдуже, але багатьом із тих, хто повинен і готовий зайняти їхнє місце, мабуть, ні. І коли держава нарешті офіційно визнає неіснуючу АТО проти незрозумілих терористів повноцінною війною за Батьківщину, це буде чесно. Стосовно громадян. Полеглих і живих. У війні за Батьківщину вона, Батьківщина, починається з першого прикордонного стовпа. За який доводиться боротися із загарбником. А не здійснювати з ним "спільне патрулювання".
Не оголосивши війну війною і при цьому оголосивши про поновлення призову, держава, можливо, робить правильний крок – з військової точки зору (та й то за умови, що мобілізаційна робота проводитиметься не так, як тепер). Але навряд чи робить правильний крок – з погляду політичного. Заклик не на війну за Батьківщину, а на поліцейську операцію (якою досі толком не зрозуміло хто керує), на Донбас принесе відчутний позитивний ефект тільки для окремих спритних працівників військкоматів. Які одержують реальний шанс істотно поліпшити своє матеріальне становище.
Так, смішно думати, що від однієї простої заміни формулювання все дивним чином зміниться. Ні, не зміниться. Людина, від котрої залежить прийняття життєво важливого рішення, мусить сама повірити, що це війна. Війна за Батьківщину. І вести її треба як війну за Батьківщину. І тоді це справді зрозуміють, у це щиро повірить більшість тих, кому Батьківщину захищати. А ще й поводитися владі треба так, щоб усі зрозуміли, що ти захищаєш Батьківщину, а не рейтинги, бізнес і контроль потоків...
Проте людина, схоже, поки що не вірить. Тому війна й не називається на ім'я. А не тому, що хапають за руку чини з ЄС або МВФ.
Я не міг примусити себе писати слово "президент" поруч зі словом "Янукович". Це була трохи наївна, але від того не менш принципова позиція. Віднедавна сусідство власної назви і головної посади країни не викликає в мене відторгнення. Порошенко, мабуть, не зовсім той президент, якого б я хотів бачити біля керма своєї країни. Але він мій президент. Президент моєї держави.
Сьогодні є чимало тих (і я серед них), хто щиро співчуває Петру Олексійовичу, не бажаючи опинитися на його місці. Але ніхто з нас не прагнув цієї посади. І публічно не обіцяв країні мир. Який можна тільки відвоювати. Сьогодні це очевидно. Його не можна виторгувати. "Виговорити". До чого схильний наш верховний головнокомандувач, відомий і звичкою, і вмінням вести переговори завжди й з усіма.
Один розумний чоловік, причетний певною мірою до виборчого процесу, 27 серпня сказав мені, що проведення виборів у цій ситуації неправильне, що запровадження воєнного стану вимагає ситуація, і що від керівництва потрібне вольове рішення. На моє пряме запитання: чи готовий він це заявити вголос, - відповів категорично: "Ні. У цій ситуації в держави має бути одна точка зору. І озвучувати її повинна одна людина".
Мені б дуже хотілося помилятися, але цей чоловік, дивлячись на картину воєнних дій, думає про своє. Про майбутні парламентські вибори. На проведенні яких запровадження воєнного стану ставить хрест. За Конституцією. Можливо, це не єдина, але майже напевно одна з основних причин неоголошення воєнного стану. Не знаю як зараз, проте тижнів три тому більшість нарад в адміністрації президента воюючої країни присвячувалися виборам. Джерело з АП, що повідомило мені про це, щиро здивував мій подив…
Запровадження ВС, з одного боку, наділяє главу держави додатковою владою і додатковими можливостями. І водночас покладає на нього ВСЮ повноту відповідальності за те, що відбувається на фронті. Сьогодні ця відповідальність розмита.
А керівництво воєнною операцією розбалансоване. Складна система (безсистемність?) прийняття й узгодження рішень, плутана координація дій дається дорогою ціною. Найдорожчою.
І річ не тільки й не так у постаті начальника Генштабу чи міністра оборони. Хоча і в цьому теж. Міністр оборони Гелетей - це оксюморон, пардон за мою давньогрецьку. Не претендую на роль знавця військової справи, але, по-моєму, і без фахової освіти зрозуміло - кар'єрний опер і паркетний генерал не повинен би очолювати оборонне відомство воюючої країни. У такій війні. З таким противником.
Поділився з двома досвідченими політиками чуткою про можливе призначення на посаду міністра оборони Олександра Турчинова. "Смішно…" - відреагував один. "Смішнішим за Гелетея не може бути нічого…" - заперечив інший.
Запровадження воєнного стану передбачає пряму, чітку й жорстку вертикаль управління. Формування Ставки гранично уточнить роль Генштабу, начальник якого не повинен сам ходити в атаку і займатися організацією блок-постів. Не його це справа. Як і не справа міністра оборони позувати перед камерами в касці та франтівському камуфляжі на тлі міста, зданого противнику без бою. Війна вимагає іншого підходу, інших виконавців на ключові ролі. Щойно президент із усією нещадною очевидністю усвідомить, що в нього нескладний вибір - перемогти у війні або програти країну, - він буде приречений на пошук і знаходження потрібних кандидатів. Смішно думати, що їх немає. Війна, навіть така, уже висунула багатьох ініціативних, розумних та відповідальних у найрізноманітніших сферах. У тому числі і в суто військовій.
Істерика й паніка - найгірші спільниці війни. Якщо назвемо війну війною - почнеться паніка з істерикою, - стверджують песимісти. Якраз навпаки. В умовах війни істеричка й панікер - вороги, специфіку поводження з якими визначають закони воєнного часу. В умовах АТО істерика й паніка - вияви демократії.
Режим воєнного стану ясно визначає ворога, чітко формулює завдання і встановлює жорстку відповідальність за їх виконання. Воєнний стан - це не просто можливість запровадити комендантську годину або спростити порядок застосування зброї. Це прищеплення іншого, гранично чесного погляду на речі. Якщо ми воюємо, то накази командира не обговорюються, залишення позицій не допускається, мародерство і грабежі не сходять з рук. Рамки демократії в умовах воєнного стану звужуються, на жаль, але це навіть в Основному Законі прописано. І ставлення до учасників та покровителів деяких масових акцій у такому разі має бути уточнене. До не справжніх, а ряжених "матерів та дружин" (як це було, наприклад, на Закарпатті), до не справжніх, а проплачених "героїв". Які не вирвалися з ворожого оточення, а вирвані з оточення друзів по випивці (на жаль, і такі випадки бували). І, звісно, до тих, хто їм платить.
А ще воєнний стан означає, що в кожного невиконаного наказу, у кожного прорахунку, тим більше – злочину, є реальний адресат. Який неминуче буде покараний. Кожен залишений без прикриття боєць, кожен некуплений бронежилет, кожен непоставлений БТР, кожен "відмазаний" призовник, кожна недоукомплектована аптечка, кожен перепроданий сухпайок і кожен украдений літр пального мають стати причиною для неминучого покарання. Війна вкаже багатьом, включно з опасистими генералами, обвішаними орденами за паркетні війни, їхнє справжнє місце.
Запровадження воєнного стану передбачає не просто зміну дефініцій, а й зміну відносин. У тому числі зміну ставлення до командирів. Яких не можна не послухатися, не можна обматюкати чи навіть ударити.
Погане матеріальне забезпечення, тяжкі побутові умови і принизливо низьке грошове утримання, помножене на відсутність дисциплінарних заходів впливу, інколи призводили до втрати управління підрозділами і частинами. Особливо в тих випадках, коли командир не міг довести свій авторитет підлеглим. Інститут військових прокурорів повернутий недавно, військової поліції немає, гауптвахти і дисбати, наскільки відомо, скасовані. Уточнення дисциплінарних механізмів має відбуватися паралельно з підвищенням забезпечення особового складу. Боєць має бути максимально захищений від ворога, а командир - від зазіхання на його владу. Інакше неминуча перемога прийде занадто дорогою ціною.
Усвідомлення того, що за мир доведеться воювати складно і страшно, має переконати в цінності перемоги. А це, своєю чергою, - у цінності людського життя. Бо людина не може не бути цінною для країни, котра так тяжко відстоює своє право на існування. А патріот із бойовим досвідом удвічі цінніший для воюючої країни. Випадки, коли людей кидають напризволяще заради збереження техніки, неможливі у війні за перемогу. У війні з тими, хто ніколи на втрати не зважав - "бабы еще нарожают". Війна за перемогу передбачає бережливе ставлення до кадрів, насамперед кваліфікованих. Історії, коли вмілих офіцерів висмикують із місць дислокації й посилають на фронт, часто використовуючи їх як піхоту, а підрозділи й частини в тилу залишають інколи без потрібних спеціалістів та досвідчених командирів, не мають повторюватися.
Запровадження воєнного стану передбачає уточнення характеру ведення дій, корекцію інструментів боротьби. Війна з велетенською мілітаризованою країною передбачає посилення диверсійного компоненту. Мінування, рейкова війна, засідки - має бути максимально використаний увесь арсенал засобів та методів, які завдають максимальної шкоди противнику при мінімальних втратах. Чим більше "вантажів 200" вирушатиме через кордон, тим вища ймовірність того, що противник здригнеться, а жителі сусідньої країни осмислять те, що відбувається. Страшною ціною? Так. Але ми їх сюди не кликали.
Людей і раніше не можна було перетворювати на беззахисні мішені для авіації і "Градов". Тепер - тим більше. Коли сучасна техніка безперервним потоком ллється через діру в кордоні (розширену, за деякими даними, до 200 км), а лік кадрових військовослужбовців РФ, які воюють на нашій землі, пішов на тисячі.
Події останніх днів відзначені активністю диверсійних груп противника. Можна припустити, що найближчим часом їхніми мішенями буде не тільки інфраструктура (мости, шляхи і залізниця), а й військові об'єкти, насамперед аеродроми. Підвищення захисту цих об'єктів, контрдиверсійна робота мають стати пріоритетними завданнями. Поряд із боротьбою з провокаторами, спільниками, підпіллям. Яке, наскільки можна судити, останнім часом чітко "заточують" на проведення терактів. Мета терактів у "невоюючих" областях - зв'язати, прив'язати до місць дислокації частини, яких бракує на сході, а тепер уже й на півдні.
За деякими даними, Росія форсує зусилля, спрямовані на руйнування системи управління державою. Що може призвести до значно страшніших наслідків, ніж руйнування інфраструктури та промисловості. Країну свідомо "розгойдують" і "розхитують", і у світлі цього компетентним службам є сенс бути рішучішими з деякими "громадськими" та "політичними" організаціями, антиукраїнський характер яких неочевидний тільки сліпим. Запровадження воєнного стану розширює можливості для боротьби з ними. Але й нинішній правовий режим дозволяє окремим відомствам застосовувати силу і владу до тих, хто досі користувався безсиллям влади…
На останньому засіданні Радбезу, наскільки відомо, прибічниками запровадження воєнного стану виступали прем'єр і спікер. Однак президент оголосив, що це питання не обговорюється. Через "однозначну позицію наших західних партнерів". "Гадаю, що головна причина - все ж таки вибори, - поділилося своєю думкою одне з джерел в АП. - Петро Олексійович не має наміру їх скасовувати за жодних умов".
Навіщо вони Петру Олексійовичу? Навіщо вони державі?
Парламент має бути притягнутий до політичної відповідальності? Безумовно. Законодавча влада повинна оновитися? Безперечно. А хто притягнутий до кримінальної відповідальність за те, що відбувалося в країні? Один депутат учора пожартував: "Колишній слідчий обласної прокуратури кілька місяців попрацював дуже великим прокурором і різко втратив інтерес до інтегрального націоналізму й політики взагалі. Кажуть, навіть у передвиборний список рідної партії не хоче. А ще кажуть, що забезпечив себе до кінця життя…" Навіть не знаю, про кого мій співрозмовник. Але знаю, що говорити про оновлення поки що рано. І у виконавчій владі, і в законодавчій. Так, після цих виборів у Раді, швидше за все, не буде Єфремова з Олійником. Бог дасть, не буде комуністів. Але є підстави думати, що дуже багато тих, на чиїх руках кров, хто безпосередньо винен у нинішньому кровопролитті на сході, просочаться в парламент у списках "майданних" партій. По мажоритарних округах, кандидатів для яких, за дорученням президента, підбирає, наприклад, Давид Жванія. Цікаво буде подивитися на результати цього "кастингу". І в одних списках з учорашніми й сьогоднішніми вбивцями опиняться і справжні герої, "самооборонці" Майдану, командири та бійці добровольчих батальйонів. Вони підуть на вибори разом із тими, хто так і не відповів за жертви Майдану, хто за гроші випускав замовників знищення "Небесної сотні", організаторів і виконавців злочинів, хто не скривившись здав Крим, хто довів ситуацію на Донбасі до реальної війни, яка чомусь сором'язливо називається АТО.
Боюся, для оновлення й очищення виявиться мало Майдану та виборів. Для цього ще знадобиться війна. Для перемоги в якій, можливо, годилося б пожертвувати виборами. Хоч би якими ненависними багатьом (і мені особисто, не соромлюся сказати) були деякі насельники будівлі під куполом. Треба примусити їх працювати на перемогу. Усіх. Інструменти є. Хай спокутують гріхи. Може, зарахується.
Ще раз повторю: дуже хотілося б помилитися, але, боюся, поки що в системі пріоритетів президента вибори важать більше, ніж війна.
Те, що президент переймається виборами, не означає, що він не займається війною. Низка рішень, прийнятих на недавньому засіданні Радбезу, за словами наших джерел, мали важливий і об'єктивний характер. Але, за словами тих-таки джерел, ніхто не заважав прийняти їх раніше… І головне – ці заходи не вирішують ключового завдання: не змінюють ставлення до того, що відбувається. Ідеться про поліпшення логістики проведення АТО, але не про зміну якості ведення війни.
Зі страшним ворогом. Який щодня нарощує свою присутність. Учора телефонував знайомий із Донецька. Сидів у кафе неподалік військових у формі без розпізнавальних знаків. Які говорили з чітко вираженим російським акцентом. "Зелені чоловічки" обговорювали, де розмістити 600 військовослужбовців, які мають прибути невдовзі…
Про плани (очевидні й гіпотетичні, тактичні і стратегічні) написане багато і докладно. Аналітиками й експертами. Не буду повторюватися. Розповім лише про сценарій, про який досі чути не доводилося. Ряд спеців вважає, що найближчим завданням Путіна буде просування вглиб української території з боку Криму. Ситуація на півострові потребує негайних заходів. Поромна переправа завантажена, поставки морем найближчим часом будуть ускладнені у зв'язку з початком штормів. Настрої в Криму місцями вже так собі, а скоро можуть стати ще гіршими. "Новий регіон Росії" потребує безперебійних поставок продовольства, палива, електроенергії і, звичайно, води. Москві необхідне Каховське водосховище. Запорізька АЕС. Необхідні ділянки суші для наземного кримозабезпечення та різні об'єкти, які на ній перебувають. Потрібне розширення та подовження "коридору для Криму", необхідного і для життєзабезпечення півострова, і для захоплення плацдарму для подальшого наступу. Наші джерела говорять про можливе вторгнення в Херсонську, Миколаївську та, не виключено, Запорізьку області. Звучить малоймовірно, але ми поступово відучуємося дивуватися.
Де готовий зупинитися Путін? Доводилося чути взагалі неймовірну версію. Деякі західні дипломати і військові експерти переконані, що знищення української державності – проміжна мета. Що його плани сягають далі - на Польщу, на Прибалтику, на Балкани. Звучить зовсім уже дико, але ми поступово відучуємося дивуватися. Принаймні у Варшаві, Таллінні, Ризі багато хто оцінює наміри саме так. У Берліні, Парижі й Римі вочевидь думають інакше. Принаймні поки що. Там не готові назвати війну на ім'я.
Як, на жаль, і в Києві. Принаймні поки що. Ми рухаємося до виборів. А перед нами стоїть вибір. Точніше, не так. У нас немає вибору - Україна повинна зупинити Путіна.
Ми не вибирали війну. Війна вибрала нас. Війна за Батьківщину, яку ми тяжко здобуваємо.