Кілька місяців тому до адміністрації президента України надійшло незвичне послання. На офіційному бланку Державної думи Російської Федерації заступник голови цієї Думи, відомий у Росії та за її межами політик Володимир Вольфович Жириновський, особисто просив президента України Віктора Федоровича Януковича віддати йому фанерний завод.
Ішлося про Костопольський фанерний завод «Якхнюка та Ейдельштейна», що в Рівненській області. Свої претензії на український завод спікер Держдуми мотивував тим, що Ейдельштейн Іцхак Айзік, власник цього заводу, доводився йому рідним дідусем. Відповідне рішення Нікулінського районного суду Москви додавалося. Після приєднання Волині до СРСР у 1939 році Костопольський фанерний завод було націоналізовано. Ще через два роки прийшли німці, й Іцхак Ейдельштейн загинув у Костопольському гетто. І от тепер Володимир Вольфович хоче, щоб Віктор Федорович ухвалив «правове, політичне рішення про повернення фанерного заводу законному спадкоємцеві».
Нескладно уявити собі розгубленість працівників адміністрації президента. З одного боку, претензії, викладені в посланні, були досить безглузді - можна негайно відмовляти, з іншого - бланк, на якому вони надійшли, був досить солідний, і відмова могла викликати міжнародний скандал. У результаті послання вирушило в довгу путь по інстанціях, включаючи Держкомархів, Мін’юст і місцеві установи Рівненської області, щоб виразніше прояснити долю згаданого заводу.
За підсумками цього невеличкого розслідування з безлічі можливих причин для відмови (починаючи з найочевиднішої - президент України не уповноважений вирішувати майнові спори) було вибрано три. По-перше, українсько-російська угода про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності, що підтвердило перехід усіх підприємств, розташованих на території України, у власність України. По-друге, факт повного знищення фанерного заводу під час окупації міста - у 1947 році на його місці було збудовано повністю нове підприємство. По-третє, наявність у цього підприємства на даний час приватних власників. Попри певну стилістичну суперечливість відповіді (аргументи на користь відмови накладаються один на інший на кшталт «по-перше - не брав, по-друге - не я, по-третє - не віддам»), вона досить чітко дає зрозуміти: навряд чи Володимир Вольфович зможе отримати дідусів завод. Принаймні в найближчому майбутньому.
Однак лист Жириновського увиразнив цікаве питання - проблему реституції. Тобто повернення власникам та їхнім спадкоємцям колись націоналізованої власності. Для багатьох громадян України це питання порівнянне з відомою проблемою вкладів в Ощадбанку: попри справедливість і обгрунтованість вимог, усі чудово розуміють, що вони не будуть і не можуть бути задоволені. Просто тому, що держава не має ні сил на переселення величезної маси людей і зміну власності безлічі підприємств, ні грошей на оплату супутніх витрат, ні відповідної законодавчої бази, ні, будемо вже чесними, бажання. Як у Жванецького: - «Я право маю?» - «Маєте». - «А можу?» - «Ні, не можете».
Утім, є нюанси.
Говорячи про реституцію в Україні, відразу слід розділити її на дві нерівні, як у кількісно-статистичному, так і в якісно-правовому плані, категорії. А саме: на реституцію приватної власності та реституцію церковного майна.
Реституція церковна
Передача храмів релігійним громадам України розпочалася ще до проголошення її незалежності. Юридичною підставою для реституції культових об’єктів став Закон «Про свободу совісті та релігійних організацій», ухвалений Верховною радою УРСР 21 квітня 1991 року. У ньому міститься вимога «забезпечити повернення у власність або передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових споруд і майна». Невдовзі цей закон був підкріплений указом президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 4 березня 1992 р. №125. Органам влади було доручено впродовж 1992-1993 років передати громадам культові будівлі, які не використовувались або використовувались не за призначенням, а також організувати інвентаризацію церковного майна у фондах державних музеїв та архівів для вирішення питання про його використання за призначенням.
Чи було це на практиці поверненням храмів у власність церкви - питання спірне. По-перше, юридичною особою, яка розпоряджається конкретним храмом, є не релігійна організація в цілому (наприклад УПЦ МП), а конкретна громада (наприклад, громада храму святителя Миколи в Кіровограді). По-друге, у більшості випадків ішлося про довгострокову оренду або передачу в постійне користування, а не про право власності. Але це де-юре, а де-факто клірики знову отримали право розпоряджатися храмами.
Утім, і така «церковна реституція» супроводжувалася і супроводжується конфліктами. Насамперед - через об’єкти, на користування якими претендують різні організації, включаючи світські. Як приклад можна навести ситуацію з двома київськими будівлями архітектора Городецького - Миколаївським костьолом (він же Будинок органної та камерної музики) і караїмською кенасою (вона ж - Будинок актора). І якщо костьол за взаємною домовленістю кліриків і музикантів слугує і тим і іншим поперемінно, то кенаса, що потерпає без реставрації після виселення звідти акторів у 2010 році, залишається у власності міста і перетворюється на пустку. Конфлікти між різними церковними конфесіями, які претендують на певні громади та приписані до них храми, і поготів стали притчею во язицех.
При цьому спори виникають не тільки навколо дорогої нерухомості. Досі не вщухає конфлікт між єврейськими громадами Києва та Держкомархівом щодо передачі синагогам сувоїв Тори, що зберігаються в архівах. Глава Держкомархіву Ольга Гінзбург «як державний службовець і комуніст» послідовно виступає проти повернення сувоїв, боячись, що вони неналежно зберігатимуться і підозрюючи, що вже віддані святині вивозять за територію України.
Реституція світська
Формально світська реституція в Україні неможлива. Простіше кажучи, повернути колись націоналізовану власність своєї сім’ї вже не вийде. У вас не приймуть навіть позовної заяви - згідно з нашими процесуальними нормами оскаржити вступ держави у право власності можна лише впродовж трьох років після цієї події. Україна вступила у права власності на всі об’єкти, націоналізовані при СРСР, у 1993 році - і в 1996 році законної можливості заперечити це вже не було.
Однак і тут є кілька «але».
Перше «але» - наявність в Україні цілих національних об’єднань, для яких це питання все ще актуальне. Для їхніх членів воно має не тільки особисте, а й політичне підгрунтя. Ще в 2006 році кілька об’єднань кримських татар («Азалтик», «Койдешлер», «Намус» і «Черкез-Кермен») вимагали від України проведення реституції майна, конфіскованого в кримських татар під час депортації. Справедлива по суті, але практично нездійсненна й дуже конфліктогенна в кримських умовах вимога не була почута. «Ну немає в нас закону про реституцію», - коротко й просто відповів повпред президента в Криму Геннадій Москаль.
Варто зауважити - уже тоді існував аналогічний законопроект. Називався він «Про відновлення прав власності фізичних осіб на майно, що примусово відчужується органами СРСР» і був внесений народними депутатами Михайлом Сятинею і Сергієм Ратушняком у 2005 році. Цей проект, утім, так ніколи й не став законом.
Друге «але» - міжнародний досвід. Усі держави колишнього Варшавського блоку, що приєдналися (і бажають приєднатися) до ЄС, узяли на себе зобов’язання ухвалити відповідний закон і провести реституцію в тій чи іншій формі. І, зрештою, це зобов’язання виконали. Навіть при тому, що в багатьох з них ішлося не тільки про повернення колись націоналізованої соціалістичними урядами власності, а й про національні питання, набагато делікатніші. Наприклад про майнові спори між поляками і німцями, які тривають іще з Другої світової. А також про власність, конфісковану в національних меншин окремих республік під час громадянської війни в Югославії.
Проте й у країнах Центральної Європи реституція не означала негайної і повної передачі власності її колишнім власникам. Деякі об’єкти не були повернені. Інші - були, але із застереженнями і вимогами до нових старих власників, покликаними пом’якшити негативні наслідки відновлення справедливості. Так, у Латвії люди, що проживають у будинках, в які повернулися колишні господарі, могли залишатися там іще впродовж семи років, а виселити їх можна було лише з наданням рівноцінної житлоплощі. У Литві господарі землі, яку за радянських часів було забудовано, отримували права на аналогічні ділянки в інших регіонах. Тобто якби завод дідуся Володимира Вольфовича стояв не на Волині, а десь під Вільнюсом - онук мав би повне право на солідну ділянку литовської землі. Зовсім по-іншому пройшла реституція в Польщі: оскільки загальна вартість вилученого з державної власності становила, ні багато ні мало, 25 млрд. дол., держава повернула полякам лише 50% від неї. Причому замість грошових компенсацій видавали цінні папери на придбання землі або акції приватизованих підприємств (тобто польські аналоги наших старих добрих ваучерів). За подібною схемою відбулася реституція в Угорщині. Само собою, таке було можливо лише в разі збігу в часі реституції та масової приватизації, тому цей досвід Україні аналізувати явно пізно.
Тим часом у Чехії знайшли в собі сили просто повернути спадкоємцям їхнє майно або його вартість у грошовому еквіваленті, нехай і з певними національними особливостями. Як приклад можна навести досить сентиментальну історію графа Зденека Штернберга, нинішнього хазяїна одного з найпопулярніших туристичних об’єктів Чехії - Штернберзького замка під Кутньою Горою. На момент приходу до влади в Чехословаччині соціалістичного уряду та націоналізації замку в 1949 році граф був іще дитиною. Понад чотири десятиліття його батько, а згодом і він сам пропрацювали екскурсоводами у власному будинку, що їм уже не належав. При цьому вони мешкали в невеличкій квартирі у Празі. Після ухвалення Чехією закону про реституцію в 1992 році старенький уже граф нарешті зміг увійти в замок, який належав його сім’ї сімсот років, як господар. Але оскільки замок залишається частиною національної культурної спадщини, у ньому не припиняються екскурсії: граф із дружиною живе на верхніх поверхах, а туристів водять по нижніх. Іноді він, утім, згадує про стару професію і проводить екскурсії особисто.
Хай там як, але якщо євроінтеграція України стане ближчою і реальнішою, ніж зараз, питання реституції може повернутися на порядок денний, причому у формі вимоги від єврокомісарів. Ухвалення відповідного закону ризикує стати необхідністю, як це зовсім недавно було в Сербії, що прагне в ЄС. Як він виконуватиметься, навіть у разі наявності у виконавців доброї волі та щирого бажання, - це вже інше, не менш цікаве, питання.
Парадоксально, але у Володимира Жириновського з’явився особистий інтерес у прискоренні інтеграції України в Євросоюз.