- Дожилися - вже й сільраду в нас забирають!
Ця новина негайно зібрала зіньківчан на схід села. Сюди ж поспішали й люди із сусідніх сіл - так само збуджені та сердиті. Здавалося, хоч трохи натисне експерт із обласного офісу реформ, яка приїхала переконувати, що в Зінькові недоцільно створювати громаду, - і селяни захищатимуть своє право "мати сільраду" силою. Гени такі в одному з найперших міст Поділля з магдебурзьким правом: татар тут били, били ляхів, опиралися російському царату, а 1921 р. спливли кров'ю, бо під синьо-жовтим стягом повстали проти більшовиків. Відтоді в документах радянської влади Зіньків інакше, ніж бандитським, а згодом - контрабандистським селом не називали. За люте самостійництво комуністи з часом йому відомстили: перенесли центр району в недалекі Віньківці. І розвивали новий райцентр, залишаючи непокірному старовинному Зінькову тільки колишню славу.
Тепер же, в ході першого етапу адміністративно-територіальної реформи - добровільного об'єднання територіальних громад, економічно розвиненіші Віньківці були визначені як центр такої громади. Тобто після децентралізації мав залишитися той самий район, але вже з назвою спроможної громади, ширші можливості якої нарешті мали б забезпечити мешканцям кращі умови життя, ніж досі. І все було б так, як полюбовно вирішили у Хмельницькому та Віньківцях, якби Зіньків не збунтувався. Про категоричне бажання об'єднатися саме з ним заявили й довколишні села - ті, що їх із давніх-давен називали "зіньківським ключем". Вони й справді являють собою майже єдиний конгломерат, міцно скутий історичною пам'яттю, родинними зв'язками, економічними узами, торговими традиціями, освітніми контактами. Саме ця генетична спорідненість насамперед визначила прагнення знову бути разом.
- На чому вони будуть триматися? - не приховував роздратування фактичний керівник робочої групи з підготовки проекту перспективного плану формування територій громад Хмельницької області (формально нею керує голова облдержадміністрації Михайло Загородний), заступник голови ОДА Володимир Кальніченко, показуючи невтішні підрахунки майбутнього зіньківського бюджету і повторюючи сказане на колегії ОДА головою Віньковецької райдержадміністрації: "В них же нічого немає!"
Зате гонор є. А честолюбство нерідко стає сильнішим двигуном прогресу, ніж матеріальна база. На Хмельниччині за шанс проявити себе в нових умовах боровся не лише збіднілий родовий аристократ Зіньків. Наполегливо відстоював свою окремість від районного Городка курортний Сатанів. Дистанціювалися від Хмельницького приміські Лісові Гринівці та Шаровечка. Не захотіли бути "під Кам'янцем" Гуменці й інші села.
Рекомендації з Києва та області проігнорували понад два десятки сіл, вибравши замість запропонованих Волочиська й Наркевичів "свої" Війтівці. Як наслідок, карта-прогноз післяреформеної області не те щоб перекроїлась, але істотно переінакшилася. 12 із 20 районів Хмельниччини змінили свої межі. Три залишилися єдиними громадами: Старосинявський - бо маленький, Ярмолинецький - бо через приєднання його південної частини не захотіла біднішати Дунаєвецька селищна громада, а придністровський Новоушицький - бо там усі дороги від села до села йдуть через райцентр. Залежно від симпатій поділилися навіть сільради: Баламутівка приєдналася до Хмельницького, Лугове - до Копистина. Планувалося 1451 населений пункт Хмельниччини, які наразі керуються 626 місцевими радами, об'єднати в 46 громад. У підсумку вийшло 54 громади. Причому немало тих, яким пропонували самостійність, відмовилися: клопітно, відповідально, фінансово тривожно.
Утім, це лише перспективний план. Після схвалення 28 травня обласною радою його до липня має затвердити Кабінет міністрів, а вже до 5 вересня громади повинні об'єднатися - щоб 25 жовтня провести місцеві вибори. Чи все буде так, як пропонується сьогодні, сказати важко: процес переформатування територій болісний. Хоч усе відбувається швидко, як зміна картинок у калейдоскопі: багато хто ще й не усвідомив, що діється. Це наче й правильно: аби бути успішною, реформа мусить проходити швидко. Та для цього вона має бути добре підготовленою. І проводити її мають дуже компетентні фахівці.
Кому-кому, а Хмельниччині щодо цього мало пощастити. Адже серед "батьків" адмінреформи в Україні, які всебічно її продумували і довго виношували, - хмельничани: заступник директора з науки Інституту громадянського суспільства Анатолій Ткачук та найдосвідченіший експерт у сфері місцевого самоврядування Юрій Ганущак. Працюючи над питаннями реформи в столиці, вони постійно популяризували її в рідному краї. Проте це не допомогло області вийти в передовики з упровадження реформи. Хоч і робоча група, і офіс реформ роботу виконали чималу. Та уникнути непорозумінь, образ і навіть конфліктів не вдалося. Звісно, зміни нечасто проходять гладко. Та для того й було створено ці органи, щоб мінімізувати ризики.
Чому ж не вийшло? Відповідь можна знайти в історії майже 100-літньої давності. Адміністративно-територіальна реформа 1923-1925 рр., яка скрізь супроводжувалася звичним більшовицьким насильством, у найбуремнішому на той час Поділлі пройшла найвдаліше. Бо - максимально врахувала не лише потреби влади, а й особливості населених пунктів. Керували нею відомий учений професор Ярошевич та досвідчений практик з іще дореволюційним досвідом роботи в земстві Демченко.
В сучасній Україні реалізацію реформи доручили облдержадміністраціям. Що ніби й закономірно - без виконавської дисципліни тут не обійдешся. Та розроблена фахівцями методика формування спроможних територіальних громад радила також залучати до робочої групи представників місцевих наукових установ, етнографів, краєзнавців, громадських діячів і просто авторитетних людей.
У Хмельницькому пораду проігнорували. До робочої групи увійшли аж 43 особи, але майже всі - практики: представники структур державної влади, міські, районні, сільські голови тощо. Єдиний тут науковець - теж спеціаліст із державного управління. Відсутність у групі знавців історії Поділля й проявилася в "нарізці" громад переважно за економічними показниками, без урахування суспільно-історичної тяглості їхніх взаємовідносин. Звідси й конфлікти. Хоч "провідники реформи" вважають, що причина невдоволення, яке кваліфікується як опір реформі, - амбіції сільських голів. Без амбіцій, певна річ, не обійшлося, - і це навіть добре, коли це здорові амбіції, що базуються на вірі у себе та в силу громад. Але корені конфліктів зазвичай значно глибші. Інакше кажучи, серед міст і сіл, як і серед людей, є симпатії, антипатії, добровільна залежність і відверта ворожість. Про це треба знати, і це слід обов'язково враховувати, формуючи громади, щоб не повторювати совкового силового примусу до співжиття. Тим паче що всі рекомендаційні документи наголошують на добровільності об'єднань.
Потенційним джерелом протистоянь стало й те, що декого записали до робочої групи суто за посадою. Натомість депутатів обласної ради багатьох скликань зі значним досвідом управління областю, глибоким знанням проблем краю та діяльності органів місцевого самоврядування і безсумнівних, незважаючи на партійність, патріотів рідної землі - до робочої групи не запросили. В результаті серед противників реформи опинився й голова обласної ради "свободівець" Іван Гончар, який разом зі своїми колегами-однопартійцями з трьох галицьких областей виступив із публічною заявою про непідготовленість та передчасність децентралізації, вважаючи її сучасною колективізацією, яка остаточно погубить самодостатність і самобутність українського села. "Уряд мав би спершу прокласти дороги, створити інфраструктуру, закупити шкільні автобуси - а вже потім розпочинати реформу, - переконаний І.Гончар. - А обласна адміністрація взагалі зробила її не добровільною, а примусовою".
Для недавно призначеного головою облдержадміністрації Михайла Загородного успіх реформи в області - це, безперечно, шанс проявити свої керівні та організаційні здібності. Крім офіційної робочої групи з питань реформи, власне, він формував і недержавну, але з великими повноваженнями і, кажуть, відповідною зарплатою структуру - регіональний офіс реформ. Його очолив Сергій Яцковський. Він, як і голова ОДА, із селища Чемерівці. Яцковський відомий в області як один із найуспішніших "помаранчевих" голів райдержадміністрацій, тож ніхто не ставить під сумнів його патріотизм чи ділові якості. А ось у тому, що він, як і решта (всього четверо) експертів офісу, досконало знає область, певності немає. Ще більше питань викликало те, що серед експертів - син М.Загородного. Не те щоб люди не вірять у професіоналізм цього молодого хлопця, - вітчизняна дійсність засвідчує особливу обдарованість дітей можновладців, починаючи з родини президента, - але втрачають довіру до влади, яка не демонструє чесності та прозорості дій, надто ж у доборі кадрів. А для успіху реформ довіра потрібна не менше, ніж гроші. Хоча ці поняття взаємопов'язані. У кожному разі, чи не найдужче непокоїть народ підозра, що реформа придумана для того, аби під шумок у хаосі передачі повноважень та власності від сільрад до громад, від районів - на села розпродати землю, мораторій на продаж якої закінчується 31 грудня нинішнього року. Бо тоді - в умовах нашої олігархічно-корумпованої дійсності - громади стануть наділами з кріпаками у власності всемогутніх "рішал".
Отож довіра - теж капітал. Якщо сьогодні для рядових мешканців майбутніх громад, особливо селян, чи не головним при визначенні центру є змога впродовж дня взяти там потрібні довідки, отримати медичну допомогу чи навчати дітей - тобто доступність надання публічних послуг, - то після об'єднання на перший план неминуче вийде якість цих послуг, а отже - якість життя. На папері її мають забезпечити значно вищі, порівняно з нинішніми, надходження до місцевих бюджетів: тут залишатиметься до 60% від усіх податків, зокрема 60% податку на доходи фізичних осіб, 25% екологічного, 5% акцизу і 100% єдиного податку, податку на прибуток комунальних підприємств і установ та податку на майно - нерухомість, землю і транспорт. Однак у натурі ці оптимістичні цифри можуть здутися до неймовірно малих величин - надто ж у тих селах, у яких ні підприємств, ні підприємців, ні продажів, ні майна.
Але й села, що пристали до великих міст, на власний розквіт не вельми сподіваються: у старшого покоління на пам'яті сумна доля "бригадних" сіл, яким усередині минулого століття під час укрупнення колгоспів обіцяли золоті гори, а привели до занепаду й вимирання. Та й у всіх на очах колишні села, які стали передмістями: оазами процвітання їх аж ніяк не назвеш. Тому так важливо, реформуючи державу знизу, згори планувати її розвиток по-європейськи, аби регіони розвивалися рівномірно й рівноправно, без створення мегаполісів, характерних наразі переважно для держав третього світу. Як, до прикладу, у Швейцарії, де не існує поняття столиці й провінції і навіть Берн заведено називати просто федеральним містом. Адже реформа - це демократизація держави: давши волю регіонам, вона має шанс об'єднатися й зміцніти. Але водночас це й небезпека - надто ж у нинішній немирний розшарпаний час.
Усі розуміють, що - давно пора, бо чинна адміністративна мапа України - наче клітка тоталітарної держави, що заважає дихати на повні груди. Та лячно, що, вирвавшись із клітки, зовсім втратять стрим пани й підпанки з грішми та посадами, що гірше ворога окупували нині неньку.
Тому так важко поставити кому в реченні "Змінити не можна залишити як є".
Водночас децентралізація дає шанс перемалювати образ своєї землі, не віддавши її до безжалісних рук власних олігархів та чужинських інвесторів, а віддавши їй свої труд і таланти. Це шанс для громадян і територій узяти свою долю у власні руки, організувавши своє життя від народження, через поліпшення на місцях медичного обслуговування та освіти, й до смерті - облагородивши нарешті зовнішній вигляд наших, сільських особливо, цвинтарів. Це шанс для юних і амбітних, які прагнуть проявити себе і піти далі, маючи доказ своєї спроможності, та для сивочолих і досвідчених, які можуть ще застосувати на практиці і для людей набуті знання та вміння. Скільки молодих пенсіонерів, які були на керівних посадах, могли б різко змінити своє життя за принципом: "де вродився, там і згодився". Але в рази зростає і відповідальність людей за обрання голови громади (а відтак виникає потреба в правових механізмах його відкликання, якщо не впорюється).
Це шанс трансформувати життя кожного з нас і життя нашої країни в іншу якість - кращу й вищу. Але це можливо лише за трьох обов'язкових для всіх умов:
любити свою Батьківщину, малу і велику;
дотримуватися законів;
не красти.