«Партію цікавить влада, цікавлять посади. Але для того, щоб реально претендувати, а не просто говорити про посади, необхідно мати реальні сили. І це залежатиме від того, скільки членів налічуватиме майбутня фракція СДПУ(о)...» Саме так 31 березня 2002 року (у день, коли визначалася доля чергової Верховної Ради) пан Медведчук визначив характер кадрових претензій керованої ним партії. У конкретному прогнозі кореспондентові «Української правди» Віктор Володимирович тоді відмовив, запропонувавши почекати до наступного дня.
Наступний день показав, що на отримання значної кількості портфелів Медведчуку та компанії начебто особливо розраховувати не доводиться. Зрозуміло, з формального погляду, результати кампанії для соціал-демократів можна було б вважати успіхом. По-перше, організація з запасом подолала чотиривідсотковий бар’єр, заручившись голосами 6,27% виборців, що гарантувало їй 19 мандатів за списком. По-друге, близько десятка членів і симпатиків партії відсвяткували успіх у мажоритарних округах. По-третє, популярність СДПУ(о), порівняно з виборами-98, зросла майже в півтора разу. Нарешті, самолюбство членів «клубу Червоної троянди» мало тішити те, що за їхньою спиною (і поза парламентом) опинилося відразу 27 учасників марафону.
Проте в самій партії такий результат багатьма був розцінений не інакше як фіаско. СДПУ(о), яку з самого початку вважали фаворитом парламентських перегонів, у підсумку замкнула шістку команд, що «добралися» до Верховної Ради. Відрив від лідера (і за сумісництвом — головного політичного противника) — «Нашої України» — становив понад 17%. Дуже прикрим для соціал-демократів виявився той факт, що вище за них у табелі про ранги опинилися БЮТ і СПУ — структури з набагато меншими фінансовими можливостями й практично без власного адміністративного ресурсу. Отриманий есдеками результат відверто не відповідав їхнім власним очікуванням, докладеним зусиллям і вкладеним коштам.
Згідно з опублікованими в мас-медіа розрахунками фірми «Моніторинг ЗМІ України/Taylor Nelson Sofres», на початок березня 2002-го сума прямої й опосередкованої реклами СДПУ(о) уже перевищувала мільйон доларів. Відповідно до низки опитувань, рейтинг есдеків за час кампанії зріс більш ніж удвічі. Це давало партійним оптимістам підстави вважати, що їхня організація може розраховувати на підтримку 10—12% населення і на формування в парламенті депутатського загону, який налічуватиме не менше півсотні «багнетів». Реальність виявилася прозаїчнішою. Крім того, що СДПУ(о) провалила «одиночну програму», вона опинилася не на висоті й у «командних вправах». Характерний штрих: за деякими даними, у 45 районах країни кількість тих, хто проголосував за есдеків, була меншою, ніж кількість членів, що стоять на обліку в місцевих партійних філіях. Майже в третині округів організації не вдалося «дотягнути» до жаданих 4%.
Отже, у березні 2002-го вождь соціал-демократів ставив кадрові претензії партії у пряму залежність від чисельності фракції. На час створення депутатського осередку в ньому налічувався 31 народний обранець, на сьогодні передовий загін соціал-демократії зріс до 38 депутатів. Фракція есдеків лише п’ята за чисельністю і представляє інтереси лише 8% депутатського корпусу.
Проте в березні 2003-го Віктор Медведчук має всі підстави вважати себе керівником повноцінної «партії влади». У кожному разі, жодній іншій організації не вдалося розсадити своїх плеканців у стільки різноманітних керівних крісел. Нагадаємо, що сам Віктор Володимирович очолює президентську адміністрацію, а посади двох його заступників дісталися «партайгеносе» Юрію Загородньому та Олексію Іщенку. «Формальними» есдеками є два міністри (Василь Кремень, який відає наукою та освітою, і Михайло Папієв, відповідальний у цій країні за працю та соціальний захист), один глава держкомітету та один держсекретар. Цю компанію міг поповнити нардеп Володимир Заплатинський, якого Віктору Медведчуку заледве не вдалося провести на посаду глави Фонду держмайна.
На обліку в СДПУ(о) перебувають три губернатори (закарпатський — Іван Різак, черкаський — Вадим Лешенко і чернігівський — Валентин Мельничук), три глави і 12 заступників голів облрад, більше восьми десятків градоначальників та віце-мерів, 166 керівників районних адміністрацій і заступників РДА. В організації — близько 10 000 депутатів Рад усіх рівнів, найбільш високопоставлений із яких — Олександр Зінченко — обіймає посаду заступника голови парламенту.
Підрахувати кількість «неформальних» есдеків, які володіють різноманітними владними важелями, не беруться навіть найпоінформованіші люди в країні. Можемо лише припустити, що кількість осіб (які через певні обставини співпрацюють із Медведчуком та його командою й через певні обставини цієї співпраці не афішують) велика. У переліку відомих персон, що їх вважають підконтрольними есдекам, значиться, приміром, секретар Ради національної безпеки Євген Марчук. Не забудемо й про керівника Головного управління інформаційної політики АП Сергія Васильєва, який не має партквитка з трояндочкою, а проте асоціюється з есдеками настільки ж стало, як Григорій Суркіс із київським «Динамо».
Виявилося, що масштабне партійне представництво в парламенті — аж ніяк не запорука масштабних кадрових перемог. Віктор Медведчук використовував «те, що під рукою, і не шукав собі іншого». Як відомо, найіменитіший есдек не любить, коли його називають олігархом. Зате пишається званням майстерного менеджера і любить підкреслювати, що СДПУ(о) — партія менеджерів. Саме останньою обставиною партійні боси пояснюють «есдепізацію» влади, що набула масового характеру. Ну, і справді, що робити, коли в країні взагалі — дефіцит вмілих управлінців, а в СДПУ(о), — таких надлишок? А те, що це розгледіли тільки після призначення Медведчука главою президентської канцелярії — чистої води випадок.
На новому терені Віктор Володимирович спочатку дійсно демонстрував задатки класного менеджера. Під його чуйним керівництвом провладні фракції «розкермували» першу парламентську кризу, глава АП блискуче провів операцію з ліквідації наметового містечка, збивши опозицію з темпу на самісінькому старті акції «Повстань, Україно!» Успіхи нового «сірого кардинала» дозволили йому суттєво розширити свій вплив, однак закріпити удачу Медведчуку не вдалося. Він так і не став хрещеним батьком парламентської більшості, а сама більшість так і не стала явою. Володимир Литвин, Святослав Піскун і Віктор Янукович сіли в крісла спікера, генпрокурора і прем’єра не без особистої участі керівника адміністрації. Проте жоден із перерахованих політиків не поспішав висловлювати вдячності. Прихована війна фракції СДПУ(о) із Литвином і відкрита — із Піскуном зайвий раз підтвердила для Медведчука цей сумний факт. Що стосується прем’єра, то він (попри зростання невдоволення ним із боку Президента) усе ж таки зумів домогтися від глави держави урізання повноважень Медведчука. Днями Леонід Кучма підписав указ, відповідно до якого, доручення глави президентської адміністрації та його заступників відтепер не є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади та їхніх посадових осіб. На цьому тлі провал операції «Заплатинський — глава ФДМ» виглядає локальною невдачею.
Однак найдивовижнішою виглядає та обставина, що СДПУ(о), здавалося б досягнувши вершини своєї могутності, опинилася на порозі однієї з найсерйозніших криз у своїй історії. Нещадну машину, що перемелює конкурентів і таранить союзників, стала роз’їдати корозія. Після трьох років агресивного росту есдеки уперлися в стіну, що або вимагає зміни маршруту, або загрожує розбитим до крові лобом. Очікується, що внутрішньопартійні проблеми стануть предметом найгострішої дискусії напередодні чергового з’їзду організації, спершу наміченого на 14—15 березня, але пізніше перенесеного на два тижні.
Першим симптомом хвороби стало різке уповільнення зростання чисельності організації. З одного боку, СДПУ(о) має філії у всіх районах, із великим запасом відповідаючи вимогам нового закону про політичні партії. Вже третій рік партія активно зайнята створенням ефективних первинних осередків — найбільш низового рівня в партійній мережі, ключового з точки зору реального впливу на електорат. На початок лютого в СДПУ(о) налічувалося 17 тис. партійних осередків, що означає охоплення 56% міст, селищ і сіл, де існують місцеві власті.
З іншого боку, зафіксований на кінець січня рівень чисельності був досягнутий ще 2001 року. З 27 регіональних організацій у 13 за підсумками останнього року чисельність узагалі знизилася. Скоротилися Київська та Севастопольська міські, а також Чернівецька, Івано-Франківська, Житомирська, Вінницька, Волинська, Кіровоградська, Львівська, Рівненська, Черкаська, Чернігівська та Київська обласні організації. Три квартали минулого року загальна чисельність партії взагалі падала, повернувшись на позначку 347 тис. лише в січні нинішнього року. З тим же погіршенням динаміки розвивається партійна мережа: за минулий рік загальне число осередків не збільшилося взагалі після чотириразового зростання 2000 і триразового — 2001 років. Тим часом, цей напрям є стратегічним серед пріоритетів розбудови партії.
Зменшення впливу СДПУ(о) на Буковині та Черкащині для партії Медведчука видається тим сумнішим, що перший регіон (поруч із Закарпаттям) здавна вважався есдеківською вотчиною, а другий розглядався як один із найсприятливіших із погляду перспективи. Не вдалося соціал-демократам подолати сумну для них тенденцію, зафіксовану під час останніх виборів. Аналіз засвідчив, що у великих та середніх містах популярність партії вища, ніж у середньому по регіоні, зате в малих населених пунктах рейтинг есдеків далекий від бажаного. Індустріальні області з освіченим населенням давно були взяті за пріоритетні території для розширення впливу партії. Що, до речі, видавалося б природним для структури ліберального штибу, але породжує деякі запитання, коли йдеться про організацію, на стягах якої накреслено гасла соціального захисту. Примітно, що до трійки найчисельніших обласних організацій, поруч із традиційною закарпатською, яка налічує 36 тис. членів, входять харківська (32 тис.) та запорізька (25 тис.). Саме в промислових регіонах (причому переважно в містах) соціал-демократам пощастило зібрати максимальний електоральний урожай. У Миколаївській області есдекам довіряють 12% виборців, у Запорізькій — 10,7%, у Харківській — 10,4%, у Дніпропетровській — 9,6%, Луганській — 9,4%. Виняток становить лише Донецька область. Із причин загальновідомих. Але для того, щоб розраховувати на розширення свого впливу, соціал-демократам слід обов’язково освоювати інші регіони. А для того, щоб укріпитися у свідомості обивателя як соціальна партія, а не партія олігархів, необхідна експансія в малі містечка та в село. Тим часом саме там рейтинг есдеків після березня-2002 не лише не зростає, а й найчастіше неухильно падає.
Друга проблема, з якою зіштовхнулася партія, — відверта криза менеджменту. Збоку все ніби чудово. Зараз СДПУ(о), можливо, найбільш якісно побудована партія у країні. Січневе дослідження великих політичних організацій, проведене Комітетом виборців, відзначило в есдеків відмінно налагоджену (порівняно з іншими) систему підготовки кадрів, найкращу технічну оснащеність партійних офісів, сильну партійну пресу і широку мережу споріднених громадських організацій. Включивши партію до категорії «партійних холдингів», КВУ нарахував близько 230 всеукраїнських та регіональних громадських організацій, що перебувають в орбіті впливу соціал-демократів. Водночас окреслений процес зрощування СДПУ(о) і влади болісно вдарив по ефективності партійної роботи. В організації виявилося достатньо здібних менеджерів, щоб розсадити їх у безліч владних крісел. Але замало для того, щоб заповнити утворені кадрові проломи. Другий ешелон партійних кадровиків виявився набагато слабшим за перший. До того ж позначилася специфіка побудови партії. СДПУ(о) — централізована організація з жорсткою ієрархією, із чітко окресленим колом повноважень конкретних посадовців. Така система сприяє посиленню дисципліни, але не сприяє розширенню ініціативи. У партчиновників, які вимушено замінили тих, хто «пішов у владу», виявився явний дефіцит уміння і бажання самостійно, оперативно й рішуче розправлятися з поточними завданнями. До того ж за неписаними правилами деякі питання потребують обов’язкової санкції одного з представників вузької групи партійних бонз, а інколи й особисто Медведчука. А у Віктора Володимировича зараз і так повно проблем. Недарма свого часу деякі соратники лідера з нерозумінням поставилися до його наміру осісти на Банковій. Якщо раніше на розв’язання певних питань витрачалися години і дні, то зараз — тижні й місяці.
Ще одне лихо, з яким зіштовхнулися есдеки, — загострення внутрішніх протиріч і в партії, і у фракції. СДПУ(о) ніколи не бракувало людей, які прагнули отримати заповітний партквиток не так із симпатії до соціал-демократичної ідеології, як із банального бажання зробити кар’єру. Проте останнім часом кількість пристосуванців, за підрахунками самих есдеків, виявилася загрозливою. Як влучно висловився Олександр Зінченко, 2002-го СДПУ(о) стала «модною» партією. І мода на неї не минула й досі. Бог би з ним, але далеко не всі «нові есдеки», піклуючись про особисті інтереси, згадують про інтереси партійні. Результат не забарився — у партії, що славиться, мабуть, найстійкішою фінансовою базою і найвищою виконавською дисципліною, тепер можуть місяцями не виплачувати платню штатним працівникам регіональних осередків і не вносити плату за оренду місцевих партійних офісів. Але справжнісіньким лихом стало упереджене ставлення до «попутників» із боку ветеранів. Старі партійці почали сигналізувати в центральні органи СДПУ(о), що деякі високопоставлені «неофіти» поводяться, м’яко кажучи, дивно. Посівши за підтримки «партії адмінресурсу» керівні посади, окремі новоявлені соціал-демократи не припинили, а, навпаки, активізували свої контакти з «ворогами», насамперед «нашими» та донецькими.
Неперебірливість Віктора Медведчука стала причиною гострого невдоволення у партійних рядах. Щасливий підприємець, ефективний менеджер і хитромудрий юрист, схоже, виявився не надто прозірливим кадровиком. До все більшої кількості людей, яких головний партійний бос безпосередньо шанував, призначав і висував, у партії нагромадилася певна кількість болючих запитань. Есдеки завжди славилися своєю технологічністю, своїм умінням усе прорахувати. Та навіть провідні партійні аналітики й прогнозисти, напевно, не візьмуться спрогнозувати, скільки помітних членів партії спішно залишать соціал-демократичний корабель навіть на випадок появи невеличкої течі. В організації є чимала кількість людей, переконаних у необхідності проведення кадрової чистки, насамперед у керівництві регіональних філій. Передчуття тяжких для СДПУ(о) часів не полишає багатьох. І партійні прагматики вважають: ці часи есдеки мають зустріти, спираючись на компактну, мобільну організацію, яку ведуть надійні, перевірені в боях бійці.
Після виборів партія замінила трьох керівників обласних організацій, які впоралися із завданням: у Вінниці, Полтаві й Одесі. Крім того, торік СДПУ(о) провела перереєстрацію, що перетворилася на справжню чистку кадрів. Вона виявила істотне число фіктивних членів, подвійних агентів, а також людей, котрі відмовилися публічно називати себе соціал-демократами і брати участь у справах партії. У тому числі через показники виборів Ради, котру частина партійців вважали початком кінця. «Ми очистили партію», — вважає глава львівських соціал-демократів Ігор Шурма, чия обласна організація за минулий рік скоротилася на 1 тис. чоловік навіть з урахуванням приходу нових членів. У цілому чистка коштувала партії приблизно 25 тис. членів чи близько 7% чисельності.
Займаючись поліпшенням якості членського складу, СДПУ(о) одночасно намагається вдосконалити схему своєї роботи. Одним із поточних завдань є створення системи взаємодії між наділеним владою активом партії для проведення уніфікованої політики та використання можливостей одне одного. Глав обласних і великих міських організацій вирішено зробити громадськими помічниками депутатів Ради. Одночасно СДПУ(о) обкатує систему регулярних зустрічей депутатів усіх рівнів, провівши протягом останніх трьох місяців конференції в Запоріжжі й у Києві, і запланувавши на квітень усеукраїнські збори соціал-демократів у Криму. Іншим завданням поставлено активізацію роботи партії внизу. Ідея полягає в тому, щоб СДПУ(о) стала відома не вправною політичною боротьбою в Києві за конфігурацію парламенту, а вирішенням проблем прорваних труб, поганих доріг і слабких чиновників у регіонах. «Ми хочемо перенести центр партії в райони», — пояснив завдання один із керівників виконкому СДПУ(о).
Прорахунки в кадровій політиці — лише один із пунктів довгого переліку претензій, які партійна опозиція має намір висловити лідеру СДПУ(о) напередодні з’їзду. На самому форумі особливо гострої дискусії очікувати не доводиться — розколу в партії не хоче ніхто. Проте зміни потрібні багатьом. Йдеться якщо не про ревізію ідеологічних постулатів, то вже, у кожному разі, про корекцію філософії та відновлення технології.
Що конкретно пропонується? По-перше, максимально дистанціюватися від Президента. Те, що залізобетонна прив’язка до влади автоматично знижує рейтинг партії, розуміють усі. Зробити такий маневр, на думку ряду есдеків, буде складно, але можливо. На перший план мають вийти ті партійці, які не асоціюються в народу ні з владою, ні з олігархією. Гасла, з якими ці посланці повинні піти до народу, мають бути прості, зрозумілі й глибоко лівацькі. Ці гасла слід підкріпити соціальними законопроектами, на яких члени фракції СДПУ(о) мусять зосередитися в першу чергу. Контрольованим партією мас-медіа варто менше славити Президента й менше показувати Медведчука з Суркісом. І водночас більше розповідати про просту людину й про те, як конкретні соціал-демократи (бажано, не Суркіс і не Медведчук) конкретно допомагають цим самим простим людям.
Однак організаційні методи більше нездатні бути основним засобом досягнення результату. Досягнуті розміри партії вимагають перетворення її з «партії успішних людей», за висловом одного з івано-франківських есдеків, на партію для успіху людей. Дійшовши до рівня містечок і селищ, СДПУ(о) зіткнулася з необхідністю бути справжнім носієм привабливої для виборця ідеології, причому не лише декларувати її, а й суворо дотримуватися у своїх діях. Це призвело до того, що крила, на яких партія летіла в останні роки, перетворюються на гирі на ногах. Визначивши собі цільовим виборцем учителів, лікарів, висококваліфікованих робітників, фермерів і дрібних підприємців, СДПУ(о) почала відчувати проблему невідповідності цьому електорату особистостей і дій лідерів. Приміром, реальною проблемою є імідж і висока позиція Суркіса, котрий разом із Медведчуком, Зінченком і Плужниковим становить четвірку наріжних постатей у партії. Частина представників регіонів думають, що дистанціювання від партії людини, котра стала символом олігархії в Україні, є необхідним кроком найближчого часу. Проблема підтверджується станом очолюваної Суркісом київської організації СДПУ(о), що стала лідером за обсягом виходу з неї членів за останній рік, зменшившись на 30%.
Приміром, робота Сергія Васильєва, котрий не є членом партії, закріпила за СДПУ(о) символ ворога свободи слова в України. Так само як прагнення створити жорстку більшість Ради додало до цього імідж ненависника парламентаризму. До того ж, отримавши адміністративні повноваження, Медведчук втратив можливості публічного лідера партії. Його посада не тільки не дозволяє йому критикувати владу, а й узагалі виступати з партійною позицією. Це різко йде врозріз із партійними завданнями наближення до електорату.
Помірковані соціал-демократи сподіваються:
— частково зруйнувати стійкий асоціативний ряд влада—олігархи—соціал-демократія;
— забезпечити можливість більш-менш безболісної трансформації СДПУ(о) з «партії влади» у партію поміркованої опозиції;
— злегка потіснити комуністів та соціалістів із ніші протестного електорату;
— створити точки дотику з тими ж таки комуністами й соціалістами і розширити простір для політичного маневру.
Аналіз помилок останньої виборчої кампанії засвідчив, що масштабна рекламна акція під загальною назвою «Рік соціал-демократії» спрацювала лише наполовину. З одного боку, грандіозний PR побільшив кількість щирих вітчизняних прибічників цієї ідеї як такої. З іншого, в уявленні далеко не для всіх виборців асоціювалися поняття «соціал-демократія» і «партія Медведчука та Суркіса». Відтак багато новоявлених прибічників соціал-демократичних ідей, надивившись якісних роликів на каналі «Інтер», не проголосували в березні 2002-го за СДПУ(о). І масово підтримали тих, із ким у них поняття «соціал-демократія» асоціювалося, — СПУ і навіть (хоч як дивно) лібералів із «Нашої України».
До речі, есдеки самі підіграли своїм головним противникам. Зосередившись на адресному побитті Ющенка та його команди, вони додали очок «нашим» і забрали ці очки в себе. Оскільки широкоформатна дискусія не мала чітко вибудуваної ідеологічної підпірки, населення її сприймало як виключно «війну олігархів із демократами». Тим паче що ні з ким більше есдеки так активно не воювали. Тим паче що Ющенко та його найближчі соратники в цю дискусію особливо активно не вплутувалися.
Сьогодні чимало членів СДПУ(о) вважають, що колишніх помилок повторювати не можна. І нову філософію слід будувати не на протиставленні комусь (тим паче популярному Ющенку) або чомусь (тим паче впливовим «донецьким»), а на ствердженні. А для цього потрібні не лише ефективні низові організації, а й нові ідеї, нове гасло, нові обличчя і, можливо, нові лідери.
Ні, поки що альтернативи Медведчуку в партії не бачать. Зате бачать, наскільки Віктор Володимирович змінився за час свого перебування при владі. У СДПУ(о) жартують, що лідер став таким недоступним і недовірливим, як Кучма, і таким незрозумілим та нерішучим, як Ющенко.
На грудневому політбюро розмову про необхідність обговорити можливу участь Медведчука у виборах-2004 перервав сам Віктор Володимирович, який жорстко зауважив: «Давайте не будемо...» Ніхто в партії не вимагає від Медведчука, щоб він сьогодні публічно визначився з приводу своєї участі в майбутній президентській кампанії. Всі прекрасно розуміють, що його бентежить і чого він боїться. Та партії необхідно знати, до чого готуватися. Організаціям потрібний чіткий план дій, який передбачає декілька сценаріїв. Цілком можливо, що такий план має сам Медведчук, але всім іншим від цього не легше. Оскільки для реалізації плану потрібні час і підготовка.
Песимісти наводять у приклад останню парламентську кампанію. Восени 2001 року, після від’їзду в Москву Гліба Павловського (відпочатку головного ідеолога есдеківського PR, який раптом втратив інтерес до настільки перспективної партії) було вирішено відмовитися від деяких технологій та прийомів. Та поки відповідна директива дійшла до кожного району, до кожного безпосереднього виконавця, настав доленосний березень. Приблизно три-чотири місяці есдеківські команди грали нарізно. Хтось слідував завітам Гельмана, хтось інсталював свіжі технологеми Гельмана, хтось намагався поєднати грішне з неправедним, хтось придумував власний велосипед. Штаби не мали жорсткого плану, який передбачав би чіткий перелік форс-мажорів, чіткий регламент дій за тієї чи іншої ситуації, чітку систему оповіщення. У результаті, приміром, такі PR-проекти, як «Агітатор», «Дембель», «Земельний кодекс», «Культурні герої», були просто проваленими. Через відсутність координації дій за два тижні до виборів була розформована спеціальна група, що відповідала за пропаганду соціал-демократичної ідеології. Останній, найважливіший етап телевізійної СД-кампанії так і не був відпрацьований, що й позначилося на кінцевому результаті. У деяких регіонах команди агітаторів просто саморозпустилися — рядові виконавці так і не зрозуміли, що ж їм усе-таки робити.
Що вимагають від Медведчука сьогодні. Формальної згоди на відпрацьовування різноманітних, взаємодоповнюючих сценаріїв, які дозволяють безболісно перебудувати роботу штабів залежно від зміни ситуації. Питання про те, братиме чи не братиме участь СДПУ(о) у майбутніх президентських виборах не дискутується. Для партії, яка завжди боролася за владу, для партії, яку «цікавлять посади», це — природно. Питання лише в тому, чи висуватиметься особисто Віктор Володимирович. Та провідні політики партії, керівники крайових філій, апарат партії хочуть мати право на завчасне відпрацювання й цього варіанта. І багатьох інших, які передбачають будь-які НП — розпуск парламенту, дострокові вибори, введення надзвичайного становища, масові заворушення. Необхідно, зрештою, чітко окреслити коло потенційних союзників і обговорити формат компромісів.
Медведчук же, наскільки можна судити, будь-які дискусії, швидше за все, перериває за традицією — «Давайте не будемо...» Та в партії для багатьох гостро стоїть питання, що буде з ними після цілком можливої невдачі в 2004-му. Що буде з партією, із бізнесом, із планами. Раніше СДПУ(о) можна було дуже умовно розділити на цілком конкретні групи Медведчука—Суркіса і Зінченка—Плужникова, оскільки підходи цих двох груп на партійну тактику різнилися, і, часом, разюче. Та ніколи дискусії, хоч якими гострими вони були, не виходили за товстелезні стіни партійної хати. Нині СДПУ(о) розділилася на дві абстрактні групи: на тих, хто сліпо довіряє чуттю Медведчука, і на тих, хто вважає участь у долі партії не тільки своїм правом, а й обов’язком. І що довше лідер «консервує» ситуацію, тим гостріша небезпека розколу. Чимало провідних есдеків за власної ініціативи шукають точки дотику із найрізноманітнішими політиками, закладають основи для найдивніших політичних союзів. Та для подальшого діалогу необхідні повноваження, яких Медведчук ніколи нікому не довірить. Тим часом його власна участь у можливих сепаратних переговорах про «повоєнний» світ — запорука провалу цих переговорів. Одіозність Віктора Володимировича і Григорія Михайловича звужує можливість для політичного маневру партії. Одіозність політиків, які уособлюють сьогодні депутатський осередок СДПУ(о) (і обраних для цієї мети особисто Медведчуком) звужує можливості для маневру фракції. І фракція шукає вихід. Моноліт дав тріщину: загін парламентських есдеків ледь не «розколовся» під час голосування з принципових питань — бюджету та пропорційної виборчої системи.
Додаткова складність для партії виникла в зв’язку з поглибленням тертя між Медведчуком і Зінченком. Знизивши увагу до свого головного спільного проекту, і опинившись у кріслах із різними повноваженнями і завданнями, обидва партнери помітно віддалилися один від одного. Напруженість у їхніх стосунках, яка виникла торік, ніяк не зніметься. За деякою інформацією (яку, утім, заперечує Олександр Олексійович) Зінченко і Медведчук припинили постійні консультації, які раніше відбувалися щотижня і були механізмом вироблення загальної партійної політики. Остання серйозна розмова відбулася в січні і, крім констатації проблем, які виникли, ні до чого не призвела. Допоки не йдеться про відкритий конфлікт чи загрозу розколу. Від таких дій обох зупиняє усвідомлення можливих втрат у випадку війни. Проте розбіжності лідерів, що накопичуються на тлі необхідності коригувати політику, спричиняють додаткові ризики для СДПУ(о).
У партії міцнішає думка, що Медведчук надто не довіряє думці колег і надто довіряє трьом речам — власній інтуїції, партійним грошам і російським політтехнологам. Саме останніх ряд активістів СДПУ(о) вважає відповідальними за численні прорахунки в березні 2002-го. Крім того, партія досягла рівня, коли подальше зростання неможливо забезпечити грошима Григорія Суркіса та Ігоря Плужникова, чи впливовістю Віктора Медведчука та Олександра Зінченка. «Поки що це пропаганда гасла. Нині же стоїть таке завдання — виборець має розуміти, що конкретно з цієї ідеології він може взяти для себе... і коли це станеться, соціал-демократична ідеологія буде дуже популярною», — сказав у лютневому номері партійної газети близький до СДПУ(о) соціолог Євген Головаха.
Вибір гасел і сценаріїв — головне завдання, яке стоїть перед партією та її лідером. За деякими даними, серед тактичних проектів, що перебувають у розробці:
— план з одночасної дискредитації Ющенка та Януковича. Есдеки мають намір не перешкоджати, а всіляко сприяти зближенню «наших» і «донецьких». І всіляко підкреслювати наявність такого зближення. Паралельно вони збираються «відпрацювати» якісний антиурядовий PR, спроможний прискорити падіння Кабінету Януковича. У цьому випадку, на їхню думку, «донецький негатив» розмиє рейтинг Віктора Андрійовича;
— план зі створення соціал-демократичного «крила» у КПУ і «робота» із крайовими організаціями СПУ. Причому йдеться не про «перевербування» окремих членів і навіть цілих організацій, а про поступове встановлення контролю якщо не над усіма партіями, то принаймні над деякою їх частиною. Кінцева мета — розшарування КПУ, поглинання СПУ і «перетаскування» частини їхнього електорату. Для ненав’язливого зближення есдеки готові запропонувати комуністам і соціалістам спільно взяти участь у розробці соціальних програм і законів;
— план «Миротворець». Соціал-демократи, у випадку чергового загострення, готові виступити посередниками для проведення переговорів між владою і радикальною опозицією. Це має посприяти закріпленню за СДПУ(о) статусу «третьої сили», а не жорстко пропрезидентської структури. Крім того, подібний хід посилює вагу Медведчука в очах Президента, звужує можливості Ющенка й знову-таки сприяє частковому зближенню есдеків із комуністами та соціалістами...
Сценаріїв у есдеків, за традицією — безліч. Та останнє слово — за режисером. А в нього, як жартують його колеги, недоречно сталася творча криза. Як їдко зауважив один видний есдек: «Ми — непогані гравці. Головне, щоб партійна сцена не перетворилася на театр одного актора. За повної відсутності глядачів...»