Визначення європейських орієнтирів внутрішньої і зовнішньої політики змушує по-новому осмислити принципи організації векторів політичної та економічної діяльності як всередині країни, так і на міжнародній арені. Нині Україна танцює на місці, вибираючи вектор руху. Водночас наша держава стоїть перед необхідністю впровадження суттєвих змін в усіх сферах суспільного розвитку, зокрема і в регіональній політиці. Зміст цих змін визначатиметься як рівнем усвідомлення суспільством та владою сутності політичних і соціально-економічних процесів, що відбулися у країні за останні десять років, так і вибором ідеології та моделі розвитку країни загалом і взаємовідносин центру та регіонів.
У цьому зв’язку зупинимося на декількох аспектах, що визначають як нинішні, так і майбутні тенденції формування регіональної політики.
Регіональний розвиток в Україні
Регіональна політика, ідею якої так довго і наполегливо пропагували протягом всієї новітньої історії України, здається, зможе нарешті втратити свою актуальність цілком і остаточно. Не тому, що біля керма Партія регіонів, яка прийшла до влади під гаслами децентралізації і регіоналізму, а тому, що сама ідея втратила будь-який сенс в умовах абсолютної концентрації фінансів і повноважень.
Регіони вже давно очікують суттєвих зрушень у взаємовідносинах із центром. Просторікуючи про європейський напрямок розвитку, влада не надто переймається втіленням норм і форм взаємовідносин центру і регіонів, які притаманні європейським державам. Та й нікому насправді в Україні здійснювати регіональну політику.
Одним з важливих питань розробки регіональної політики України є вибір типу цієї політики у відповідності до загальновизнаної й ухваленої стратегії розвитку держави, з якою донині не визначилися. Згаданий тип залежить від співвідношення національних та регіональних пріоритетів розвитку.
Сьогодні розвиток України загалом та окремих її регіонів зокрема - це сукупність протиріч і непередбачуваностей. Саме тому постає необхідність реальної оцінки досягнень, визначення перспектив і термінів реалізації цілей, необхідних важелів і ресурсів, які мають бути задіяні.
Перш за все зазначимо, що регіони України суттєво відрізняються між собою. Тому, безумовно, дуже велика відмінність і за економічними показниками. Останнім часом диференціація посилюється через низку причин: регіони з різною структурою економіки по-різному адаптуються до нових умов господарювання. Загалом міжрегіональні відмінності є відображенням дедалі більшої диференціації між економічною (різниця у формах власності та секторах економіки) та соціальною (різні групи населення) складовими у регіонах. Розмах варіації за показниками валового регіонального продукту у 2010 році становив аж 23,1 разу (м. Київ - 196639 млн.грн., Чернівецька обл. - 9892 млн. грн); за обсягом капітальних інвестицій розмах варіації у 2011 р. становив майже 19 разів (м. Київ - 47169,3, Чернівецька обл. - 2486,7 млн.грн.).
В останні роки спостерігається низька конкурентоспроможність регіонів на зовнішніх ринках, відбулося розбалансування внутрішнього ринку, економічного обміну між регіонами, значне скорочення випуску за рахунок галузей, які виготовляли продукцію кінцевого споживання (в першу чергу - машинобудування). Тісні економічні зв’язки збереглися лише між областями, де сконцентрована металургійна, вугільна промисловість України та все необхідне для їх функціонування - Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою та Луганською. Саме вони формують найбільш потужну в країні фінансово-промислову групу, яка вже диктує свої економічні та політичні умови. Якщо врахувати, що кардинальна зміна структури власності, яка вплинула на диференціацію економічного розвитку на регіональному рівні внаслідок упровадження нових форм господарювання та зменшення частки державного сектору економіки, призвела до неможливості безпосереднього адміністративного впливу органів місцевої влади на суб’єкти господарювання та втрати важелів прямого втручання влади в їхню діяльність, можна зробити висновки, хто й де є справжнім господарем регіону.
Більшість регіонів за спеціалізацією є сировинними або виробляють проміжну продукцію, їхній економічний потенціал визначають одна-дві галузі. Основна частина валової доданої вартості (40,8% у 2010 році) створюється у трьох регіонах (м. Київ, Донецькій та Дніпропетровській областях), де проживає близько 23% населення України.
У загальноукраїнському експорті питома вага чотирьох областей (Донецької, Дніпропетровської, Луганської та Запорізької) становить половину - 53,8% - і складається на 90% із експорту руди, металопродукції та продукції хімічної промисловості (мінеральні добрива). З урахуванням питомої ваги імпорту цих регіонів слід відзначити, що вони економічно більш тісно пов’язані з міжнародними ринками, ніж з національним (проте у надзвичайно вузькому секторі - металургії та галузях, що постачають сировину для неї). Частка ж експорту половини регіонів не перевищує 1% кожного з них.
Надзвичайно негативний вплив на майбутню структуру економіки більшості регіонів України матиме збільшення регіональної асиметрії за інвестиціями в основний капітал. Нічого доброго не обіцяють для національного виробництва й тенденції до розміщення іноземного капіталу. Так, у 2008 році 41,1% всіх прямих іноземних інвестицій було розміщено у м. Києві, а у 2010 році на столицю припадало вже 48,4%. У 12 регіонах питома вага прямих іноземних інвестицій не перевищує 1% від загальноукраїнського показника. Це переважно регіони із потенційними (проте не використовуваними) можливостями розвитку сільського господарства та занепадом промисловості, низьким рівнем розвитку сектору послуг.
Аналогічна тенденція спостерігається у розподілі кредитних ресурсів українських комерційних банків: половина кредитів, наданих суб’єктам господарювання, сконцентрована у Києві та Київській області.
Економіка регіонів по-різному адаптувалася до змін, що відбулися останнім часом, і це позначилося на регіональних ринках праці.
За матеріалами вибіркових досліджень економічної активності населення, середньонаціональний рівень безробіття на початку 2012 р. становив 7,9%, на початку 2011 р. - 8,1%, а на початку 2009 р. - 6,4%. У середньому в регіонах пропозиція робочої сили перевищує попит у 30 разів, зокрема в Івано-Франківській області - у 329, Волинській - у 137, Львівській - у 103 рази. Від 20 до 50% безробітних за регіонами не працюють понад 1 рік.
На вирішення проблеми безробіття не вельми впливає розвиток малого бізнесу в регіонах. Частка зайнятих на малих підприємствах чи у приватному бізнесі людей не перевищує останні п’ять років 6% від кількості населення працездатного віку. Торік у 21 регіоні налічувалося від 4 до 6% до працездатних осіб, зайнятих у малому бізнесі. Значна частина вивільненої робочої сили працює в неофіційному секторі економіки.
Важливим показником, що характеризує рівень життя, є доходи населення. Диференціація сукупних доходів на душу населення між окремими областями становить понад 3 рази. Якщо межею бідності вважати офіційно встановлений прожитковий мінімум, то поза нею в Україні у 2010 році проживало 30,7% людей, тоді як у 2008-му та 2009 рр. - близько 23%. Нині розрив у доходах на душу населення між окремими областями (не враховуючи м. Київ) становить понад 73%, хоча за міжнародними стандартами він не повинен перевищувати 20%.
Ці та інші критерії повинні визначати основні підходи до розв’язання гострих регіональних проблем.
Реформа міжбюджетних відносин
Особливе місце займає реформа міжбюджетних відносин. Нинішньою владою (аби задобрити регіональний електорат) поміж основних завдань визначено підвищення фінансової незалежності місцевих бюджетів і рівня фінансової забезпеченості делегованих повноважень, а також підвищення видаткової автономності місцевих бюджетів та ефективності використання бюджетних коштів. Проте аналіз перших років виконання цих обіцянок виявив такі тенденції фінансового забезпечення регіонального розвитку, які йдуть врозріз із озвученими цілями.
Так, чинній системі територіального розподілу бюджетних ресурсів України досі притаманна вагома системна вада, що полягає у відсутності взаємозв’язку між обсягами надходжень до місцевих бюджетів та рівнем економічного розвитку регіону. Дотаційність більшості регіонів України свідчить про те, що через міжбюджетні трансферти держава здійснює не тільки фінансове вирівнювання спроможності місцевої влади, але й, по суті, збалансовує місцеві бюджети, які без трансфертів не змогли б профінансувати видатки. Дотація фінансового вирівнювання надається понад 90% всіх бюджетів в Україні. Така велика кількість дотаційних бюджетів суперечить логіці вирівнювання, свідчить про надмірно централізоване збалансування місцевих бюджетів. Фактично при такому фінансовому вирівнюванні мова йде не про створення рівних умов для життєдіяльності та розвитку в регіонах і на місцях, а, радше, про централізоване покриття розриву між доходами та видатками місцевих бюджетів. При цьому очевидно, що місцеві бюджети (особливо обласні) недостатньо забезпечені власними фінансовими ресурсами. Надходження від дотацій вирівнювання, навіть якщо їх обсяг визначений за прозорою формулою, не повинні бути основним джерелом доходів місцевих бюджетів у країні, яка декларує принципи фіскальної та адміністративної децентралізації. В Україні ж обсяг дотації вирівнювання в окремих місцевих бюджетах у декілька разів перевищує обсяг закріплених доходів, які враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. Власні доходи місцевих бюджетів на цьому фоні взагалі мізерні.
Таким чином, майже всі регіони України отримують з державного бюджету вирівнювальні міжбюджетні трансферти у вигляді дотацій. При цьому нерівномірність у забезпеченості суспільними благами за регіонами не тільки зберігається, але й має тенденцію до збільшення. Заходи з фінансового вирівнювання, які проводяться урядом через систему міжбюджетних відносин, є неефективними і за своєю суттю більше нагадують збалансування місцевих бюджетів. Система міжбюджетних трансфертів не може ефективно розв’язувати завдання вирівнювання, якщо всі бюджети є дотаційними.
В останні роки всі регіони України отримували дотації, частка яких у доходах місцевих бюджетів становила 46,3% у 2008 році і зросла до 48,8% у 2010 році та 52,3% у 2011 році. Регіональна структура дотаційності регіонів виглядає ще більш загрозливо. Так, у 2010 році частка дотацій збільшилася у структурі доходів 19 регіонів, сягнувши рекордних значень у Закарпатській, Тернопільській та Волинській областях - 72,3, 71,9 та 71,1% відповідно.
Таким чином, тотальна дотаційність місцевих бюджетів України ставить під сумнів ефективність чинної системи фінансового вирівнювання, а відтак можна зробити висновок, що побудована вона за розподільчою схемою, в якій незрозумілими залишаються питання визначення «регіонів-донорів» та «регіонів-реципієнтів». По суті, держава вилучає значну частку доходів, зібраних у регіонах, а потім частину з них розподіляє між бюджетами. Така система створює значні антистимули для розвитку економіки регіонів і не виконує завдань фінансового вирівнювання. Багаті регіони стають ще багатшими, бідні - порівняно біднішими, і відстань між цими полюсами постійно збільшується.
Надмірно висока частка дотацій у структурі доходів місцевих бюджетів свідчить про високий ступінь централізації фінансової системи України. Згідно з висновками Рахункової палати України про виконання Державного бюджету України у 2011 році місцеві бюджети у звітному році виконувалися в умовах ще більшого посилення централізації бюджетних ресурсів. Частка власних і закріплених доходів місцевих бюджетів у загальному обсязі доходів зменшилася на 3,2% - до 47,7% (у 2010 році - на 2,4%). У результаті знижується рівень бюджетної самостійності місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування.
Слід зазначити, що у Програмі економічних реформ на 2010-2014 рр. одним із індикаторів успіху реформи міжбюджетних відносин визначено збільшення частки власних доходів у загальному фонді місцевих бюджетів на 10% до кінця 2014 року. Проте за нинішніх тенденцій, коли частка таких доходів за 2010-2011 рр. зменшилася більш ніж на 5%, досягнення озвученої цілі є малоймовірним.
Ще одним індикатором успіху реформи міжбюджетних відносин визначено збільшення питомої ваги загального фонду місцевих бюджетів у зведеному загальному фонді держбюджету до 50% до кінця 2014 року. Проте динаміка показника частки доходів місцевих бюджетів у зведеному бюджеті не підтверджує намірів досягнути зазначеного цільового орієнтира: 2009 р. - 26,0%, 2010 р. - 25,6%, 2011 р. - 20,7%.
Аналіз виявив, що місцеві бюджети в Україні не мають достатньої кількості власних фінансових ресурсів, і, відповідно, нездатні повною мірою впливати на забезпечення розвитку територій. А заходи з вирівнювання фінансової спроможності місцевої влади доцільно проводити тільки при створенні умов для формування фінансової самодостатності регіонів. Очевидним є те, що міжбюджетні трансферти з державного бюджету за своєю суттю не можуть бути вирівнювальними, якщо вони є основним джерелом доходів місцевих бюджетів. Тому, за логікою, в системі міжбюджетних відносин в Україні повинна відбуватися поступова фіскальна децентралізація шляхом збільшення фінансової спроможності місцевих бюджетів та реформування системи трансфертів з метою переходу від так званих вирівнювальних трансфертів до таких, які б стимулювали соціально-економічний розвиток регіонів.
У процесі децентралізації управління державою необхідним є створення правових та фінансових передумов самоуправління для регіонів та територіальних громад. Тому при реформуванні системи фінансових відносин регіонів та центру важливо забезпечити регіонам такі умови функціонування, за яких вони б мали достатній потенціал для розширеного відтворення і були економічно та бюджетно самодостатніми.
Спостерігається тенденція до скорочення самостійності місцевих бюджетів за рахунок збільшення частки централізованого управління. У більшості місцевих бюджетів цей показник не перевищує 50%. При цьому у вказаний період була відзначена тенденція до зростання питомої ваги дотацій та субвенцій у доходах місцевих бюджетів. Це свідчить про ріст ступеня залежності бюджетів від органів державної влади.
Здатність бюджетів самостійно фінансувати власні видатки знижується.
На нашу думку, причиною бюджетної «самонедостатності» регіонів є як неефективна діяльність місцевих органів влади щодо формування власної доходної бази, так і чинне нормативно-правове обмеження фінансових можливостей регіонів. Фактично місцеві бюджети в Україні є «самонедостатніми» апріорі. Згідно з українським законодавством за місцевими бюджетами закріплені джерела надходжень, використовуючи які жоден регіон неспроможний покрити видатки без зовнішньої допомоги. Потенційні можливості щодо збільшення власних податкових надходжень є дуже обмеженими. Надходження до місцевих бюджетів мало залежать від рівня соціально-економічного розвитку регіонів. Окрім росту доходів громадян та розвитку дрібного бізнесу, жодне позитивне зрушення не матиме відчутного впливу на доходи місцевих бюджетів.
Тому можна стверджувати, що сучасна система міжбюджетних відносин України є надзвичайно централізованою, негнучкою і не сприяє соціально-економічному розвитку як окремих територій, так і держави загалом.
Цікавою з точки зору виявлення потенціалу бюджетної самодостатності регіонів є оцінка фінансової спроможності регіонів. Співставлення розмірів доходів місцевих бюджетів за сучасної системи міжбюджетних відносин із загальними обсягами акумулювання бюджетних ресурсів через податкові джерела на їх території (включно з тими, що надходять до державного бюджету) продемонструвало, що кількість регіонів, у яких розміри зібраних податків, зборів та платежів перевищували їх місцеві бюджети, є незначною. Так, у 2008 році їх було 11, у 2009 - 10, а у 2010 - тільки 6. Найбільший коефіцієнт вилучення податкових ресурсів традиційно був відзначений у м. Київ (де акумулюється понад 40% надходжень від ПДВ та податку на прибуток підприємств), Дніпропетровській, Сумській та Полтавській областях.
Особливу увагу привертають тенденції податкових надходжень у Донецькій області та їх взаємозв’язок із місцевими бюджетами. Так, у 2008 році у Донецькій області було мобілізовано на 7 561,6 млн. грн. більше, ніж розподілено через місцеві бюджети. У 2009 році перевищення обсягів податкових надходжень, зібраних на її території, над обсягами перерозподілу фінансових ресурсів через місцеві бюджети вже було незначним, а тому «регіоном-донором» того року її можна було вважати тільки умовно. А вже у 2010 році, за даними ДПА України, через місцеві бюджети Донецької області було перерозподілено на 5 864,58 млн. грн. більше, ніж зібрано усіх податків, тобто коефіцієнт співвідношення зазначених показників становив 0,59, що відповідає рівню Івано-Франківської області і є нижчим за показники Вінницької та Волинської областей, які традиційно вважаються реципієнтами фінансової допомоги. Така ситуація виникла внаслідок скорочення обсягів податкових надходжень, зібраних на території Донецької області до Зведеного бюджету України. Цікаво, що на фоні загального збільшення обсягів податків, зібраних на території більшості регіонів, у 2010 році, окрім Донецької області, відповідне зменшення було зафіксовано ще у п’яти областях, серед яких виявилися і такі індустріальні центри як Запорізька та Луганська області.
Найвищі ж абсолютні показники вилучення мобілізованих з податкових джерел до державного бюджету фінансових ресурсів у 2010 році були зафіксовані у м. Києві (40 057,85 млн. грн.) та Дніпропетровській області (5 466,7 млн. грн.). Традиційно високі показники вилучення акумульованих бюджетних ресурсів характерні для Харківської, Полтавської та Сумської областей.
Ще у п’яти регіонах у 2008-му та 2009 роках та у восьми регіонах у 2010 році доходи місцевих бюджетів були вищими за розмір надходжень на їхній території, але таке перевищення було відносно невеликим і коливалося в межах 25%. У решті регіонів обсяги всіх зібраних на їх території податкових ресурсів не перевищували 75% бюджетів, а їхня здатність самостійно фінансувати додаткові повноваження нині видається примарною. Цікаво, що найбільші обсяги перевищення доходів місцевих бюджетів областей над їх податковою спроможністю були зафіксовані, окрім таких традиційно дотаційних областей, як Закарпатська, Тернопільська і Чернівецька, ще у АР Крим. Показовою у 2008-2010 рр. є закономірність зменшення кількості регіонів з високим бюджетним потенціалом (з 11 до 6 регіонів) при одночасному збільшення кількості регіонів, в яких податкові ресурси є значно меншими за їхні бюджети (з 11 до 13 регіонів, включно з Донецькою областю).
Першочергові завдання регіонального розвитку
Головним завданням реформування регіонального розвитку держави має стати створення регіональної демократії як системи, що ефективно та послідовно надає можливість країні зі складною регіональною структурою, територіальними громадами з різним культурно-мовним складом жити в гармонії та економічному добробуті.
На перший план розвитку регіонів мають бути висунуті економічні цілі, що можуть стимулювати притоки фінансових ресурсів, інвестицій у найбільш динамічні регіони, які здатні максимально прискорити зростання національної економіки, а також реструктуризацію господарства окремих регіонів. Важливим є створення нової системи управління комунальним сектором економіки за участі регіональних та місцевих органів влади, реформа фінансово-бюджетної та податкової системи відповідно до потреб регіонів. Необхідне вдосконалення практики територіального планування і програмування, розробка державних цільових програм розвитку окремих регіонів і територій, зокрема середньо- і довгострокового територіального планування, що стане важливим чинником підвищення ролі місцевих бюджетів як структурного елементу в системі такого планування; формування нової системи управління державним сектором із чітким визначенням ролі і місця місцевих органів влади в управлінні державною власністю.
Гадаю, не слід відкидати такий важливий чинник регіональної політики, як економічне районування, виділення великих економічних районів, що мають важливе значення при формуванні самодостатніх територіальних угрупувань і стануть основою майбутнього видозміненого адміністративно-територіального устрою держави. У Раді з вивчення продуктивних сил України НАН України використовувалася сітка економічних районів у складі: Донецького, Карпатського, Південного, Подільського, Поліського, Придніпровського, Східного і Центрального (у складі якого доцільно виділяти столичний округ - Київ). Комплексний аналіз господарства цих районів та їх територіальних відмінностей, а також глибокий аналіз найбільш важливих і специфічних для кожного з них проблем може бути основою для прогнозування розвитку соціальних процесів та екологічної ситуації, пошуку шляхів вирішення структурних перетворень їх господарських комплексів у перспективі.
Важливого значення має набути розвиток депресивних регіонів, які колись характеризувалися високим розвитком промислово-виробничого потенціалу і достатньо розвинутою інфраструктурою. При цьому об’єктом підтримки з боку держави повинні стати не регіональні управлінські структури, а населення і підприємства. Необхідно забезпечити надання цілеспрямованої державної підтримки регіонам, окремим територіальним громадам, що потерпають від структурних перетворень, а також слаборозвиненим територіям, соціально-економічні показники яких суттєво нижчі від середніх по країні.
Нового динамізму слід надати розвитку малих монофункціональних міст, структурну основу яких становлять одне-два підприємства. Нині малих міст в Україні нараховується 352, з них із монопромисловою структурою виробництва - 122. У малих містах проживає 19% міського населення України. На тлі загальної тенденції до зменшення кількості населення в Україні у малих містах спостерігається як позитивний природний приріст населення (1,1-1,3%), так і значний приріст (1,7-3,6%) за рахунок міграції. З огляду на фактичне зупинення виробництва такі міста мають стати об’єктами особливої державної підтримки.
На найближчий період загрозливим може бути зростання чисельності безробітних у сільській місцевості (сільським районам необхідно надавати статус слаборозвинених). В Україні налічується 28450 сільських населених пунктів, в яких проживає понад 14 млн. осіб. Трудоресурсний потенціал з урахуванням вікового складу і коефіцієнтів трудової активності перевищував 9,5 млн. осіб, або в середньому по 334 особи на одне село. Попит на сільськогосподарську працю не перевищує 2,5 млн. осіб, а в 2012 році очікується 1,7 млн., тобто незайнятими будуть практично двоє з трьох працездатних. Експертні оцінки зайнятості сільського населення, маючи негативний тренд, вимагають відповідної демографічної та соціально-економічної політики на селі. Рівень пропозиції робочої сили може суттєво перевищити попит, а тому вимагатиме програм протидії безробіттю, зокрема через розширення приватного фермерського господарства і його трудомістких галузей.
Важливе значення має удосконалення системи міжбюджетних відносин, яке повинно базуватися на створенні економічно та фінансово самодостатніх низових адміністративно-територіальних одиниць - територіальних громад, що мають стати основою бюджетної системи.
У цьому аспекті дозволю собі зупинитися на двох проблемах самодостатності: фінансовій та просторовій. Усі країни у світі будують політику місцевого самоврядування, виходячи з того, що земля та інші об’єкти нерухомості є місцевими економічними ресурсами. Вони й визначають базу економічної самодостатності. Земля є головною матеріально-фінансовою базою місцевого самоврядування.
Разом з тим в Україні територіальні громади втрачають кошти через недостатній рівень володіння цими землями, а саме внаслідок слабкості наповнювання місцевих бюджетів від плати за землю, правової відсутності норм та механізмів щодо стягнення податку на нерухомість, надходжень від зборів за договори купівлі-продажу нерухомості та земельних ділянок тощо. Крім того, відсутність ринку землі перешкоджає розвитку економічної системи на регіональному та місцевому рівнях.
Земля, що перебуває у власності територіальних громад, повинна стати економічним активом і використовуватися місцевою владою не для збагачення окремих чиновників, а для розвитку територіальної громади. У розвинених країнах з цією метою створюють спеціальні компанії з управління активами, в які громада через органи місцевого самоврядування може входити як акціонер. Такі компанії у найбільш ефективний і прозорий спосіб здійснюють проектне управління розвитком і володіють інструментарієм професійного управління раціональним використанням територіальних активів.
Основною тенденцією має бути зростання питомої ваги надходжень від плати за землю в структурі загальних надходжень до місцевих бюджетів. Слід активізувати діяльність органів місцевого самоврядування щодо запровадження і розвитку ринку землі.
Основним джерелом формування необхідних коштів повинна бути земельна рента, яка має надходити у фонди району та оподаткування доходів населення. Тому ключовим напрямком державної політики в цьому питанні є повне забезпечення зайнятості сільського населення. Вже зараз в сільському середовищі 53 відсотки практично безробітних, які втратили роботу за наймом. Зайнятість в приватному селянському господарстві становить не більше 16% від потенціалу. Сезонний характер роботи господарств товарного землеробства є негативним чинником. Іншими словами, рівень зайнятості тут може становити 45-47%. Тому проблеми формування місцевих бюджетів і зайнятості переплітаються. Їх вирішення є складним та багатовекторним. Парадигмою розвитку може бути зростання зайнятості сільського населення через розробку окремих соціальних програм. На особливу увагу заслуговує розвиток сільської кооперації з виробництва і збуту продукції тваринництва, городництва, садівництва. Зонами особливої турботи повинні стати регіони Полісся, Карпат, посушливого степу Причорномор’я тощо. Вони потребують не тільки фінансової допомоги, а й перерозподілу на їх користь певної частини земельної ренти.
Вимираючі села і занедбані господарства товарного землеробства потрібно включати в пріоритетні програми підприємництва і ринку землі. Але нові моделі господарювання для різних регіонів повинні бути різними. Якщо для степових районів можна вдатися до ринку земельних ресурсів у межах 35-40%, то для Поділля, Прикарпаття або Полісся - не більше 20-25%. Пріоритетною повинна бути модель, яка базується на приватному підприємництві в конкурентному середовищі та оренді земельних ділянок. Для цього необхідною умовою є суцільний облік земель та інституційний земельний банк.
Дискусійними є нині місце і роль в системі регіональної політики питання територіальної організації влади і розвитку місцевого самоврядування. Аналіз зарубіжного досвіду свідчить, що ці проблеми переважно відносять до конституційних реформ і питань державного будівництва. Необхідні конструктивні наукові напрацювання щодо поетапної трансформації державного устрою України в бік підвищення ролі регіонів у вирішенні питань соціально-економічного розвитку, подальшої децентралізації управління шляхом як деконцентрації, так і передавання або делегування окремих функцій виконавчої влади органам місцевого самоврядування, що функціонують як на регіональному, так і на місцевому рівнях. В перспективі можливе проведення реформи системи адміністративно-територіального устрою через збільшення низових адміністративно-територіальних одиниць, приведення їхніх меж у відповідність із територіальними громадами - суб’єктами права на місцеве самоврядування, - що дасть можливість суттєво зменшити кількість таких суб’єктів і сформувати самодостатню територіальну громаду. Настав час розпочати серйозну роботу в напрямку поетапної федералізації держави і конституційної зміни всіх інституцій, що можуть бути задіяні в цьому процесі.
Забезпечення подальшого розвитку місцевого самоврядування має передбачати формування первинного суб’єкта місцевого самоврядування - самодостатньої територіальної громади, яка б володіла матеріальними і фінансовими ресурсами, достатніми для реалізації завдань і функцій, покладених на неї Конституцією та законами України. Це обумовить на певному етапі зміну конституційної природи органів місцевого самоврядування обласного рівня - з органів, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, обласні ради можуть трансформуватися в представницькі органи територіальної громади області, що передбачає створення виконавчих органів обласних рад і наповнення їх компетенції шляхом поступової передачі окремих повноважень з відання обласних державних адміністрацій, а це має супроводжуватися переданням кадрів, відповідних матеріальних і фінансових ресурсів.
Звичайно, економічний успіх реформ може значно полегшити вирішення регіональних проблем. Крім того, передання влади субнаціональним одиницям не є необхідною умовою для вирішення регіональних проблем, потрібні чіткі і справедливі правила гри у відносинах «центр – регіони», формування високої культури взаємовідносин, чітких правил спадкоємності влади на регіональному рівні.
Закономірність глобалізації та регіоналізації відображає реальну дійсність розвитку економічних відносин. Разом з тим, ці процеси супроводжуються значними негативними наслідками для цивілізації загалом і окремих держав та регіонів зокрема. Глобалізація та регіоналізація виступають як всемогутня сила, що породжує надзвичайно гострі проблеми, які необхідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і розвитку економіки України та її регіонів.
Геоекономічиий потенціал може забезпечити Україні належне місце у світовому господарському комплексі, стати базою для розробки перспективних планів розвитку і розміщення її продуктивних сил. Важливо своєчасно і сповна скористатися цим, щоб не втратити нинішні конкурентні переваги. Зробити це дуже непросто навіть з допомогою вільного ринку. Тому пошук можливостей забезпечити вигоду від глобалізації, перетворити глобальну ринкову силу на продуктивну для національної економіки, комплексно використовуючи комбінацію глобалізації з регіональною самодостатністю і забезпеченням національних інтересів, - це надзвичайно складне теоретичне та практичне завдання для розвитку і розміщення продуктивних сил та регіональної економіки.
Оцінюючи важливість геополітичного розташування України, її природно-ресурсний і людський потенціал, дедалі очевиднішими стають, з одного боку, її потенційна здатність до самостійності і самодостатності, а з другого - зацікавленість ключових світових гравців у нав’язуванні їй таких сценаріїв розвитку, які сприятимуть досягненню їх цілей у розв’язанні загальноцивілізаційних проблем світового розвитку. Проте такі цілі не завжди будуть лежати в площині інтересів України, а реалізація відповідних сценаріїв розвитку навряд чи дозволить сформувати цілісну самодостатню національну господарську систему. Досвід становлення господарств різних країн доводить, що тільки орієнтація на власні шляхи розвитку за рахунок максимального використання внутрішніх ресурсів може бути ефективною і націленою на реалізацію інтересів конкретного народу. Водночас держава не може залишатися закритою і бути позбавленою будь-якого впливу іззовні. Перспективи її розвитку полягають у збереженні власних традицій та особливостей відтворювальних процесів і відкритості до інновацій під час адаптації до постійно змінюваних умов життєдіяльності.
У зв’язку з цим потрібно визначити стратегію партнерства в різних галузях економіки, політики та соціальної сфери з суб’єктами світогосподарських відносин.
У нинішній ситуації необхідним є входження як України загалом, так і її окремих регіонів зокрема у певні економічні блоки, оскільки це дозволяє забезпечити власний розвиток на базі об’єднання сил і координації діяльності. При цьому в Україні повинна бути сформована система управління раціональним використанням власних ресурсів, яка була б адекватною до сучасних механізмів розвитку світової економіки та, зокрема, фінансового простору.