Щоранку ті самі муки. Так і сьогодні. Прокинулася, і всього лише кілька щасливих секунд, коли просто світло, просто день, просто життя... А потім раптом величезною важкою плитою навалюється різке усвідомлення того, що відбувається. Повернення в реальність, яку тепер вирвати з тебе може тільки сон.
…Червоні стрілки карти АТО, новинна стрічка, потік суперечливої інформації, сотні (чи тисячі?) загиблих солдатів і мирних жителів, помилки генералів, похорон Миколи Березового (яка тяжка доля в Тані!), втомлені очі комбата Семенченка напередодні поранення... Те, що вони роблять, не оцінити ніколи. Тільки б швидше, швидше стискалося це бісове кільце...
…І не телефонує наш автор - юрист з Луганська. П'ятнадцяту добу. Немає зв'язку. Йому 75. Щодня розмовляли. Радив після обстрілів, які книжки читати, щоб ліпше розібратися в тому, що відбувається. "Право війни і миру" Гроція - з останніх. Я записувала. І слухала, слухала... Хоч ми жодного разу й не бачилися. Лише голос. Тепер і його немає. Ви ж живі, Станіславе Олександровичу?.. Тільки б менше безглуздих втрат. У Луганську. У Донецьку. І вдома - у Макіївці. Де весь останній тиждень стріляють російські "гради" "ДНР". Де дахи шахтарського селища здригаються. А люди, які не покинули будинків, чекають "отвєтки" від української армії. Така тактика війни. Але наші поки що в район шахти Бажанова не стріляли... Стримувалися. Хто не втримався вчора, поціливши в заправку на Черьомушках і в мою дев'ятиповерхівку, - не знаю... Заправка згоріла. На фото калюжа крові й жіноча пантофля... Дві ракети, що пробили стіни в моєму під'їзді поверхом нижче дитинства, не розірвалися. Батьки виїхали звідти всього рік тому. О Господи!.. Колишні сусіди другий день у підвалі... Чути у слухавці, як хлопчик кричить... Наскільки довго ще? І якою, в результаті, все буде ціною? І хто відповість за її перевищення?
…Формалістка-РНБО перестала просити людей залишити зону АТО. Адже їх тільки в Донецьку понад 750 тисяч залишилося. Місцева влада рахує за кількістю споживання хліба. А всього на охопленій війною території близько трьох мільйонів. Куди? До кого їм їхати? Який транзитний пункт чи санаторій може вмістити таку кількість? Про це РНБОУ умовчує. Як і про те, що квартири донбаським тепер не дуже-то здають. Але багато хто з тих, хто вибрав Україну, не ображаються. Розуміють. Бо там - у Кіровограді, у Сумах, у Вінниці (на Захід вони їдуть мало - бояться) ховають солдатів. І мають право не розуміти, чому "наші мають там гинути, а ці виїжджати"...
…Як і оця майже невагома у своєму горі жінка у футболці кольорів українського прапора, що пережила бомбардування Семенівки, має право не розуміти - чому на 40-й (!) день після звільнення Слов'янська вона все ще стоїть на руїнах власного будинку... Одна. Без країни. Без її підтримки.
"Тримайтеся", - кажу їй і вже біжу за колоною київських журналістів та обласних чиновників, які приїхали сюди разом з губернатором Сергієм Тарутою. І раптом розумію, що вже, напевно, сто двадцять п'ята з тих, хто сюди приїжджав, співчував, обіцяв, рахував, оцінював і пропонував це чергове - "тримайтеся"...
Настав час вставати.
Пролог.
У пошуках балансу
…Напередодні поїздки у Слов'янськ був важкий вечір. За столом родичі й друзі з Донбасу. Ми просто спілкувалися, намагаючись хоч якось відволіктися від новин, але потім усе одно перейшли на політику. І я раптом... залишилася сама. Вкотре не вдалося до кінця ув'язати в єдине ціле наші по-різному хворі правди. Хоча й всі ми з Україною. Геополітика і аргументи на користь цивілізаційного вибору й головної мети - відсічі Путіну заради своєї незалежності - в якийсь момент виявилися безсилими перед міною або бомбою, що впала поруч із підвалом у Криничній, де другий тиждень ховається мати моєї подруги, що не схотіла залишити свій будинок. Перед чоловіком іншої, який залишився там, продовжує щодня возити шахтарів на роботу й уже монотонно повідомляє, скільки й якої російської техніки пройшло за цю ніч на Донецьк. Перед дочкою третьої, котра в погонах і залишилася працювати там, - теж на Україну.
Спересердя хряснула дверима, але потім зрозуміла, що, очевидно, будь-які акценти зміщуються, коли перед тобою стоїть інстинктивне завдання - просто вижити... Тоді не до геополітики, і монстрами здаються всі, хто стріляє. І чужі, і свої. Їх просто хочеться зупинити, не чекаючи жодних пояснень. Усе - потім, спершу - вижити... І ніяк у ці хвилини людині не зрозуміти, що цього "потім" може не бути взагалі. І що це "потім" Україні як державі можуть забезпечити тільки ті хлопці, які тепер стискають кільце навколо Луганська й Донецька. Так, стріляючи...
Протиріччя це міцно оселилося в кожному з нас. У комусь більше, в комусь менше. Воно сіє війну й у Фейсбуку, і в душах. Величина його прямо пропорційна кількості кілометрів і близьких, що відділяють від передової. Тим, хто далі від Донбасу, в кого там немає рідних і в чий будинок не влучив снаряд, виявилося природним стати на державні позиції. Вони йдуть у волонтери, збирають гроші для армії, активно обстоюють у соціальних мережах країну. А як інакше? Багато хто з тих, хто залишився там, у кого там рідні або, не дай Боже, хто вже втратив близького, - просто хочуть зберегти життя. Собі й своїм рідним. Хочуть, щоб закінчилися нічні обстріли, розповідають про те, як це страшно, публікують фото зруйнованих міст, волаючи до всього світу - зупиніть!
Цей глибокий конфлікт спалює нас зсередини й не дає жодних шансів на стовідсотково точні відповіді, що влаштовують всіх. Ані тепер, ані в майбутньому. Особливо в умовах, коли бойовики, озброєні Росією, нав'язали руйнівний тон цій війні - сторони воюють важким озброєнням. І хоч би якими високими були цілі (ніхто не має права вирішувати за нас, як нам жити й куди йти), частина відповідальності за загибель людей - і солдатів, і мирних жителів - лежить на нас.
І не тому, що ми тільки вчимося воювати. А ще й тому, що нічого не змінили після Майдану. Тому, що так і не дали приводу Донбасу, який не прийняв революції, повірити в щирість нової влади. Тому, що кому війна, а кому - мати рідна. Тому, що розкрадання - без кари. Тому, що злочини - без суду. Тому, що призначення навіть на військові посади не за розум, а за особисту відданість. Тому, що навіть смерті "Небесної тисячі" не змогли змінити суті людей, що отримали в руки країну. Що ще може бути страшнішим? Що ще може так не обіцяти світлого майбутнього? Про такий усвідомлений щемний біль, що сидить десь глибоко всередині, там, де душа, нам не писали в підручниках історії і не розповідали ветерани, які колись приходили в школу кожного 9 травня. Ми відчули його вперше і так по-справжньому.
І кожен у своєму болю правий. Поєднати ж на сто відсотків цю правоту, мабуть, уже не вийде. Хіба тільки спробувати прийняти, наскільки це можливо, іншу думку. І зважати на неї, роблячи свої кроки. Щоб по максимуму зберегти себе і країну. Сьогодні й у майбутньому. І ще - після загибелі стількох співгромадян було б дуже по-людськи нам, "фашистам", "бандерівцям" і "правосекам", що не відбулися (у звільнених містах це швидко усвідомлюють), відмовитися від будь-яких розмов про "доунбанутих", про тих, хто "породив", і тих, що "розплачуються"... усе змито. Кров'ю і болем. Усіх. І простих "донецьких", які життям своїх маленьких дітей платять за рахунками януковичів, ахметових і єфремових. І безвусих солдатів-юнаків, яких десь високо в горах оплакують мами, які тільки-тільки поставили їх на ноги.
У вагоні
з переселенцями
Із таким от, власне, "вантажем" я й зайняла в "Хюндаї" своє місце, оплачене губернатором Сергієм Тарутою. Адміністрація області сьогодні - такий же переселенець, як і 117 тисяч жителів області, що покинули зону АТО й намагаються пристосуватися до життя в інших областях країни. Донецька ОДА базується в Маріуполі, Краматорську й Слов'янську. Тарута чотири години під ритмічний стукіт коліс відповідав на наші запитання, загальні й ексклюзивні. Розклавши по поличках свій біль, було легше приймати його. Ми ж зустрічалися у квітні, буквально напередодні захоплення будинку адміністрації. Розмовляли про те, як перебороти прірву між Заходом і Сходом, навіть не уявляючи, в яку ще потрапимо.
- Сергію Олексійовичу, як поживаєте? - кинув хтось із журналістів.
- Могло бути й ліпше... Але, сподіваюся, найближчим часом українська армія звільнить Донецьку область.
- На чому ґрунтуєтеся?
- На глибокому знанні процесів, які відбуваються в регіоні. Також - на розстановці сил з обох сторін. Територія, що ще залишилася під контролем "ДНР" і "ЛНР", не така вже й велика. Якщо ми розчленуємо її окремо на Луганську й Донецьку області, жодних проблем я не бачу. Принаймні в Донецькій області у нас немає відкритого кордону. Більше того, я для себе виключаю можливість, що ми в такому стані ввійдемо в зиму. Ситуація на межі. Забезпечити нормальними умовами людей неможливо. Це буде гуманітарна катастрофа. З одного боку - зруйнована економіка. З іншого - відсутність соціальної підтримки в зоні АТО.
(За інформацією Міністерства соціальної політики, станом на 18 серпня фінансування пенсійних виплат в окремих містах Донецької області не здійснюється. Серед них - Сніжне, Горлівка, Єнакієве, Жданівка, Кіровське, Макіївка, Торез, Харцизьк, Шахтарськ і Шахтарський район, Ясинувата і Ясинуватський район, а також Донецьк. У Луганській області виплата пенсій фінансується в 13 районах і містах. Водночас із більшістю управлінь Пенсійного фонду України й відділеннями Ощадбанку в Луганській області телефонний і електронний зв'язок відсутній. Перерахувати кошти для пенсійних виплат цим районам і містам неможливо. Через вказані причини є також заборгованість з виплати заробітної плати бюджетникам і силовим структурам.)
Більше того, - продовжив Тарута, - людські ризики від постанови НБУ, - аНацбанк зобов'язав банки і Держказначейство призупинити здійснення всіх різновидів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою, - можуть переважити фінансові ризики держави. Два мільйони громадян країни тільки в Донецькій області, плюс мільйон у Луганській можуть бути повністю відрізані від України й позбавлені засобів до існування. Важко тепер передбачати всі можливі трагічні наслідки цього кроку.
- Наскільки ми економічно постраждали?
-Донбас - це, насамперед, великі підприємства. Ці сім місяців у нас виходило, щоб вони працювали. Ми навіть на 101% виконали план із доходів. По держбюджету вдалося дотягти до 93%. Тож фінансова ситуація в регіоні не така вже й критична, як багато хто уявляє. Але вона погіршується з кожним днем. Залізниця й енергетика виявилися найчутливішими до воєнних дій. Сьогодні не всі транспортні магістралі працюють. Крім того, практично на всіх основних водних артеріях регіону підірвано мости. Ми їх відновлюємо. Уже прокладено тимчасовий понтонний міст через Сіверський Донець. Однак треба розуміти, що Росія веде з нами війну на повне знищення інфраструктури регіону. І як наслідок - економіки всієї країни. Сьогодні вже неможливо повністю відвантажувати вугілля і забезпечувати сировиною металургійні підприємства. Без сировини на сьогодні Алчевський металургійний комбінат, Єнакіївський, проблеми на Авдіївському і Донецькому меткомбінатах.
Більш-менш тримається маріупольська група. Але фактично всі шахти, які примикають до Луганської області, - без можливості відвантажувати вугілля. Все це може спровокувати величезний дефіцит палива й генерації електроенергії і, як наслідок - віялові відключення по всій країні. Фактично ми стоїмо на порозі глобальної гуманітарної та техногенної катастрофи великого регіону. Буквально вчора була спільна нарада енергетиків і промисловців в уряді, де йшлося про те, щоб Генштаб, плануючи воєнні операції, враховував потреби економіки. Необхідно, щоб у першу чергу визволялися вузлові станції, які забезпечують життєдіяльність промисловості регіону.
- Скільки в нас часу?
-Попри всі ризики, ми все-таки не можемо поспішати й називати якісь конкретні дати, бо найголовніше - зберегти життя людей. І військових, які виконують визвольну місію, і мирних жителів, які стали заручниками ситуації. Я знаю, що це таке. У мене загинув друг. Залишилися троє дітей і дружина.
Також ми маємо по максимуму зберегти інфраструктуру. Тепер важка, але необхідна теза: командуванню АТО надто важливо розраховувати удари у відповідь по позиціях бойовиків з огляду на ризики, пов'язані з руйнуванням інфраструктурних об'єктів і підприємств. Ступінь їхніх руйнувань підходить до критичного порога. Приклад - Слов'янська ТЕЦ. Півмільярда розгромили. А там було лише близько 10 бойовиків. І такі приклади є ще. Тобто сьогодні критично необхідна узгодженість дій Кабміну і керівництва АТО. Треба затвердити список об'єктів, які маємо зберегти за будь-яку ціну. Наразі ж маємо вже багатотисячний список руйнувань, який з кожним днем збільшується. (Повний перелік пошкоджених і зруйнованих об'єктів інфраструктури Донецької області на 18 серпня дивіться тут - Авт.)
І тут треба набратися сил і відповісти на важливі, насамперед для мене й моїх земляків, запитання, які ставлять нам люди з інших областей. Чому донецькі самі не захищають своїх будинків і заводів? Але війна йде не тільки на нашій землі, а й у душах. Так, частина наших людей - а в нас був найризикованіший у плані проросійських настроїв регіон, чим і скористалися "брати" - взяли в руки зброю і воюють на боці "ДНР" і "ЛНР". Це їхній особистий вибір і майбутня відповідальність. Але ж основу батальйонів "Азов", "Донбас" і "Дніпро" становлять місцеві жителі. Щойно перші списки "Азова" потрапили до сепаратистів - посипалися погрози сім'ям. Але ж не всі можуть вивезти близьких. Бо немає в України сьогодні можливості реалізувати фантастичну пропозицію РНБО - десь розмістити три мільйони людей, які мають залишити зону АТО. У прикордонних військах велика частка наших. І їх ми теж ховаємо.
Донбас живе при численних загрозах щодня. У полоні в бойовиків досі понад тисяча заручників, серед яких дуже багато місцевих донеччан, горлівчан, макіївчан... людей із громадянською позицією. Мій заступник був у полоні. Йому пробили коліна і стегно, паяльником випалювали п'яти... Так з багатьма роблять, щоб позбавити можливості пересуватися. І таких мучеників багато. Так, я проти, щоб молоді люди виїжджали, залишаючи Донбас, відмовляючись захищати свій дім. Але водночас намагаюся зрозуміти, що не кожна людина, яка зробила вибір на користь України, готова стріляти у свого однокласника чи сусіда. Отака непроста дилема...
А робітники, які не покинули своїх цехів на містоутворюючих підприємствах?! А лікарі, які залишилися в обложених містах і щодня під обстрілами йдуть на роботу? А комунальники, енергетики, газівники?! Тільки ремонт водоводу під Слов'янськом обійшовся нам у кілька життів...
(Кілька тижнів тому в дев'ятиповерховому будинку в Луганську міна пошкодила газовий вентиль. Шоковані люди збирали скло з розбитих вікон, не усвідомлюючи, що газ заповнює під'їзд, і від будь-якої іскри будинок може злетіти в повітря. Хтось усе ж додумався - викликав газову службу. "Приїхало троє молодих міцних хлопців, - розповідає Станіслав Олександрович. - Почали ремонт. Обстріл поновився. Сусіднє зелене дерево за мить залишилося майже без листя - осколки буквально зрешетили його. Усі поховалися по квартирах, а хлопці навіть вухом не повели. Продовжували свою роботу. Я, старий дід, від сорому за всіх і за себе вийшов до них і стою. Кажуть, батя, йди, а то вб'є… А я стою і плачу. Хіба вони не герої?..)
І це ми ще не бачили й не усвідомили істинних масштабів втрат і руйнувань в обласних центрах - Луганську й Донецьку. Ось ви зараз самі приїдете в Семенівку й Слов'янськ і зрозумієте, звідки всі це, - сказав Тарута.
Слов'янськ - Семенівка - транзит
Побачили. Натерті вікна вокзалу Слов'янська горіли. Від сонця. Жодного сліду, жодного натяку на трагічне минуле.
Всі натяки розпочалися потім, коли ми сіли в автобус і поїхали в напрямку Семенівки. Я не знаю, хто і як прокладав наш маршрут (на все про все в нас було шість годин), та дорогою великих руйнувань я не побачила. Навіть майнула думка, що, можливо, сама тоді два місяці тому стала жертвою загальної істерики стосовно того, як воюючі сторони руйнують Слов'янськ. Проте статистика розбила здогад ущент: за час окупації в Слов'янську зруйновано 385 багатоквартирних будинків. Дахи, перекриття, стіни, балкони, віконні й дверні прорізи, ліфти й кабельні траси. Приватних будинків постраждало на порядок більше - 2425 будівель. З них 200 - зруйновано повністю.
Страшно вимовляти, але на цих цифрах ще неможливо поставити крапку. Поки їхали, довідалася від столичних власкорів, які приєдналися до нашої групи на вокзалі, що "ДНР" організувала своє підпілля зі штабом у Костянтинівці. Тепер будує підривну мережу. Навряд чи з цією партизанською історією, яка розвивається вже в українському тилу, впорається підрозділ Національної гвардії, що зайняв один із гуртожитків міста. Спецслужби ще муситимуть сказати своє слово. І, бажано, професійне.
Ще один дорожній штрих, про який промовчати неможливо, - старий двоповерховий будинок із червоної цегли. Коли проїжджали повз нього, звідти прямо дихнуло холодом. Ті ж хлопці розповіли, що саме тут - у міському відділі СБУ - і сидів Стрєлков-Гіркін. Убитий уже чи поранений, але в кожному разі виведений з гри путінськими технологами. Однак справа його ще живе. Наступного дня після нашої поїздки в Семенівку на одній з вулиць селища на міні підірвалися три електрики, які відновлювали лінію електропередачі... А скільки малих дітей бігає тими вулицями... Не приховують місцеві й того факту, що міліція ледь не щодня розкопує поховання. Нині проводяться експертизи знайдених останків тіл. Ми ще маємо оцінити масштаби жахіття того, що сталося тут.
Спека страшенна. Губернатора вже чекають місцеві жителі. Години півтори, уточнив мені один з помічників. Мовляв, місцевих бюрократів не переробиш. Навіщо було збирати людей так рано й тримати на сонці... Однак, дивлячись на обличчя людей, розумієш, що ці дві години порівняно з тим, чого вони очікували у своїх підвалах, що пережили й переживають зараз, залишившись наодинці з усім світом відразу, - просто дрібниці.
43 будинки в Семенівці зруйновані повністю, 221 - частково. Люди відкриті у своєму горі. Скоро два місяці як відкриті, і що? Так, світло й вода є вже майже в усіх. Даху ж над головою ще довго не буде. Перебиваються хто як. Хто - в родичів, хто - в гуртожитках, хто ночує прямо на згарищі, щоб мародери не поцупили останню цеглу.
Сергій Тарута каже про нове селище, яке збирається побудувати замість зруйнованого. Через рік. Типові будинки по 100 квадратів кожен. Плюс 2-3 сотки землі. Собівартість приблизно 8 тисяч гривень за квадратний метр. Гроші залучать через Агентство розвитку Донбасу. Міжнародні організатори, донори і бізнес забезпечать основні вкладення. Роль держави поки що уточнюється. Однак уже зараз зрозуміло, що земля й різні інфраструктурні нюанси, скоріш за все, ляжуть на його плечі. Засновник агентства - громадянин Канади Данило Білак, управляючий партнер юридичної компанії CMS Cameron McKenna LLC. Це щоб чесно й прозоро. Агентство як некомерційна організація вже завершує процес реєстрації.
Люди уважно слухають. "Та коли це все буде?" - "А соток скільки? Лише три? Де ж я малину садитиму?" - "А зараз спати де?"
Якщо будинок зруйновано частково, є шанс його відновити і господар не хоче відриватися від своєї землі, обласні чиновники радять скористатися другим проектом, який збирається впроваджувати агентство. Йдеться про відкритий склад будівельних матеріалів, де в режимі он-лайн формуватиметься перелік необхідних матеріалів, виходячи з того, що потрібно людям, а в чому потреба відпала. Принцип простий - донор здав, житель отримав.
…Потім пішли по дворах. Хтось кричить, що в одному з будинків ще немає світла. Народ разом з губернатором вирішив перевірити. Чоловік сорок набилося у напівзруйнований будинок жінки, де все як у кіно про війну. Вікон немає, кіптява в'їлася у стіни й підлогу, тут-таки на підлозі на обгорілий килимок кинуті простирадло й подушка. Хтось ненавмисно підштовхнув, і відразу кілька взутих ніг наступили на простирадло… На чуже життя, на чужий біль… Потопталися й пішли…
…А ось на руїнах свого будинку та сама тендітна жінка у футболці кольору українського прапора. Катерина. Поруч на ледь уцілілій літній кухні її колеги з підприємства Слов'янський індустріальний Союз "Сода" перекривають дах.
- Добре, коли є помічники… Де ховалися?
-Спочатку в туалеті, а коли два будинки поруч упали, син прибіг і відвів у погріб. А вранці у Новоіванівку до родички відвіз. Я там сиділа.
- Що відчуваєте? Кого звинувачуєте?
-Я не знаю, кого звинувачувати. Я не знаю, хто стріляв. Добре, що перестали. Стояв пост біля мого будинку. За Донецьку республіку - Донбас.
- На референдум ходили?
-Ні, не вважаю за потрібне. Я й на вибори не ходжу. Ті самі люди сидять, щось там підраховують. А нічого не міняється. Я не вірю.
- Що людям сказали б?
-Нехай краще не стріляють. Жили ж якось до цього в дружбі. А тут почалися якісь республіки. Я проти цього. Я й так усе життя поневірялася. А тут знову довелося по людях ходити. Навіщо всі ці приниження?..
…Іван сам вийшов з воріт, за якими його зруйнований будинок. Очі наче застигли. Але почав розповідати. Очевидно, так легше.
- Десять років будували. Дружина в мене і двоє дітей. Великих. Тут усі й пережили. Сина поранили в ногу. Два місяці по лікарнях. Щойно виписали.
- Ви змінилися?
-Усі змінилися. Якось ми всі тут дружніші стали. А держава не змінилася. Ходять часто і все щось обіцяють. Ну, ось флігель мій нарешті оцінили, - чоловік показав на практично зруйновану невелику будівлю у дворі. - Написали, що 30 відсотків руйнування. Так і живемо. Без будинку, без роботи.
…Максимові одинадцять. Ровесник мого сина. Відмінник за п'ятий клас. Будинку в нього теж більше немає. Тільки снаряд на пам'ять. Він сам знайшов його в городі.
…Ця молода жінка, що пережила бомбардування з матір'ю і двома доньками на руках, схожа на знамениту Робін Райт. Пам'ятаєте "Санта-Барбару" і "Картковий будиночок"? Альона так само неймовірно гарна і горда, незважаючи на простий халат і сум в очах. Її будинок теж виявився картковим...
- Коли ми вперше сюди приїхали, нас проклинали, - розповідає радник губернатора Донецької ОДА з питань інфраструктури і ЖКГ Олександр Чернявський. - Я зайшов у зруйнований будинок. На купі цегли сидить старий. - А хто це вам так? Він дістає відро осколків і частину снаряда: "Тут не написано, хто це…". Одна жінка просто образила. Та якщо тільки на секунду уявити собі, що пережили ці люди, можна вибачити... Я сам киянин. Попрацювавши півроку тут, абсолютно змінив свою точку зору про регіон, про людей. Вони скрізь різні. І тут. І в Києві. Сьогодні в Семенівці є світло і газ. Зрозуміло, що це - мінімум, який необхідний тільки для виживання людини. А жінка нещодавно підійшла до мене і вибачилася, - підсумував Чернявський.
Сьогодні основне навантаження з відновлення міста і селища лягло на місцевий та обласний бюджети. Однак їхні можливості, м'яко кажучи, обмежені. Дуже активно поводиться вцілілий бізнес - бере об'єкт і відновлює під ключ. За собівартістю, без накруток. Міжнародні громадські організації допомагають - на парканах - сині наклейки ООН. Але є об'єкти, які без державної допомоги ніяк не відновиш. Зруйновані опорні конструкції шкіл, лікарень, підприємств. Необхідно виконувати дослідні й проектні роботи, робити експертизу і спрямовувати серйозні кошти.
- Треба оперативно змінювати законодавство і приймати державну програму з відновлення Донбасу, - продовжує радник губернатора. - Чинне - рутинне, засноване на непрозорих схемах, ланцюжках погоджень - закупівлі, строки, апеляції, оскарження, проекти, експертизи… Бюрократична машина неповоротка, поки що вона тільки запитує в нас дані про руйнування й кошториси на відновлення, ми передаємо… От і ходять папери по департаментах міністерств і відомств. А звідки цифра? Іваненко порахував? А на підставі чого? І знову - у стіл. Іваненко ж знову рахує… У той час, як потрібні професійні оцінювачі, що мають ліцензію, будівельники й експерти державного рівня, які працювали б на місці в рамках мобільної групи, - впевнений Чорнявський.
Однак ніякої державної програми з відновлення Донбасу немає. Ні копійки з держбюджету не виділено. Міжвідомчий координаційний штаб при МНС, який курирує перший віце-прем'єр Володимир Гройсман, займається переважно переселенцями і вже вирулив на якісь системні ініціативи. Проблеми ж відновлення інфраструктури Донбасу до компетенції штабу Кабмін пришив якимось непріоритетним доважком. Так, ведуться переговори про залучення європейців для оцінки збитків у регіоні. Йдеться навіть про створення спеціального органу центральної виконавчої влади, який би акумулював проблеми відновлення воюючого регіону, продукував рішення і координував їх реалізацію. Ключове тут для влади, за словами віце-прем'єра, - прозоро. Згодна. Однак хочеться сказати, що ще й - швидше.
Але поки що жодних чітких публічних ввідних ні від президента, ні від прем'єра ні міжвідомчий штаб, ні країна не чули. Про повномасштабний системний підхід до проблем інфраструктури Донбасу перші особи держави мови не ведуть. Збитків не оцінено. А прем'єр Яценюк раптом заявляє про якісь вісім мільярдів гривень, необхідних на відновлення регіону, що, на його думку, легко можуть перерости у вісім мільярдів доларів. Що, теж "експерт" Іваненко підрахував?
Інфраструктура регіону вже майже зруйнована, а президент тільки кілька днів тому запропонував "змінити тактику АТО, зменшити шкоду, щоб уникнути ризику для людей, руйнування промислового потенціалу Донбасу, щоб потім мінімізувати роботи з відновлення нормального життя".
Коли потім, Петре Олексійовичу? Та це "потім" уже давно настало. У Слов'янську, Дебальцевому, Лисичанську, у всіх звільнених містах, де є український прапор і чомусь досі немає України. Люди розбиті, розгублені, пригнічені, їм би пригорнутися до своєї країни, а вона колюча, як їжак. І весь час спізнюється. З коридором для мирних жителів - спізнилася. Із бронежилетами для солдатів - спізнилася. Перев'язати рани смертельно ураженому Донбасу - спізнюється. Але ж це ще один шанс подарований владі. Щоб наші душі склеїти. Люди як розплавлений віск - тільки візьми, допоможи, зліпи з розумом нового громадянина.
І якщо в Семенівці народ, приголомшений горем, владу ще чекає, то в Слов'янську, який піднімає голову, - вже не дуже. Звичні збори бюрократів, куди губернатор після відвідин Семенівки запросив місцеве керівництво і підприємців, виявилися "не для преси".
Заступник міського голови Слов'янська з трибуни звично довго й монотонно доповідала про відсутність грошей у місцевому бюджеті, про відновлені лінії електропередачі, відновлені тролейбусні маршрути тощо. Однак людей турбувало інше.
- Ми готові допомагати, об'єднуватися, працювати день і ніч, - в останньому ряду встав сивий чоловік. - Але припиніть нам брехати. Чому ми повинні платити за електроенергію більше гривні, якщо її собівартість 20 копійок?! Чому переплачуємо за воду?! У нас місто лежить! Людям роками тепер з ями, і психологічної, і фінансової, вибиратися, а Київ продовжує обслуговувати Ахметова! Досить, нажилися на нас. І бізнесмени, і ця місцева влада, яку нам нав'язали Янукович і Ахметов. І які тут усе заварили. А тепер "фонд Ахметова" тут листівки розклеює про допомогу переселенцям і потерпілим. Цинізм який! І я маю право це говорити, бо воював тут за Україну. І мій син воював. Однак я це не тільки від себе кажу, а від усіх тих, що тут зібралися, яким набридло слухати всю цю маячню, - завершив оратор, який виявився головним редактором місцевої газети "Злагода".
Сергій Тарута запропонував не перетворювати нараду на мітинг, пославшись на те, що навряд чи компетентний у порушених питаннях і вже точно не зможе ухвалити жодних концептуальних рішень. Ні щодо Януковича. Ні щодо Ахметова. Однак кілька рядів підприємців демонстративно залишили зал, попередньо передавши губернатору великі фото своїх зруйнованих будинків.
Тут не можу не згадати слів колеги-луганчанина. Якось, міркуючи про те, як зшити після всіх подій країну, як повернути місцевих жителів до Києва, він сказав, що варто тільки справедливо покарати тих, хто спровокував кровопролиття в регіоні. "Ми ж тут усі знаємо, що Конституція "ЛНР" писалася в офісі Партії регіонів. І якщо буде відкритий суд над Єфремовим, над Голенком та іншими, ми, ховаючи зараз своїх близьких, отримаємо прямий сигнал: у країні справді щось змінюється."
Тож там зараз свій Майдан у головах. Свій ранок. Такою от страшною ціною. Бо нічого не буває випадково. І марно не буває.