Ретельно підраховуючи перед холодною зимою кубометри газу і купки вугілля, українська влада забуває про колосальне джерело енергії, що міститься поруч, - про Петра Олексійовича Порошенка. Якби його енергію та в дроти, то сяюча Бельгія здалася б Тмутараканню. Президент скидається на згусток енергії інопланетного походження, який мало не розніс у пух і прах офіс "Людей у чорному": він влітає в європейські вікна, вилітає з російських дверей, гарцює по американській посудній крамниці. Він визволяє міста задля прямого включення з місця; матеріалізується на відкритті суднобудівної верфі Вадатурського за день до запланованого туди ж візиту прем'єр-міністра; шампурить переляканих олігархів виборчим списком; читає Фейсбук і коменти; проводить масу відкритих і закритих зустрічей, а також періодично звертається до народу свого з гори Печерської. І навіть встигає інспектувати чистоту роздягалень фітнес-клубу "5 елемент".
Устежити, зрозуміти логіку дій мегаенергійного президента вдається далеко не всім. Особливо тим, хто звик перейматися питаннями і знаходити її, спираючись на задекларовані принципи. Складно. На політичному рентгені Петра Олексійовича немає кісток. Здавалося б, жодною логікою не можна пояснити, чому виступ президента України в Конгресі змістом і тональністю не схожий на інтерв'ю, дане після повернення рейтинговим каналам, так, як на циферблаті полудень не схожий на половину шостої...
Чому перші сто днів президента Порошенка так нагадують стоденку президента Януковича? Петро Олексійович зайшов у кабінет на Банковій без жодного змістовного законопроекту; він призначив на доступні посади здебільшого не найкомпетентніших, але завжди керованих людей; замість Харківських угод Януковича - він породив Мінські домовленості з тим-таки Путіним; замість чіткості й прозорості цілей представив ножиці між деклараціями і реальними справами: адже його проект децентралізації влади багато в чому збагачує президентські можливості управління країною; його риторику щодо судів коригує практична робота "на місцях" Давида Жванії і Сергія Ківалова; закликам до люстрації суперечать кадрові укази, які піднімають на Олімп яскравих представників "молодої команди" Черновецького і старої команди Януковича; а заяви про вибори як найкращий метод люстрації вихолощуються єзуїтськими, хай вибачить мені Орден, технологіями ручного керування ЦВК з реєстрації і розчищенням округів під погоджених самовисуванців із душком. Відстежити всі невідповідності, маневри й комбінації не вдається нікому. Особливо в умовах, коли ложа преси обрушилася в сесійний зал ВР.
Справедливості ради треба сказати, що є, звичайно, відмінності між президентом Порошенком і президентом Януковичем. По-перше, Петро Олексійович не планує вкрасти всю країну. По-друге, призначення на доступні президентові, у рамках чинної Конституції, посади партнерів по бізнесу, менеджерів "Богдана", "Рошена" і особистої системи автодилерства, особистих банкірів та керованих бравих ментів і ментів-"тихушників" пояснюється не всезатьмарюючим бажанням інкасувати ввірені їм галузі, а переважно вірою у власний геній. Усі призначенці Порошенка - це подовжувачі рук найкращого дипломата, найкращого військового стратега, найкращого банкіра, найкращого прокурора. Президент щирий в абсолютній переконаності у своїй полігеніальності. І ця переконаність, безперечно, з часом буде усвідомлена політичним класом як загроза національній безпеці. А третя відмінність Петра Порошенка від Віктора Януковича полягає в тому, що він - надзвичайно талановитий публічний комунікатор і тіньовий абсорбент. Як Тимошенко в кращі часи. Для Петра Олексійовича публічне спілкування - це коник, це кайф, це те, що він уміє робити найкраще, і вже точно не інфекція правця. Багатьох, дуже багатьох це зачаровує й заплутує.
А ось Петро Олексійович абсолютно чітко знає, чого хоче. Насправді ключ до розуміння створюваного ним хаосу взаємовиключних заяв, імітацій і реальних вчинків, декларацій і справжніх цілей лежить у первинному плані - монополізація влади.
Недогризок повноважень, що дістався чинному президентові від відновленої Конституції 2004 р., - не шуканий приз. Президентові потрібна Велика Влада. DT.UA вже писало про те, що ряд суддів Конституційного суду сигналізували редакції про зондаж, проведений довіреними особами президента стосовно можливості скасування Конституції 2004 р. і відновлення Конституції 1996 р., що дасть чинному президентові повноваження Кучми і Януковича де-юре. І, між іншим, на думку багатьох конституціоналістів, підстави для цього є. Однак президент поки що вирішив піти іншим шляхом.
Шлях зрозумілий: оголошення дострокових парламентських виборів - формування президентською політичною силою більшості - формування цією більшістю президентського уряду - повернення де-факто президентських можливостей, які надає Конституція 1996 р. (без тягомотного внесення змін в Основний закон), - отримання Петром Порошенком ключів від усіх сейфів та всіх дверей у країні. Ось цьому завданню і була підпорядкована вся державна політика. Весь цей час Петро Олексійович мобілізував не країну, не народ, не армію, а електорат. Він намагався сподобатися всім, догодити всім, зачарувати всіх. А потім-таки намацав технологію рознішування електорату. Президент має рацію - лекала старих розламів уже не такі актуальні для України. НАТО, мова, Схід-Захід - не головні електоральні вододіли країни. Спільно з політтехнологом Ігорем Гринівим вони технологічно розділили виборців та політиків на партію війни і партію миру. Ні, не на "Партію свободи і гідності", про яку президент говорив у Конгресі, та "Партію легкодухих угодовців". А саме на партії війни і миру. Політична технологія штучно розділила виборців на козаків та гречкосіїв. У приблизній пропорції - 40 на 60. Така пропорція продиктована не тільки багатовіковим винищуванням перших і культивуванням других. Вона вирощувалася та удобрювалася усвідомлено майже чотири місяці. Задля зв'язки ключів.
Утім, мені можуть заперечити ті, хто вважає, що Петру Порошенку нова і більша влада потрібна для проведення реформ. Можливо. Петро Олексійович повний сюрпризів. Однак досі він не давав приводу впевнитися в цьому. Хіба під час реєстрації кандидатом у президенти нинішній лідер України не знав, що його рейтинг недосяжний, і не міг за цей час підготувати два-три реформаторських законопроекти, аби з перших днів внести їх у парламент? Парламент, зауважу, переляканий і готовий голосувати за все. А якщо не готовий, то навіщо генпрокурор - президентський "засіб виробництва"? А якщо не засіб виробництва, то чому досі парламент не проголосував закон про реформу прокуратури? Війна завадила цю реформу провести - прийняти відкладений Януковичем закон, погоджений з усіма європейськими інстанціями? Новий закон про вибори теж війна завадила прийняти?
Що взагалі означає цей вислів- "війна завадила"? Війною не можуть займатися всі. У кожній системі влади існує поділ праці. І коли одні здають кордон, інші особисто визволяють населені пункти, з яких ще вранці пішли терористи, а треті - "труть" із Сурковим, - то це не означає, що в лавці не залишилося людей, здатних ініціювати необхідні законопроекти і проекти указів. Тим більше, поклавши руку на серце, можна сміливо сказати: все не тільки вкрадено, а й придумано до Вас. У розпорядженні нинішньої влади - розсипи ідей, часто формалізованих, згенерованих групами інтелектуалів як у громадському секторі, так і під дахом попередньої влади, що так і не скористалася поданими напрацюваннями.
Про реформи заговорили гучно, проте нечітко, лише тепер. Хоча ні. Заговорили раніше. Смішно: президент України створив комітет із реформ і вирішив у парламентсько-президентській республіці його очолити. На перше засідання запросив уряд, який не побажав сидіти й покірно конспектувати Петра Олексійовича. Прем'єр-міністр Яценюк, оперативно поставивши міністерствам завдання у стислий термін подати бачення реформ у галузях, згріб цей "лист жителів Простоквашиного", розглянув на Кабміні і навіть за підсумками вкинув у парламентський зал низку сирих законопроектів. Але тут, за дивною випадковістю, не вистачило голосів для включення реформаторських законів Яценюка до порядку денного. Мабуть, прем'єр образився. Зате Турчинов - ні: президентський проект про створення Антикорупційного бюро був провалений у першому читанні і навіть не відправлений на перше повторне, що унеможливлює вимогу президента проголосувати його на цій сесії 14 жовтня.
Президент, зірвавши оплески в Конгресі та в ряді інших інстанцій, послав Арсенія Петровича красуватися в напівпорожньому залі Генеральної асамблеї ООН. Сам же президент, за відсутності прем'єра, презентував "Стратегію реформ-2020", що не завадило прем'єрові презентувати в Америці Програму відродження України. Тепер не зрозуміло, хто з них квач. :(
Чим викликана реформаторська активність "голубів" і "яструбів", а насправді - просто двох бізнесменів? Затишшям на фронті? Але ж про поділ праці всередині владних структур ми вже згадували. Виборами? Хотілося б, звісно, вірити в те, що Петро Олексійович має рацію, коли говорить, що народ України стомився від популістських подачок і вимагає реформ. Якщо це так, то владі подітися нікуди: їй доведеться бути розумною, чесною, принциповою, послідовною та рішучою. Але особисто мене насторожила одна дрібниця. Прес-конференція президента була присвячена "Стратегії реформ-2020". Петро Олексійович анонсував реформи на 60 напрямах з акцентом на восьми макропроблемах: антикорупційна реформа; судова; правоохоронних органів; децентралізація; податкова; дерегуляційна; реформа безпеки та оборони; плюс дві держпрограми - енергонезалежності і конвертації українського іміджу у світові інвестиції. З 28 журналістів, які ставили запитання, не виявилося жодного (!), хто б допоміг пролити світло на бачення президентом реформ у якомусь зі згаданих напрямів. І тільки один (!) представник громадської організації поцікавився президентським баченням децентралізації.
Журналісти - це нервові закінчення суспільства. Може, тому поки що, на жаль, не варто переоцінювати усвідомлений запит на реформи? Хоча повабити електорат перспективами осяйних вершин 2020 р., що перебуває за межами президентського терміну, - можна. Адже що стоїть за анонсованими цифрами, відсотками і "разами" - практично нікому не зрозуміло. Ну, наприклад, мало хто зрозумів, що наміром до 2020 р. виділяти на армію 5% ВВП і підвищити її чисельність у 2,5 разу, тобто до півмільйона, - Петро Порошенко чітко дав зрозуміти, що Україна відмовилася від перспективи вступу до НАТО.
До речі, історія зі скасуванням позаблокового статусу теж показова. 24 вересня президент указом ввів у дію рішення екстреного засідання РНБО "Про невідкладні заходи щодо захисту України та зміцнення її обороноздатності", проведеного... 28 серпня. У цьому рішенні - вимога до Кабміну внести законопроект про скасування законодавчо закріпленого Януковичем позаблокового статусу. Пікантність ситуації в тому, що відразу після засідання РНБО уряд вніс у парламент законопроект про скасування позаблоковості. Однак емісари президента зробили все, аби цей закон не потрапив у зал. Щоб Путіна не засмучувати? І він не потрапив.
Але ми відхилилися. Основна причина звернення до риторики реформ пов'язана не із затишшям на фронті і навіть не з виборами, вона пов'язана з грішми. Якщо Захід не дасть грошей, то навіщо ключі від дверей і сейфів? А Захід, який втомився від криків "Вовки! Вовки!" і "Вівці! Вівці!", та й взагалі зовсім заплутався в нашій героїко-миролюбній політиці, вирішив рішуче стати на знайому йому комунікаційну платформу: "Реформи - де?". Без реформ - ні кредитів, ані Плану Маршалла (хоч з інвестфондами, хоч із бюджетними пулами, хоч із пільговими кредитами). Ось такий жорсткий стимул, який, за великим рахунком, треба вітати. Як і поступове усвідомлення західними партнерами необхідності прикомандирування вартового до кожного переданого українській владі долара. Однак при цьому все ж таки хотілося б думати, що суть поки що піар-реформи на час формування нової більшості та уряду будуть усвідомлені їх реалізаторами. А самі реалізатори будуть здатні відстоювати українські інтереси, а бездумно не приймати пропозиції донорів та нап'ялювати на особливу країну бездушно стандартну одежину від МВФ, як це було в перші півроку нової української влади.
Якщо президент досягне мети й отримає власну більшість і уряд, то, з високою ймовірністю, прем'єр-міністра-петра-порошенка зватимуть Володимир Гройсман. Цей план цілком життєздатний у разі, якщо половина виборців усе ще плутає золоте з блискучим. Якщо ж зміни у свідомості відбулися, то президентській силі доведеться шукати партнера для створення коаліції. Щось мені підказує, що слоган кампанії Блоку Петра Порошенка "Час єднатися!" готує нас до широкої коаліції. Якщо Захід наполягатиме, то ми знову побачимо політичний мар'яж Порошенка і Яценюка. Якщо він втомився від обох, то інша сторона зовнішньополітичного впливу посприяє альянсу, наприклад, із політичною силою Сергія Тігіпка. У принципі і ті, й ті - люди не чужі, розуміючі, на Банкову вхожі. Різниця в забарвленні оперення, що слугує для розмітки електоральної території, нікого не бентежить. Питання в частках.
Кості можливих альянсів будуть ще десятки разів перемиті. Петро Олексійович сотню разів пожалкує, що зберіг мажоритарну складову, якій дорого і вкрай складно було давати раду навіть президентам, що офіційно мали повноваження Конституції 1996 р. Важливо не це. Важливо не здаватися, а бути реформатором. Важливо, щоб усередині і зовні парламенту формувалися й множилися сили, котрі створюють і стягують корсет, що надає українській владі стану прямоходячої людини.
Важливо не закидати ніжку на другий термін президентства, а "згоріти" в операційній - видаляючи, імплантуючи, резекціюючи, реанімуючи організм української держави, суспільство й економіку, чиї хвороби загострилися, а доти накопичувалися роками, десятиліттями, а деякі - століттями. І якщо впоратися з цим, то можна стати Феніксом. А якщо це тільки імітувати, то держава ризикує перетворитися на попіл, а президент - на опудало Фенікса.