Як відомо, з 1 січня поточного року в Україні передбачалося впровадження вільного ринку сільськогосподарських земель. 9 грудня 2011 р. парламент спішно прийняв у першому читанні законопроект «Про ринок земель», але продовжив мораторій на купівлю-продаж зазначених земель до 1 січня 2013 р.
Власне, законопроектів було три. Один відхилили, з двох, що залишилися, склеїли один, який і прийняли. До нього набралося понад тисячу поправок, але до 11 січня профільний комітет їх усі начебто уважно розглянув, врахував і рекомендував закон прийняти. Спостерігалася довкола цього законопроекту якась депутатська метушня, без бійок. Правда, п. Саламатін, можливо, вже до нової посади готувався, зайнятий був. Так чи інакше, але на цей момент розгляд законопроекту відкладено, і документ десь у тиші кабінетів доопрацьовується.
В інтерв’ю 27 лютого ц.р. глава держави В.Ф. Янукович, говорячи про законопроект і ринок землі в цілому, поскаржився, що, по-перше, «враховуючи… величезну недовіру людей до цього питання, ми, звісно, повинні проводити колосальну роботу роз’яснювальну», а по-друге, з’ясувати «як до цього поставиться народ». Віктор Федорович повідомив також: «У нас же є орендодавці, так би мовити, власники полів, і ті, хто орендує землю. Ось ці от відносини між цими людьми - державі їх потрібно впорядкувати… Ну, і в нас є великі власники, точніше - ті, хто орендує великі площі земель сільськогосподарських і не завжди їх ефективно використовує». Обмовка Віктора Федоровича про «великих власників, точніше - тих, хто орендує», - точно за Фрейдом, але про це нижче.
Соціологічна служба Центру Разумкова як передчувала майбутній інтерес глави держави до думки народу. Неначе сон їй віщий приснився. І в січні-лютому провела не тільки загальнонаціональне опитування з приводу ставлення народу до земельної реформи, а й ряд фокус-груп саме з тими людьми, про яких президент згадував. Із «так би мовити, власниками полів», а простіше - власниками земельних паїв, і орендарями - малими й середніми фермерами. З великими чи то власниками, чи то орендарями поговорити не довелося, та ми й не прагнули. Запитувати їх про землю - те ж саме що Віктора Федоровича про Межигір’я. Сенсу немає.
Нижче наводяться окремі, у зв’язку з обмеження газетної площі, результати дослідження1.
Вступний відступ
За 12 років роботи соціологічної служби центру таке сталося вдруге. В одному із сіл Дніпропетровської області, вибраних за необхідними параметрами, ми не змогли провести фокус-групу. Власники земельних паїв категорично відмовилися говорити про землю з якимись людьми з Києва. Попри наявність у тих посвідчень і запевнень, що вони - представники громадської організації, що розмова буде абсолютно анонімною - у тому плані, що ніхто, ніде й ніколи не опублікує їхніх імен і сказаного кожним із зазначенням його персональних даних. Інакше кажучи, люди побоялися говорити. Вперше ми зіштовхнулися з таким у період президентської кампанії-2004. Але тоді хоч зрозуміло було: на Сході боялися говорити ті, хто лаштувався голосувати за Ющенка, на Заході - за Януковича.
Що сталося тепер - можна лише припускати. Можливо, наші очі жителям не сподобалися.
Фокус-групи провели в іншому селі тієї ж Дніпропетровської області - і з власниками паїв, і з орендарями. Але післясмак залишився…
Однак повернімося до аграрної реформи й сказаному про неї президентом країни.
Президент - за роз’яснювальну роботу, громадяни - за референдум
Чи справедливе було б запитання з вашого боку, якби ви мені сказали: чому ви нехтуєте точкою зору людей?..
Я не хочу нехтувати, я категорично проти того, щоб точка зору людей не враховувалася при прийнятті таких стратегічно важливих рішень.
В.Янукович, інтерв’ю 27 лютого 2012 р.
Як сказав би поет - слова не хлопчика, а мужа.
Хоча журналістів, які брали інтерв’ю, можна зрозуміти. Їм і на думку не могло спасти запитувати президента про врахування думки людей після, наприклад, повернення попередньої редакції Конституції, прийняття Податкового кодексу та багато іншого. Однак спробуємо повірити, що президент на третьому році каденції захотів демократії. І громадяни з ним солідарні.
Як відомо, немає країни більш прямої демократії, ніж Швейцарія. Будь-яке більш чи менш важливе або дискусійне питання виноситься на референдум. Навіть якщо воно стосується не всіх громадян країни, а тільки якоїсь їх частини.
Ми - не швейцарці. Але, якщо поглянути на таблицю «Громадяни України про референдум із питань вільного ринку сільськогосподарських земель», то можна побачити: більшість громадян переконані, що питання про вільний ринок земель потрібно винести на референдум; більшість планує взяти в ньому участь, і більшість же з них має намір проголосувати проти впровадження вільного ринку. І, що важливо, серед жителів села і прибічників референдуму більше, і противників впровадження ринку - теж.
Отож мав рацію президент, мав. Потрібно проводити роз’яснювальну роботу, ой як потрібно. Ось тільки тло для роз’яснювальної роботи надто несприятливе. І, щоб з’ясувати, чому воно таке, слід поглянути на джерела - як це починалося.
Як це починалося
Просто земельну реформу зробили з парадоксом.
Не треба було розганяти колгоспи, а треба було їх реформувати.
З того розпочалася вся ця анархія.
Із висловлювань учасників фокус-групи власників паїв.
Говорячи про аграрну реформу, Віктор Федорович сказав, що ведеться вона вже, «умовно кажучи, років 15». Президент помилився. Реформа розпочалася з постанови Верховної Ради ще УРСР від 18 грудня 1990 р., і триває, безумовно кажучи, вже 22-й рік.
Спочатку, в 1992 р., ліквідували пережиток розвиненого соціалізму - колгоспи. І організували на їх базі недержавні сільськогосподарські колективні підприємства (КСП), яким колгоспні землі й передали - безоплатно і тоді покірно, тому що колгоспні землі державі й так не належали. Якщо хто забув, то в колишньому Союзі «соціалістична власність на засоби виробництва» існувала у двох формах: державній та колгоспно-кооперативній. Що й було закріплено у ст. 10 Конституції 1977 р., останньої Конституції поваленого Союзу. Інакше кажучи, колективним господарствам віддали їхні ж землі.
Леонід Данилович Кучма пішов у реформі далі, і в 1994-1995 рр. видав укази, згідно з якими землі КСП належало віддати селянам особисто в руки. Для цього її поділити на паї, кожному його пай видати й відповідним сертифікатом право власності на пай підтвердити. А також дозволити ці паї громадянам власникам продавати.
Трохи згодом було вирішено роздати особисто в руки й майно КСП. Але метушні виявилося забагато: то не могли визначитися з суб’єктами власності в АПК, то з поняттям «загальної пайової власності в КСП», то з поняттям «колективна власність», якого, як відомо, в Конституції України немає, а коли немає - то як її ділити? Одне слово, замість чіткого правового поля створили широке поле для правових дискусій, де затято сперечалися юристи, правознавці та чиновники.
Коли вирішили майно все-таки поділити, з’ясувалося, що ділити особливо нічого. Якщо вірити тодішньому Міністерству аграрної політики, то на той час залишилося серед живих тільки 23% балансової вартості майна КСП. У кращому разі, громадянин селянин отримував сівалку, придатну для здачі на брухт, або остов колишнього приміщення корівника без даху, нутрощів та, природно, корів. У гіршому - нічого.
Точно так само, хоч і трохи пізніше, сталося і з працівниками державних сільгосппідприємств - радгоспів.
До всієї цієї історії слід додати ще дві історичні деталі.
Перша. Роздача землі активно розпочалася після того, як упав Ощадбанк, поховавши під собою чималі гроші, що їх хазяйновиті й ощадливі селяни відкладали на ощадкнижки хоч на «чорний день», хоч на придане для дочки. Оскільки в 1990 р. в аграрному секторі зарплата становила 95% середньої по країні, можна припустити, що з названих колись Леонідом Даниловичем 330 млрд. карбованців, які згинули в Ощадбанку, приблизно близько третини були заощадженнями селян.
Друга. У 1990 р. було прийнято чудовий Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві». Серед багатьох положень цього закону була й вимога забезпечити еквівалентний товарообмін між промисловістю та сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їхню продукцію. Насправді за 1991-2001 рр. ціни на промислові товари зросли у 17-20 разів, а на сільгосппродукцію - менш ніж ушестеро. Причому найвищими темпами зростали ціни на те, без чого земля перетворюється з годувальниці в натуру для дам-художниць, котрі люблять писати волошки, маки та інші пасторальні етюди на пленері, - на добрива, сільгосптехніку, а головне - на пальне, без якого, як відомо, ні посіяти, ні зібрати, ні вивезти. Зокрема, за тонну дизельного пального вимагали (і отримували) шість тонн зерна. Хоча економічно обґрунтованим (улюблені слова всіх наших великих і маленьких кормчих) є співвідношення приблизно 1:1.
У цій ситуації, отримавши землю у власність, більшість українських «власників полів», а ще гарніше - есквайрів, виявилися не в змозі її обробляти. Не тільки й не так через вік, про який багато говорять, як через відсутність засобів і коштів - у смислі засобів праці та коштів на їх купівлю. Все.
У них залишилося дві можливості - продати сертифікат або віддати землю в оренду.
Чимало селян скористалися першою і, коли в середині 1990-х було дозволено продаж сертифікатів, свої «поля» продали. За безцінь. Хоч нормативна оцінка одного гектара землі становила 8700 грн., скуповували ці гектари по 100-200 грн. Що примусило парламент у січні 2001 р. прийняти Закон «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)», яким купівля-продаж сертифікатів заборонялися, а дозволено було тільки передавати пай у спадок. Закон мав діяти до прийняття Земельного кодексу. Однак діє він, як усі знають, досі у вигляді мораторію на купівлю-продаж сільськогосподарських земель.
«Власники полів»: права і можливості
- Які права і можливості дає вам приватна власність на землю?
- Зараз ніяких.
З висловлювань учасників фокус-груп власників паїв.
Друга можливість - віддати землю в оренду - виявилася набагато цікавішою і з пригодами.
По-перше, серед керівників КСП, сільрад та іншої сільської верхівки, як і серед інших верхівок, виявилося, як сказав Леонід Данилович, досить багато «бідових», тобто із розумінням свого інтересу та вмінням його отримати і зберегти. Тому, по-перше, багато небідових власників паїв свої сертифікати (а потім - і державні акти на право власності) хіба що мигцем побачили - перш ніж керівництво їх замкнуло до свого сейфу, перетворивши «власників полів» на орендодавців явочним порядком.
По-друге, багатьом «власникам полів» рекомендували здати свій пай в оренду. А якщо ні, то: а) вони втратять роботу; б) з ними поговорять; в) просто так заберуть. За словами учасників фокус-груп власників паїв, їм у м’якій формі підказують: «не здаси - взагалі нічого не отримаєш». А коли есквайр із першого разу не розуміє, то «народні депутати ходять і залякують, якщо вже говорити до кінця». Ось так. Раніше братки ходили. Тепер чи то гидують по хатах ходити, чи то в депутатах усі… Хоча, коли згадати про власників паїв, які побоялися з нами говорити, можна припустити, що не всі ще братки в парламенті, є кому за селянами наглядати.
По-третє, як з’ясувалося з розмов у фокус-групах, часто орендарі самі оформляли державні акти на право власності на землі своїх орендодавців. Коли сам «власник полів» намагався це зробити, то, як правило, у нього нічого не виходило. Цікаві такі репліки учасників однієї з фокус-груп: «Ось одна кинулася оформляти, все бігала-бігала. Куди не поткнися - замкнені двері». - «А можна оформити швидко і без хабарів?» - «Швидко - ні. Без хабарів - ні».
Так чи інакше, на цей час в оренду віддано близько 90% паїв.
Цікавий склад орендарів. Фермерів серед них не більше 5%. А переважна більшість - фірми, компанії та інші господарюючі суб’єкти, які, взагалі-то, до аграрного виробництва стосунок мали віддалений, головним чином через супермаркет, обід у ресторані італійської кухні та вечерю в номер. А найближче стояли ці суб’єкти спочатку до нафтопродуктів, торгівлі зерном, худобою різного розміру з рогами і без, але найближче - до влади. Ось із них, швидше за все, й виросли ті «великі власники, точніше - ті, хто орендує».
Як повідомив О. Єфремов: «У нас у державі є близько 30 латифундистів, котрі у своєму розпорядженні мають по 600 тисяч гектарів землі. Деякі вже до мільйона підбираються». Це той рідкісний випадок, коли п. Єфремову я вірю на слово, відразу і беззастережно. Йому, як голові парламентської фракції правлячої партії, видніше. Однак продовження промови заганяє в глухий кут. «…Ті люди, які не хочуть вносити зміни в цей закон (законопроект «Про ринок земель»), підтримують розкрадання землі, адже законодавче поле тут не врегульоване».
Перше: що юридично означає «мати в розпорядженні»? Чи є в нас ще таке хороше слово - «контролювати»?
Друге: що означає «не врегульоване»? Є мораторій на купівлю-продаж землі сільгосппризначення. Добре це чи зле - інше питання. Але як латифундистам вдалося отримати «у розпорядження»? І якщо п. Єфремов фактично ототожнює це отримання з розкраданням, то чому цими «близько 30» громадянами не займається моя доблесна прокуратура, яка повинна наглядати?
Третє. Згадаймо те, що врегульоване: оформлення актів на право власності. Чому не можна швидко і без хабарів? І хто дає такі хабарі, про які з сердечної простоти повідомив нинішній глава Держземагентства С.Тимченко, нарікаючи, що боротьба з корупцією має інший бік - втрату кадрів. Бо «ніколи не примусиш людину, котра на хабарах отримувала до 30-40 тис. дол. на місяць, чесно працювати на зарплату півтори тисячі гривень». Тепер хоч знаємо суму хабара на одного чиновника Держкомзему на місяць. Але навряд чи такі суми цей чиновник збирав із «власників полів»… Хто й за що йому платив?
Однак усе це - запитання в нашій країні риторичні.
Повернімося до прав власників паїв, нині - земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Із усього сказаного вище випливає, що прав у них немає, оскільки правила гри на ринку оренди встановлює не орендодавець, землевласник. А встановлює їх орендар. Власник невідомо чого, але господар становища, в яке ці «власники полів» потрапили. Тому.
Договори про оренду є далеко не в усіх орендодавців. Багато орендарів в обмін на договір про оренду забирали сертифікати (тепер забирають акти); багато хто сам оформляв ці акти, але власникам їх віддавали, природно, нечасто, воліючи зберігати у себе в сейфі. За свідченням землевласників одного з сіл Львівської області, хто не віддавав сертифікат або акти - землю використовували й нічого не платили. І все.
У тих, у кого акти є, їх можуть роками не переглядати, включаючи оцінку землі й, відповідно, орендну плату, а самі «власники полів» - отримувати плату натурою, а не грішми або не платити зовсім. При цьому орендар, розплачуючись натурою, спокійно завищує її вартість. Як розповіли учасники однієї з фокус-груп, якщо в період збирання зерно коштувало, скажімо, одну гривню, то орендар виставляв ціну 1,7 грн., і за цією ціною зерном розраховувався, а в одному з сіл чесно й прямо сказали: «Вони собі рахують самі, ми не рахуємо»; можуть використовувати землю після закінчення терміну договору (як правило, на п’ять років).
При цьому орендар зазвичай до орендованої землі ставиться, скажімо так, без особливих почуттів. Як сказали учасники фокус-груп, із земель «вичавлюють ганчірку. Усе беруть, нічого не вкладаючи, і не несуть жодної відповідальності за землю». Тут доцільно анонімність трохи відкрити. Саме в Дніпропетровській області при розмові про хижацьке використання землі було сказано: «Ми все-таки українці, ми переживаємо за свою землю». От вам і Схід… Схід України.
Та знову повернімося до прав. Чи має можливість захистити свої права український «власник полів»? Добре відповіли в одній із фокус-груп: «Якщо тобі щось не підходить, іди в суд. Ну йди собі й судися. З ким ти судитимешся? А судді хто? Прийдуть пенсіонер і фермер, який буде результат?.. Суд - це витрати, бо треба й за суд заплатити, і нереально його виграти».
Підсумок. На запитання «чи почуваєтеся ви власниками землі?», всі як один учасники фокус-груп власників паїв відповіли: «Ні. Почуваються хазяями ті, в кого ця земля в оренді».
Результати перших 20 років реформування
Результати роботи селян насамперед - щоб відчули самі селяни.
Така ідеологія закладається й у земельну реформу.
В.Янукович, підсумкова прес-конференція, 21 грудня 2011 р.
Найвиразніше, зі сльозою про тяжке становище села й селян розповідає спікер українського парламенту В. Литвин. Скільки сіл на рік зникає з карти країни, скільки платять селянам за їхню роботу на їхній тепер власній землі, скільки шкіл і дитячих садків, амбулаторій і лікарень, клубів і бібліотек закривається… Ліпше за лідера колишньої Селянської, а нині Народної партії не розповіси. Тому, якщо про село загалом - то це до підписаних ним статей у парламентській газеті.
У нас дані скромніші й значно суб’єктивніші. Лихо тільки в тому, що людина, хоч що з нею роби і хоч як її статистикою переконуй, оцінює своє життя суб’єктивно, і з цим нічого не поробиш.
Отже, станом на початок 2012 р. матеріальне становище своїх сімей «власники полів» оцінили досить песимістично. Фактично 58% з них - на межі виживання, але 17% - десь нижче від цієї межі («ледь зводимо кінці з кінцями, грошей не вистачає навіть на необхідні продукти»), а 41% - трохи вище («вистачає на харчування й купівлю необхідних недорогих речей»). Загалом по Україні відповідні цифри становлять не набагато, але менше 13 і 40%.
Третина (34 проти 39% по Україні) повідомили, що на життя їм вистачає, але «купівля речей тривалого користування, таких як телевізор, холодильник тощо, вже викликає труднощі».
І тільки 6% українських есквайрів (проти 7% по Україні загалом) сказали, що живуть забезпечено, щоправда, зробити деякі великі покупки (як-от: будинок, авто тощо) поки що не в змозі. А кожен сотий власник полів (1%) заявив, що його сім’я може дозволити собі практично все, що захоче (в Україні загалом таких набралося 0,5%).
І з соціальною самооцінкою у «власників полів» не все благополучно. Визначаючи своє становище в координатах соціальних класів, 48% з них віднесли себе до середнього класу - проти 54% по Україні, і майже стільки ж (47%) до нижчого - проти 40% по Україні.
Із вищим класом все, як завжди, - 0,4%. Це жартівники такі, й якщо подивитися динаміку цієї цифри за останніх років десять, то з’ясується, що їх кількість в Україні стабільна. Причому прикро, що вони самі не знають, як вони праві. Адже число тих, кого за кількістю нулів на рахунках і кольором кредитної карти справді можна віднести до «вищої» верстви й на кого працює вся країна, й справді не перевищує 0,4%. А можливо, й менше…
Цікаво було із запитанням про те, як, на думку громадян країни, змінилося становище жителів села в результаті аграрної реформи? Так, 2012 р. число тих, хто вважає, що в цьому самому результаті матеріальне становище селян поліпшилося, збільшилося порівняно з 2009 р., втроє (!).
Що не могло б не тішити, якби це зростання не було з трьох до 9%. І якби вже далекого 2001 р. число тих, хто вказав на поліпшення, не дорівнювало тим-таки 9%. Із чого випливає, що 2009-й - просто кризовий рік, коли всім було гірше. А тепер, не те щоб краще, але, по-перше, звикли, а по-друге, все справді нагадує рік 2001-й.
На погіршення матеріального становища у 2001 р. вказали 39% опитаних, у 2012-му - 34%. Не побачили жодних змін за час і в результаті аграрної реформи 40 і 43% громадян відповідно.
Іншими словами, за останні 11 років аграрної реформи поліпшення становища жителів села помітили, будемо вважати, 9% громадян. Запитання: скільки знадобиться українській владі часу й реформ, щоб згадане поліпшення помітили й відзначили всі громадяни країни?
Про аграрну політику, або Що треба робити?
Поступове прийняття законопроектів, їх прозоре обговорення, імплементація цих законів дадуть можливість нам побачити з перших кроків недоліки.
Як тільки ми їх побачимо, ми їх будемо виправляти.
В.Янукович, підсумкова прес-конференція, 21 грудня 2011 р.
Зрозуміло, що це залежить не в останню чергу від якості державної аграрної, зокрема земельної, політики. Поки що про цю політику громадяни доброго слова сказати не змогли.
У 2009 р. позитивно оцінювали державну земельну політику 6% громадян країни, негативно - 35%. У 2012 р. - 7 і 36%, різниця в межах похибки, нічого цікавого. Цікавіше інше.
По-перше, жителі села критичніші в оцінці окресленої політики. Якщо позитивно оцінюють її по 7% і городян, і селян, то негативно - 34% городян і 40% жителів села.
По-друге, значна кількість громадян (28% у 2009 р. і 24% у 2012-му) повідомили, що вони про таку політику «нічого не знають». Причому серед жителів села тих, хто нічого про земельну політику не знає, більше ніж кожен п’ятий - 23%.
Про політику та політиків громадяни нічого не знають у двох випадках. Перший - коли все добре і йде начебто само по собі, як у Швейцарії, де громадяни не вважають за потрібне знати навіть прізвища хоч свого прем’єра, хоч президента.
Другий - коли політиків - тьма-тьмуща, а політики немає. Як у нас.
Не можна ж, справді, все це - реформи завдовжки в життя, метання країни зі Сходу на Захід і назад, кадрову метушню, відверту брехню й неприкрите казнокрадство - вважати політикою. Не можна вважати політиками людей, які, будучи третій рік при владі, все ще говорять про поганих «папєрєдніков» і збираються реформувати геть усе так, як сказав Віктор Федорович в епіграфі. Іншими словами - методом «тику». Адже все це до нас уже робили, і всі помилки зроблено, вивчити треба, щоб не повторювати, - і все. Добре сказали учасники однієї з фокус-груп: «Велосипед уже винайдено. А ми вигадуємо щось таке цікаве, проукраїнське, що штани надіваємо через голову».
А якщо Віктору Федоровичу справді цікаво «почути всіх» і категорично не нехтувати думку людей, то пропонуємо бачення громадянами країни того, що передусім має зробити держава, читай - влада, для «власників полів» і українського села загалом. Як видно з відповідної таблиці, запровадження вільного ринку земель там далеко не на першому місці, і навіть не на п’ятому, а фактично - на останньому.
Висновок, або До відома влади і громадян
До речі, і вертолітний майданчик побудований для всіх.
В.Янукович, підсумкова прес-конференція, грудень 2011 р.
Якщо все розглянути загалом, то є два повідомлення: одне - для влади, одне - для громадян країни.
Отже, перше. Якщо владі і особисто Віктору Федоровичу справді цікава думка громадян, то повідомляємо: громадяни країни аж ніяк не вітають запровадження вільного ринку землі вже сьогодні. За негайне й без обмежень запровадження купівлі-продажу землі сільськогосподарського призначення висловилися тільки 6% опитаних (зокрема 2% - за продаж землі й іноземцям).
Натомість повне негативне ставлення до зазначеної купівлі-продажу за будь-яких обставин засвідчили 40% громадян, і, що цікаво, серед жителів села противників виявилося більше, ніж серед городян: 43 проти 38% відповідно.
Частина громадян (35%) повідомила, що загалом ставиться до купівлі-продажу землі позитивно, але за наявності й дотримання двох передумов. А саме - тільки після: «створення нормативно-правової бази в повному обсязі» (29%) або «формування в Україні широкої верстви заможних громадян» (6%).
У 16% опитаних своя думка не склалася. Ще 2% мають свої уявлення, які в рамки запропонованих варіантів відповідей не ввійшли.
Друге. Якщо громадянам країни цікаво, то влада на їхню думку може спокійно начхати. Бо.
Якщо вона все-таки запровадить вільний ринок сільськогосподарських земель, то противники цього кроку нічого не робитимуть. У всякому разі більш як половина (51%) з них, 20% противників збиратимуть підписи під петиціями, по 8% думають узяти участь або в діяльності громадських організацій і/або партій, які виступають проти зазначеного ринку, або в санкціонованих мітингах і демонстраціях. І тільки близько 7% повідомили, що готові вдатися до дій, яких влада справді поки що боїться: до пікетування органів влади, несанкціонованих мітингів і демонстрацій, перекриття доріг і вуличних заворушень.
Недавнє пікетування парламенту афганцями, постійне зростання чисельності охорони і кількість одиниць техніки в кортежах демонструють усій країні, що особи, які представляють владу, боягузливі, як шакал Табакі. Але діють вони єдиною згуртованою зграєю. І в цьому їхня сила.
А ми, громадяни, такі сміливі й так бажаємо свої права захистити, якщо й діємо, то дрібними групами. Чому афганці й чорнобильці пікетували парламент нарізно? А ще раніше влаштували акцію протесту підприємці, які до того ж до кінця акції зуміли ще й одне з одним не порозумітися? А до акції протесту студентів проти свавілля міліції, яка вбила їхнього однокурсника, ніхто не приєднався?
А якби всі разом?
І в цьому, панове громадяни, наша слабкість.
Ми не віримо в себе. Зі згаданих вище 51% противників вільного ринку землі, які, в разі його вольового запровадження, нічого не робитимуть, майже три чверті (64%) пальцем не поворухнуть, оскільки не вірять, що «протести і моя участь у них матимуть якийсь результат». Іще 14% вважають, що в їхньому місті чи селі «жодних протестних акцій, до яких можна було б приєднатися, не буде». 7% відверто сказали, що бояться репресій з боку влади.
Ми не довіряємо одне одному. Наведу приклад. В одній із фокус-груп із фермерами відбувся цікавий обмін думками. Учасники із заздрістю говорили про кооператив, створений фермерами десь по сусідству. Один з учасників сказав: «І не повинен тільки один фермер думати, а всі думають, що потрібно техніку якусь кращу. Я вважаю, що має бути кооперація…». І тут-таки не забарилася репліка: «Не буде такої кооперації. Бо двоє думатимуть, а 15 - куритимуть». От і все.
Ми не знаємо, не розуміємо і не цінуємо своїх прав. І не тому, що законів не читаємо. І навіть не тому, що закони ці не виконуються, а коли так - то й знати їх немає потреби. Ми цінуємо не права, а пільги й привілеї.
Ми не можемо зрозуміти одну дуже просту річ: право - воно одне. Воно або для всіх, або якщо воно для окремих осіб - то його немає. Не можна битися за своє окреме право, пільгу, виплату тощо. Можна й треба - за право як таке, наше, загальне.
І тому ми дозволили вибудувати державу, яка працює для великих і товстих, яка захищає великий капітал і допомагає великому бізнесу. Аграрний сектор - не виняток. Тут найперший предмет турботи держави - той, у кого як мінімум золота кредитна карта й рахунок ближчий до шести нулів, або, словами Єфремова, «підбирається до мільйона» у твердій і вільно конвертованій валюті. У кого менший або зовсім немає - нехай виживає як може і якщо зможе.
Метання із законопроектом про ринок земель - це лише окремий випадок трьох загальних проблем.
Перша. До влади прийшла команда без бачення, без програми, без виразного розуміння того, що, коли, як і в якій послідовності робити. У неї була одна мета - влада. І її конвертація в капітал, бізнес і знову в капітал. В Україні формула Маркса давно пишеться не «гроші-товар-гроші штрих», а «капітал-влада-капітал штрих».
Друга. Хто такі громадяни, ця влада не знає і не розуміє. Сяк-так сприймаються поняття «населення», «робоча сила», «трудові ресурси». Он виникла загроза нестачі робочих рук - відразу й ініціатива: запровадимо податок на бездітність, нехай народжують, у країні працювати нікому. А поняття «громадянин» влада щиро не розуміє. Щиро. Адже щирим був Микола Янович, коли мало не зі сльозою від образи з приводу демаршу афганців питав у публіки: «Від кого вони відвертаються?!». Від вас, Миколо Яновичу, від вас і осіб, яких ви супроводжували і які супроводжували вас. Називається - жест громадянської неповаги до влади.
Третя й остання. Ніщо не буде вирішено в масштабах країни, поки воно не буде вирішено в колі Сім’ї, чад, домочадців і челяді. Поки що, очевидно, не вирішено, не домовилися, недоподілили між великими чи то власниками, чи то орендарями. Про «власників полів» не йдеться.
І так буде доти, доки ми не навчимося бути громадянами й не навчимо владу бачити в нас громадян, а не населення й дармову робочу силу.
Опитування проведено з 28 січня по 2 лютого 2012 р. у всіх регіонах України. Опитано 2005 респондентів віком після 18 років. Теоретична похибка вибірки - 2,3%. Проведено п’ять фокус-груп: дві з фермерами (у Дніпропетровській і Львівській областях), три - з власниками паїв (у тих самих областях, а також в АР Крим, де, як відомо, земельне питання не тільки земельне, і не питання, а велика проблема). Проект виконано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
[1] Повністю результати дослідження буде опубліковано в спеціальному випуску журналу «Національна безпека і оборона» і представлено на сайті Центру Разумкова - //uceps.com.ua