Яке місце посідає день здобуття незалежності в календарі пересічного громадянина? Нещодавні дослідження Центру Разумкова, напевно, мають засмутити скульпторів вітчизняної державності. Лише трохи більше ніж 15% вважають цю дату великим святом. Близько 30% вдоволено сприймають його як зайвий вихідний. Майже 46% ставляться до нього так само, як і до інших офіційних торжеств. Тобто з відомою часткою байдужості й наростаючою часткою роздратування.
Математично вивірені виміри соціологів і власні суб'єктивні враження дозволяють говорити про День Незалежності як про "свято, яке завжди з собою". Меншість, для кого
24 серпня - справді віха в історії, воліють не виставляти напоказ патріотичну сентиментальність. Чи то соромляться жовчних циніків, чи то побоюються агресивних дурнів. У більшості цей синьо-жовтий день календаря викликає не більше емоцій, ніж День працівника вітчизняної харчової промисловості або Міжнародний день ліквідації рабства. Але кожен, сам того не відаючи, носить вкарбоване в душу невидиме тавро - татуювання "24.08". На згадку про день, з якого почався процес повільного навчання населення мистецтву бути незалежним від власної держави. Мрії про свободу країни, досить абстрактні, але цілком щирі, не пройшли випробування дійсністю. Реальність викликала до життя державу, вільну від турботи про громадян. І громадян, вільних від турботи про майбутнє держави. Кожен живе, як може, і виживає, як уміє. Держава намагається "розвести" всіх, і всякий сподівається "кинути" державу.
Вододіл, завважуваний соціологами у відповідях респондентів на більшість стратегічних запитань, дозволяє говорити про відсутність єдиної повноцінної нації. Яка живе спільними інтересами і поділяє загальні цінності. Не те щоб байдужість, а, швидше, відсутність діяльного інтересу суспільства до того, що відбувається сьогодні й очікується завтра, свідчить про те саме.
Відсутність повноцінної держави - наслідок відсутності нації. У новітній історії України гостро бракувало зухвалості й гордості, інгредієнтів, без яких немислиме створення народу і творення країни. Ні, не те щоб ми своєю країною не пишаємося, але ця гордість має ситуативний, декоративний, побутовий характер. Один іноземний політик, який часто буває в Україні, у приватній розмові назвав наш патріотизм "незобов'язуючим". Натхненне обгортання синьо-жовтими прапорами після тріумфу Кличка або виграшу футбольної збірної затишно сусідить із байдужістю, яка супроводжує черговий акт знущання над національним прапором. Суспільство великодушно прощає і російського блазня, який публічно називає державний прапор "трусами Ющенка", і американського сатира, який дозволяє собі привселюдно мочитися на символ країни. Не ту країну назвали Гондурасом. Там наруга на прапором стала приводом для початку війни із Сальвадором.
Свого часу Адам Міхнік назвав "польський гонор" однією з головних причин успіху "Солідарності" і водночас однією з основних рушійних сил польських реформ. Під "гонором" він розумів, насамперед, готовність довести, всупереч сумнівам, і бажання зробити, всупереч обставинам.
Справжній масштаб особистості вимірюється силою її прагнення залишити слід в історії. Сила бажання де Голля повернути Франції велич дозволила де-факто країні-колаборанту стати де-юре країною-переможницею. Позірна нездійсненність завдання тільки додавала йому азарту. Невгамовна зухвалість безстрашної особистості розбуркувала заснулу гордість переляканих націй. "Натиск краще, ніж обережність, бо фортуна - жінка, і хто хоче з нею ладнати, повинен бити її і кОпати - таким вона піддається швидше, ніж тим, хто холодно береться до роботи, - писав великий Макіавеллі в безсмертному "Державці".
Згідно з академічними теоріями, масштаб завдань, які постали перед країною, сприяє народженню або пробудженню масштабних особистостей. Появі геніїв, які, за влучним висловом Фазіля Іскандера, "видають за корінну властивість народу такі риси, які йому найменш властиві, але найбільш необхідні". Упевненість особистості в успіху безнадійної справи заражає гордістю апатичних громадян. Народ, непомітно для себе, здатен приростати до того не притаманними йому чеснотами.
Роздуми - найкращі ліки від нудьги, дія - найкращі ліки від страху. Осмислена дія, помножена на бажання залишити слід в історії; зухвалість, помножена на розум, - найточніші рецепти успіху. Веймарська республіка, породжена як схема обережних начотників тихо розсипалася як картковий будиночок. Нацизм, створений зухвалим фанатиком, гучно впав подібно до диявольської Вавилонської вежі. Побудована на згарищі рейху держава - пам'ятник тим, хто поєднав розрахунок і відвагу. Ерхард мріяв довести, що на руїнах можна створити економічну досконалість. Аденауер мріяв стерти зі світової пам'яті уявлення про німців як про націю жорстоких войовників, замінивши його образом майстровитих творців. Дві, здавалося б, безнадійні мрії. Які з'єдналися. Поєднавши зухвалість і тверезість. Об'єднані бажанням повернути, здавалося, навіки втрачену велич Німеччини.
Фігуру, що бачить як мету перетворення держави на сімейний бізнес, очікує доля Трухільо. Персонажа, який мріє зжерти все, що бачить, - "слава" Бокасси.
Можна лишень припускати, чому так швидко скінчився запас зухвалості тих, хто стояв біля витоків української незалежності. Чому амбіційне завдання - написати нову історію нової держави виявилося непосильним для тих, хто здавався достойним. Але їхній страх не втратити того, що є, швидко й очевидно зламав бажання побудувати те, про що мріялося.
Державне будівництво надто вже скоро перетворилося на квазінауку, механістичний процес, позбавлений душі, нерву, польоту, поезії. На зміну ідеям прийшли схеми, творців і трибунів замінили піарники й маркетологи. Масштабні задуми поступилися місцем офісному креативу. Панівною ідеологією став цинізм, "освічена хибна свідомість", за визначенням філософа Петера Слотердайка.
Вирощені на такому комбікормі еліти здатні на інтриги, але не готові до перетворень. Вигодувані клонованими прийомами політики готові відвоювати владу або зберегти її, проте досягнення величі не значиться в їхніх записниках. А без цього невпинний процес будівництва-облаштування держави позбавлений бацили "очуднення", яка перетворює ремесло політиків на творчість народу. Переплавляє бунтівливу зухвалість одинаків у войовничу гордість мільйонів.
Сумно, але факт - останнім масштабним державним діячем у цій країні залишається Леонід Кучма, який стартував із запитання, що йому будувати. Він, з його суперечливими задумами й сумнівними методами, був останнім, хто намагався щось довести. Собі, країні, світу.
Всі інші, на жаль, пов'язували державний інтерес з особистою вигодою надто вже швидко й щільно. Кволі надії не витримували близького знайомства з колючим дротом бізнес-реалій.
Нині в протестному співтоваристві суперечка: що важливіше - створення чіткого плану дій чи формування ордену надійних однодумців? І те, й інше, напевно, важливо. Але і в тому, і в іншому, очевидно, немає нагальної потреби. Ніхто не переконає мене в тому, що в Україні дефіцит мудреців або патріотів. У дефіциті - віра й безстрашність, які перетворюють плани на спосіб дії, а переконання - на спосіб життя. Відсутність страху перед великими завданнями, дерзновенність задуму, щира впевненість в успіху, яка заражає всіх довкола і в природний спосіб створює те, що має називатися елітами.
Здобуття цього - процес ірраціональний. І необоротний.
Треба просто дерзновенно повірити в те, що ми можемо.
Я вірю.